Катерина ще зранку почала допікати Володимира:
— Викинь того насоса з криниці! То він качає, то не качає! Сил уже немає! Почепи відро, Володю. Почепи. Щоб було, як у всіх людей. Скільки до сусідів бігатиму, га?
— Як хочеш, — пробурмотів чоловік. — Хоча…
— Що, Володечку?
— Застряг він.
— Хто?
— Хто, хто… Насос!
— І що тепер?
— Треба лізти.
— В криницю?
— А куди ж!
— То лізь.
Володимир вирячився на дружину, мовби щось потойбічне побачив. Зрештою мовив:
— Допомогти треба. Сам не впораюсь.
— То допоможу, — зраділа Катерина. — Завтра і…
— Сьогодні!
— Так свято ж нині. Святого Володимира.
— А чого вчепилася, мов реп’ях у штани, зранку?
— Та то зі злості.
— Нічого, витягнемо сьогодні. Святий Володимир береже дітей і всіх Володимирів. Отак!
Дружина схилила набік голову, стріпнула плечима:
— Ну, дивися.
Володимир докинув:
— Погукай когось. Сама корбу не втримаєш.
Катерина почимчикувала до сусідів, Комишуків. Однак удома була лише господарка оселі, Людмила. Її й покликала.
Залізти до криниці Володимир вирішив за допомогою оцинкованого відра, причепленого до мотузки.
— Сідай на відро, — керувала процесом Катерина. — А ми потихеньку розкручуватимемо корбу. Та цього, тримайся за круги.
— Не вчи вченого! — прикрикнув Володимир і почав умощуватися на відрі, немов курка на яйцях.
Жінки захихотіли.
Володимира ж розпирала злість:
— Ану цитьте, хвойди! Повідкривали пащеки, як собаки! Вас би сюди.
Катерина з удаваною образою відказала:
— Зараз ось дам по тій лисині! Так і полетиш униз!
— Я тебе бахну! Я тебе бахну! — гарикнув Володимир і захилитався на відрі, мов на гойдалці. — Крутіть корбу!
Катерина здивовано:
— А чим крутить-то? Ручки нема!
— Корбу руками гальмуйте. Долонями. І потихеньку так розкручуйте. Потихесеньку. Еге ж?
— Еге ж, еге ж…
Раптом щось бухнуло.
— Що це було? — Катерина здивовано глипнула на сусідку.
Однак Людмила мовчки стенула плечима.
Відтак Катерина зазирнула до криниці.
— Ти там готовий? — спитала, маючи на увазі: чи готовий, щоб опускати.
А з глибини криниці:
— Я вам покажу «готовий»!..
Володимир пролетів вісім кругів. Його ноги до колін «прошили» мулисте дно, і тепер він стояв по груди у воді. В очах — невимовний переляк і розгубленість.
Катерина з острахом спитала:
— Володю, ти де?
А зпідземелля:
— Я вам покажу «де», душогуби! Згубити мене вирішили? Люди! Рятуйте!
— Господи! — Катерина набожно схрестила руки на грудях. — Володька пішов раки ловить.
— Що? — не втямила Людмила. — Які раки?
— Кликати когось треба! — зарепетувала Катерина. — Вододя в криницю впав! Не втримали!
— А-а-а…
Катерина знову зазирнула до криниці.
— Володечку, як ти там? Зараз ми тебе витягнемо. Он уже Степан біжить.
Володимир мовчав. Задерши голову догори, пригнічено дивився в криничне піддашшя, немов на кришку труни. Тілом поповзли мурахи.
Витягли його десь через годину. Подряпаного. Переляканого на смерть.
Неначе загнаний вовк, потопельник недовірливо глипав то на свого рятівника, Степана, то на свою дружину.
Катерина взяла за руку чоловіка, мов малу дитину:
— Пішли, Володечку, додому.
— Н-н-не пі-ду, — вперше за годину озвався Володимир.
Катерина розізлилася. Смикнула чоловіка:
— Пішли, кажу! Вперся, як козлик!
Пішов. Точніше, подибуляв.
І вже через кілька хвилин Катерина відпоювала коханого хитромудрими напоями.
А насос… Викинув його Володимир. Та так, що, якби хотів, не знайдеш!