Про свою демобілізацію Іван рідних не попередив. Хотів зробити сюрприз. Тому не дивно, що, коли приїхав додому, двері йому не відчинили.
— А батьки поїхали на дачу, — повідомили сусіди.
Іван вийшов надвір. Там зустрів давнього приятеля, однокласника Петра, котрий також недавно повернувся до рідних пенатів. З’явився привід…
Товаришували Іван і Петро ще зі шкільної парти. Після закінчення школи Петро, єдиний син заможних батьків, спробував вступити до університету, проте не пройшов за конкурсом. Мав іти до армії, але за станом здоров’я отримав відстрочку на рік. За цей час неробства примудрився підвести себе під статтю за злісне хуліганство. Батько зрозумів, що допустив помилку з вихованням сина, відправив його в «рекрути». Однак довелося сплатити чималеньку компенсацію потерпілій стороні й заладнати справу з правоохоронними органами.
Іван, може, й радий був послужити, та не вийшло. Ще у школі за згвалтування неповнолітньої Петро потрапив на «малолітку». На волі він довго не затримався. Десь за тиждень був узятий під стражу за грабіж. Отримав два роки загального режиму.
Повернувся «авторитетом». Тільки авторитет дешевий, бо на зоні таких осіб швидко розпізнають, і, за правило, місце їх біля «параші».
«Відкинувшись», у першу чергу Петро зазирнув до ліпшого друга Івана.
— Та служить він іще, — сказала мати. — Самі чекаємо.
— Прикро.
Це було у п’ятницю, а в суботу вранці батьки Івана відбули на дачу.
— Іване! Скільки літ! — Петро зустрів приятеля у дворі. — Сподіваюся, назовсім?
— Як бачиш, обличчя громадянське! — Іван зрадів зустрічі.
— Обличчя-то громадянське, а ось мундир…
— Удома нікого немає, — Іван винувато опустив очі.
— Нічого, пішли до мене. Змінимо прикид. Не можна тобі у такому вигляді.
Зустріч відмітили в кафе. «Прийняли» на душу чимало, а ввечері опинилися на вулиці. В магазині купили ще дві пляшки горілки, чіпси, кілька плавлених сирків і направились у парк через дорогу. Влаштувалися на лавці.
— Не можу з горла, — пожалівся Іван. — Противно. Треба було одноразових купити.
— Да-а, — поморщився Петро. — Не спілкувався ти з нашим братом. Там би тебе навчили.
Іван наче не зрозумів.
— Де?
— Хе-хе! На зоні!
— А-а.
На сусідній лавці компанія з двох хлопців і дівчини займалися практично тим же — вживали.
— Пацани! — гукнув сусідам Іван. — Зайвого стаканчика не знайдеться?
— Знайдеться, — відгукнулися ті. — Навіть зайва пляшечка! Давайте до нас. Веселіше буде.
Вони швидко знайшли спільну мову. Петро блиснув по «фені», чим викликав інтерес. Була гітара. Колишній зек затягнув щось із тюремного репертуару, незграбно переставляючи три примітивних акорда.
— Три ходки. Від дзвінка до дзвінка, — закінчив виступ Петро. — Про Батона чули? Так це я!
Іван ледь горілкою не вдавився. Решта співчутливо закивали головами. Лише один сказав:
— Усі героями ходять. Мабуть, на зоні «парашу» нюхав?
— Що ти сказав? — Петрові очі почали наливатися кров’ю. — Ану повтори!
— Те і сказав. Прокентуються кілька років на общаку, потім клеять із себе авторитетів. Півні!
— От, сука, такий вечір зіпсував. Та мені лину замочить, що курку розпотрошить. Молись, падло, зараз і тебе різать буду!
На лавці лежав розкладний ніж. Схопивши його, Петро наніс удар. Холодна сталь улізла в плече.
— Ти… Ти чого, придурку? — закричав хлопець і кинувся втікати.
За ним побігла решта.
Петро запропонував:
— Горілки чимало лишилося. Тільки мотати звідси треба, поки менти не намалювалися. Пішли у двір.
Іван, котрий заціпеніло мовчав, зрештою вичавив:
— Ну ти, дружбан, даєш.
— Хай знає, що молоть! Жить буде. І наука буде.
Забравши спиртне, закуску і ніж, приятелі забралися геть.

У той вечір у Миколи Павловича, учителя історії, був поганий настрій. Учора дізнався, що потрапляє під скорочення. Терміново потрібно шукати нове місце роботи. З цього приводу вчитель дозволив собі чарку. Вийшов із квартири, сів на лавку біля під’їзду, засумував.
— Підсунься, батя, — двоє хлопців сіли поряд. Віддихалися.
— Чого так нечемно? — спробував відшкодувати пробіл у вихованні педагог. — Хіба так зі старшими розмовляють?
— Заспокойся, старий черевик! — заметушився Петро.
Учитель різко підвівся.
— Що ти сказав? Ану пішли звідси!
— Хе! Розбіглися! — підвівся і Петро. — Жити набридло, чуваче?
Він розклав ніж, поводив ним перед носом історика.
— Та я тебе зараз!... — учитель схопив хулігана за комір.
Проте, більше нічого вдіяти не зміг. Отримав удар ззаду. Це на поміч другу прийшов Іван.
Та й Петро не дрімав — увігнав ніж нещасному в живіт.
Поки вчитель намагався закрити рану, мерзотники почали його бити. Повалили на землю, копали ногами. Може, й убили б, але з під’їзду вийшов чоловік із собакою. Довелося п’яти мазати салом.
«Швидка» прибула вчасно, вчитель вижив, а в міліцію надійшов тривожний дзвінок.
Приятелі заховалися на території дитячого садка, на другій вулиці од місця злочину.
Проте, історик Івана впізнав:
— Живе в сусідньому дворі. У батька чорний «Лексус».
Відчувши себе в безпеці, хлопці розіклали об’їдки, знову налили по стаканчику.
Петро нервово реготнув, а відтак мовив:
— Треба зняти стрес.
— Еге, — захекано видихнув Іван.
— Ну, як я його?
— Нормально.
— Хай знає, бидло. Треба було ще раз порнути.
— Хочеш повернутися?
— Ти що? Там уже, мабуть, менти.
— Точно.
— Ну що, замочимо подію?
— Давай.

Сторож Харитонович, відчувши вторг­нення на довірений йому об’єкт, закрокував виконувати свої службові обов’язки.
— Діду, відвали від гріха подалі, — попрохав Петро.
— Спочатку ви, — не погодився сторож.
— Та що це сьогодні за вечір! — втрутився Іван. — Кожна зараза хоче тебе принизити. Пішов до біса!
— Я-то піду, — відказав Харитонович. — Але викличу міліцію.
Він повернувся, однак не зробив і кроку. На діда накинулися вдвох. Повалили на землю. Почали бити.
— Живучий, — здивувався Петро. — Диви, як смикається. — Колишній зек дістав ніж.
Іван заперечив:
— Навіщо?
Петро оскалився:
— Думаєш, ліпше з ментами базарити? Він би викликав.
— Але ми можемо втікти.
— Набридло весь вечір бігати, як заєць. Добре, хай валяється. Пішли.
Недалеко від побитого діда вони допили рештки горілки. Потім пішли до Івана додому, може, батьки повернулися. Але там їх уже чекали…