28 лютого цього року в німецькому журналі «Шпігель» надруковано інтерв'ю з Анетою Шускін-Хомеєр, відставною суддею, яка в роки війни добровільно служила в Червоному Хресті на східному фронті. Оскільки інтерв'ю беспосередньо стосується подій, що відбувалися в Новограді-Волинському в роки окупації, доцільно ознайомитись із ним і нашим читачам.
— Більшість німців після війни заперечувало, що вони знали про Голокост. З 1941 по 1943 р.р. ви працювали в німецькому Червоному Хресті в тилу східного фронту. Коли ви дізналися про те, що євреїв вбивають?
— Уже в потязі, по дорозі туди. Це був жовтень 41-го. Я і ще одна сестра повинні були керувати санаторієм для солдатів у Звягелі (Новоград-Волинський), це містечко в 200 кілометрах на захід від Києва.
Солдатський будинок у Звягелі для військовослужбовців — у нацистській пропаганді як «острів батьківщини».
У Брест-Литовську до нас підсіли два солдати, я не пам'ятаю, були вони есесівцями чи звичайними солдатами. І один з них раптом розповів, що повинен був у Бресті розстріляти одну жінку. Вона просила помилувати її, так як у неї була сестра-інвалід, про яку більше нікому піклуватися. Він попросив привести сестру і розстріляв обох. Ми жахнулися, але вголос нічого не сказали.
— Він хизувався цим?
— Не знаю.

— Багатотисячна єврейська громада в Звягелі була знищена ще до вашого приїзду. Коли ви про це дізналися?
— Один літній офіцер пояснив нам у день приїзду, що євреїв тут більше немає, вони всі мертві, а їхні будинки стоять порожніми.
— Він вас відвів у сторону?
— Ні, це було сказано ввечері за столом. Трохи пізніше я написала про це батькам. У листі писала також, що я, зі слів сусідок, по ночах кричала: «Але так не можна, так не можна робити ні в якому разі, це проти міжнародного права».
— Як виглядало місто?
— Будинки євреїв були розграбовані, на підлозі в бруді валялись уривки з єврейськими письменами. Нам розповідали, що якщо пошукати, то можна знайти дуже красиві семисвічники. Один з офіцерів навіть забрав такий семисвічник додому.
— Ви бачили масові поховання?
— Командир саперної бригади запропонував нам якось прогулятися по старій фортеці Звягеля. І на березі річки він вказав на одне місце і сказав, що там поховані 450 єврейських чоловіків, жінок і дітей. Я промовчала.
— Ви знаєте, скільки всього осіб було вбито в Звягелі?
— Нам у санаторії допомагали місцеві українки, вони розповідали про десять тисяч убитих. Жертв у будь-якому випадку було дуже багато, ми це зрозуміли, коли через кілька тижнів після нашого прибуття в Звягелі відкрився величезний одежний склад націонал-соціалістичного благодійного товариства (NSV). Так як гардероб у наших українських помічниць був небагатий, один офіцер запитав мене, чи не хочуть вони взяти що-небудь зі складу, і тоді я пішла туди з ними. Крім іншого, там було дуже багато дитячих речей. Деякі з дівчат не хотіли нічого брати. Інші брали і дякували: «Хайль Гітлер!». Я написала своїй матері, а та негайно повідомила своїм сестрам у Гамбурзі, що вони в жодному разі не повинні брати одяг зі складів NSV, тому що це речі вбитих євреїв.
— Самі ви не були безпосереднім свідком злочинів?

— Ні. Хоча одного разу це ледь не сталося. Для санаторію я кожного тижня отримувала продукти і пиво в Рівному, в ста кілометрах від Звягеля. У Рівному було велике гетто. Одного разу — в липні 1942-го — пивна, в якій працювало багато євреїв, виявилася закритою. Ми поїхали до гетто – воно стояло порожнім. Було очевидно, що його тільки що очистили. Ми побачили, як люди в німецькій уніформі зганяють докупи жінок і дітей, які, мабуть, десь ховалися. Гадаю, їх потім розстріляли. Я розревілася і поїхала назад у Звягель, шкодуючи, що не можу просто зараз повернутися додому…
— У Рівному людей вбивали тисячами, в кілька прийомів. Чи відомі вам подробиці про це?
— У Рівному я часто заходила до армійського штабу за картками. І солдати так спокійнісінько там розповідали про переселення. Мені, звичайно, було цікаво, що це за переселення...
— ... і ви з'ясували, що це евфемізм, що приховує вбивства євреїв.
— Так, але я не пам'ятаю точно, як і коли я про це здогадалася. У штабі ж мені тоді пояснили так: «Увечері нас інформують, що в районі такому-то на наступний день проходитиме переселення, тому можливий шум. Але це не наша справа, ми не повинні втручатися». Сьогодні відомо, що розстріли проводилися айнзацгрупами і поліцією.
— Заходили вони теж до вас у санаторій?
— Цього я не знаю. Вони носили звичайну форму і вели себе як прості солдати.
— 5 листопада 1941-го ви написали своїм батькам: «Тато був правий, коли говорив, що від людей без моральних забобонів виходить особливий запах. Я можу зараз відрізняти таких людей, від багатьох з них пахне кров'ю. Весь наш світ перетворився на величезну бійню». Вам здавалося, що ви можете розпізнати вбивць?
— Так, мені так здавалося. Якщо людина розпоряджається життям і смертю інших людей, вона рухається і веде себе інакше, ніж інші. Показує, що все в її руках.
— Ви уникали таких людей?
— Я могла вибирати, з ким спілкуватися.

