Минуло 77 років із дня визволення Новограда-Волинського. Але продовжують з’являтися нові документи та свідчення. Вони дозволяють по-новому глянути на тогочасний перебіг подій у місті. З іншого боку — більш повно висвітлюють подвиг радянських воїнів.
Місто обороняла бойова група, основу якої складали частини та залишки частин 147-ї резервної дивізії. До неї входили також окремі підрозділи інших частин, німецьких і не тільки. Усього — трохи більше трьох тисяч осіб. Комусь, звісно, може здатися, що мало.
Адже з радянського боку діяли одразу два корпуси — стрілецький і танковий. Із частинами підсилювання. Принаймні на папері — дійсно сила. Але вся справа, як завжди, — у подробицях.
Як відомо, міста бере піхота. Бій безпосередньо за місто передовий загін танкового корпусу Анікушкіна зав’язав близько шостої вечора 1 січня. Упродовж доби вся тяжкість вуличних боїв у місті лягла на мотострільців бригади Ільїна та МБА двох танкових бригад. Адже Ржадківка із Ново-Звягелем, Лубчиця до міста тоді не відносилися. Як і Плетінка, Смолка, Ново- та Старокорецькі хутори, Мочехвіст та Лідівка.
Напрямком основних зусиль корпусу став район оборони бойової підгрупи D. Тобто, залізнична станція, «Морське» та прилеглі райони. Район оборони був добре обладнаний в інженерному плані та мав артилерію в бойових порядках піхоти. У ньому оборонялися спочатку чотири, а згодом — п’ять рот. Усього — понад 600 активних багнетів.
Бригада Ільїна 1 січня втратила вісім бійців убитими, утричі більше — поранено. На ранок наступного дня в бригаді було у два з половиною рази менше активних багнетів, ніж у німців на цій ділянці наступу. Активні багнети — це ті люди, які, грубо кажучи, безпосередньо ходять в атаку. Звісно, це — не увесь особовий склад частини або її підрозділу. До того боєкомплекту було трохи більше половини норми, паливно-мастильних матеріалів не було взагалі. Добре було лише з харчами. Ось із такою чисельністю та забезпеченням о першій годині дня бригада перейшла в наступ.
Так, на західному березі діяли ще дві танкові бригади. Документів бригади Грановського немає. Але в раніше оприлюднених свідченнях усюди фігурує одна цифра: чотири танки батальйону Чередниченка.
Щодо бригади Гладньова документи є. На рубежі переправи через Случ у неї було п’ять Т-34 та чотири «Валентайн» МК7. Причому, половина останніх були в «розгоні», при штабах.
До околиць міста доїхали три Т-34 та один МК7. Один танк застряг у болоті під Наталівкою, два — на переправі в Могильні та Чижівці. До ранку та наступного дня два Т-34 витягли, МК7 — згодом. Арт-та мінометна батареї стояли на прикритті Рівненького перехрестя. У механізованому батальйоні автоматників на третій день боїв було півсотні активних багнетів.
Дії танкістів та мотострільців також підтримували декілька самохідних гармат Су-85 з полку Сєдова та Су-152 із полку Корольова.
Але застосування танків у місті, звісно, обмежено. Дії мотострільців підтримував мінометний полк Бекетова. Який, не чекаючи піхоти та танків, о восьмій ранку 1 січня вийшов до Ржадківки. Де раптом виявили за 400 м від спостережного пункту німців. Полк негайно був розгорнутий у бойовий порядок та відкрив вогонь. Зі спостережного пункту полка все місто було видно як на долоні. Тому всі три дні полк залишався на цих вогневих позиціях. Він вів вогонь по місту, перебуваючи під постійним вогневим впливом німецьких гаубиць. Їхні вогневі точки знаходилися майже поруч. Гаубичної артилерії в наступаючих не було зовсім.
Противник не лише мав перевагу в піхоті, але й бив із гармат прямою наводкою та із закритих позицій. Усі дні боїв за місто стояла погана погода. Але німецька авіація знаходила «віконця». Так, 2 січня бойові порядки мотострільців із «бриючого» польоту ще й бомбардували окремі винищувачі-бомбардувальники «Мессерщміт-110» і навіть розвідники «Фоккер-Вульф-189».
Обидві сторони продемонстрували нечувану бойову впертість та досягли граничного бойового напруження. Радянським мотострільцям напружуватися не було особливо чим. Але вперто в нічних боях тиснули на ворога, не даючи себе зім’яти. Тиснули так, що вже проти ночі 2 січня німці були змушені підсилити бойову підгрупу D, перекинувши роту з оборони Ржадківського мосту. Уже вдень, після обіду, бої набули надзвичайно запеклого характеру. Дійшло до того, що в бойовій підгрупі D був знищений увесь офіцерський склад, на чолі з її командиром. Бої точилися за кожен будинок.
Бригада Ільїна наступала за двома напрямками — на маслозавод та залізничну станцію одночасно. Звісно, за такого співвідношення сил і засобів просування було «не дуже». Але до підходу піхоти вдалося дуже добре «зняти стружку» з німців.
А де ж була піхота корпусу Кирюхіна, у якої після важких боїв під Чоповичами залишилося близько третини бойового складу? Звісно, піхота не могла поспіти за механізованими частинами. Першою до полю бою підійшла дивізія Орлова проти ночі 2 січня. Вона вийшла в район між Лубчицею та Івашківкою і зранку форсувала Случ. Але мала завдання на формування котла по зовнішньому обводу міста з півдня.
Згодом Случ у районі Могильні-Чижівки форсувала дивізія Кисельова. Передові загони встигли дійти до околиць міста. Але були повернуті й стали на прикритті наступаючих із північно-західного напрямку.
Нарешті вже в сутінках підійшла дивізія Панкратова й одразу два полки увімкнулися в бій за обидва передмостових укріплення. До їх підходу танкісти Шалигіна з боку Ржадківки та мотострільці з танковою ротою мотоциклетного батальйону Пєтухова з боку Лубчиці особливого успіху не мали. Але з наскоку пробити оборону німців не вдалося. Проте їх підхід добре «почули» в штабі бойової групи Маттерстока. Адже він знаходився на Надслучанській. Ті прийняли рішення на вихід із оточення проти ночі 3 січня.
Ще зранку 2 січня Панкратов віддав наказ на наступ у напрямку Ржадківка-Лідівка-залізнична станція окремій танковій бригаді Пушкарьова з полком самохідних гармат у взаємодії зі стрілецьким полком. Усього — чотири Т-34 та п’ять Су-76.
Але за три години в Ржадківці з’ясувалося, що відсутня переправа для танків, а піхота ще не підійшла. Тільки біля третьої ранку наступного дня вдалося переправити техніку в Чижівці. Передовий загін дивізії Панкратова — батальйон Кісельнікова з парою мінометів та взводом саперів — проти ночі 3 січня форсував Случ по льоду та вийшов на бойові позиції мотострільців Ільїна.
Із другої години ранку 3 січня німці почали поетапний відвід військ у пункт збору на Червоноармійській. Майже вся артилерія та міномети були залишені на вогневих позиціях. Багато залишено кулеметів. Тобто, прикриття виявилося потужним.
Одночасно почали черговий наступ і мотострільці Ільїна. Попереднє добре «зняття стружки», своєчасний підхід стрілецького батальйону Кісельнікова зіграли свою роль. Із боєм нарешті вдалося взяти залізничну станцію та захопити будівлю вокзалу. Станцію треба було брати дуже обережно. На ній накопичилося багато цінних вантажів. Насамперед — паливно-мастильних матеріалів.
Мотострільцям і тут довелося непереливки. Адже одночасний наступ зірвав організований відвід військ із переднього краю. Отож саме мотострільцям довелося долати шалений опір німців майже до 6-ї ранку. Вдалося вийти на лінію вулиць Левченка-Медична.
Саме з цього рубежу з 6-ї години ранку, після виходу з бою та відриву частини сил німців, мотострільці, за підтримки танків Чередниченка, перейшли в рішучий наступ на центральну частину міста. Там скупчилися майже всі німці, які залишились у місті. До 9-ї ранку центральна частина міста була очищена. У документах інших частин можна зустріти згадку про «слабкий заслін», залишений німцями в місті. Але основні сили «перемолотили» саме мотострільці.
Тож якою виявилася «плата» бригади Ільїна за успіхи при звільненні Новограда-Волинського, адже бригада винесла основну тяжкість боїв у місті? На кінець дня 3 січня у ній залишилося 127 активних багнетів. У боях за місто загинули півсотні воїнів, утричі більше було поранено. Для порівняння: танкісти бригади Гладньова втратили вбитими сімох, дев’ятьох було поранено.
Хтось, певно, скаже, що треба було дочекатися підходу піхоти, особливо дивізії Гладкова, та згодом вже починати штурм. Не можна було зволікати. За дві години після повного очищення міста піхотою Кирюхіна на околиці міста з’явилися німецькі танки. Але підтримати їх удар ізсередини вже не було кому.
Так що питання: багато чи мало — отих три тисячі німців, котрі обороняли місто, — виявляється риторичним. Високі звання «новоград-волинські» воїни частин, які звільняли та утримали місто, дійсно заслужили. Поява через роки нових документів дозволяє повніше оцінити подвиг дідів-прадідів та батьків.