— У ваших листах знову і знову зустрічаються пасажі на кшталт «Але євреї, яким належала більшість місцевих крамниць, — всі мертві» або «Євреїв тут у Звягелі більше немає». Про вбивства ви нічого не пишете. Ви боялися цензури?
— Звичайно. Знаєте, я була боязкою дівчиною. Моїй матері — я на неї не схожа — я тоді написала, що вона б тут і дня не витримала. Я впевнена, що вона б відразу придумала, як вибратися звідти. Адже той, хто там залишався, підтримував тим самим систему. Але я не знала, який привід мені знайти. А щоб повернутися до Німеччини, — потрібен був дозвіл.
— Думаєте, ваша родина розуміла ваші натяки?
— Розуміла.
— Чи говорили ви про вбивство євреїв з іншими сестрами?
— Ні.
— Але кожен знав, що відбувається.
— Чи знали солдати на фронті, — мені сказати важко. Але всі, хто був у тилу, особливо ті, хто затримувався в тилу довше, — знали.
— Чому ви так упевнені в цьому?
— Тому що в розмовах завжди малося на увазі, що кожен із нас знає. Я ще не розповіла, як одного разу мене супроводжував фельдфебель, здається, з Мюнстера, на ім'я Франк. І він говорив, що викличеться через пару тижнів брати участь у великій розстрільній акції, тому що хоче, щоб його підвищили у званні. Я сказала йому, щоб він і не думав про це, потім він не зможе спати.

— І?
— Він мене не послухав, а потім дійсно скаржився, що йому не по собі. «Я попереджала», — сказала я.
— Чому він вирішив вам довіритися?
— Розмови з солдатами часто переходили на особисте. У чоловіків, які довго обходилися без жіночого товариства, була потреба виговоритися. А українки по-німецькому не розуміли. Іншого разу я їхала на вантажівці, і водій без жодних передмов почав розповідати, як у Козятині кілька сотень євреїв два дні морили голодом, перш ніж розстріляли, тому що розстрільна команда була зайнята в іншому місці.
— Він розмовляв з вами віч-на-віч?
— Так. Ще про одного німецького фермера, який мав у Звягелі вплив, пана Негеля з Гессена, часто розповідали таку історію. Повз його будинок гнали колону євреїв. Його економка, єврейка, нібито розсміялася, побачивши це. І тоді він вигнав її з будинку і змусив приєднатися до колони. Що я оточена злочинцями, — я зрозуміла дуже швидко.
— Ви писали своїй матері: «Скоро і я впораюся з тим, щоб подолати внутрішній протест, і зможу сприймати все набагато легше. Навіть найбільш пристойні люди тут вже дійшли до цієї стадії. Якщо не бачиш всього цього, а за великим рахунком все вже позаду ... то можна постаратися забути. Поки що, однак, я божеволію, коли бачу дитину і знаю, що через 2-3 дні її не буде в живих». Читається так, ніби ви шукали спосіб якось примиритися з жахами, що вас оточували.
— Про це я не дуже добре пам'ятаю. Можливо, я написала це лише, щоб обдурити цензуру.
— У ваших листах трапляються й пасажі, судячи з яких, ви і самі потрапили під вплив середовища...
— Ні. Мій батько був адвокатом, а в 1933 р. йому заборонили працювати за фахом. Я дуже боялася цензорів. Антисеміткою я ніколи не була, під час війни ми допомагали євреям.
— Розповідали ви після війни про те, що творилося в Звягелі?
— Я думала, що солдати самі не мовчатимуть. Але я помилялася. Ще в 1945 р. я запропонувала прокурору в Мюнстері, у якого я проходила практику двома роками раніше і який на той час очолив тамтешню прокуратуру, завести справу, для того, щоб розпочати збір доказів. Адже тоді всі факти були в руках: які частини і коли розміщувалися в Звягелі. Але він сказав, нехай цим займаються англійці. Він був занадто боязливий, напевно. Через три-чотири роки я пішла в єврейську громаду в Дортмунді, де тоді жила, але й там ніхто Звягелем не зацікавився.
— А пізніше?
— У тодішніх органах юстиції з колегами, які теж були на сході, не можна було розмовляти відкрито. Скрізь, як і раніше сиділи старі нацисти. Лише за кілька років до мого виходу на пенсію тема Звягеля знову спливла. Я була суддею з питань соціального забезпечення і отримала в 1974 р. документи одного фольксдойче, який хотів записати собі в пенсійний стаж службу в німецькій поліції в Звягелі в 1941 р. Він входив тоді в так звану українську «шуцманшафт» і, як я вважала, був причетний до того самого «переселення». Я написала йому, що знаю, що відбувалося в жовтні 1941 р. в Звягелі, і що він повинен подати заяву на відведення моєї кандидатури з упередженості. Він зробив це, а мій колега зарахував йому службу в поліції до пенсійного стажу. На жаль, закон був на його боці.
— Ви не подали на цю людину до суду?
— Він був лише маленьким гвинтиком. Але я надіслала запит до Людвігсбургу з приводу подій у Звягелі. І дала свідчення. Безпосередньо я могла свідчити лише проти фельдфебеля Франка. А його знайти не вдалося.