12 ТРАВНЯ — ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ МЕДСЕСТЕР
Писати нарис про людину завжди складно. Бо в кожної — свій характер, своє бачення життя. Не кожний при зустрічі із журналістом охоче розповідає про свій пройдений життєвий шлях, якщо він був непростий, важкий, нерідко драматичний, тим більше, коли доводилося стояти на межі між життям і смертю. Це — людський біль, що болить, ятрить душу.
Днями до редакції зайшов місцевий житель і попросив написати про жінку, котра майже півстоліття ходила саме по тій вищезгаданій межі, людину, яка прожила важке дитинство, а, «ставши на ноги», врятувала не один десяток людських життів. А мова йде про Галину Никонорівну Медецьку.
Вдома її не застав, коли вранці до неї приїхав. Галина Никонорівна ще не повернулася з аптеки, — їздила по ліки, хвороби обсіли. Син, Анатолій, мене зустрів, вибачився за матір, що затримується, і запросив до оселі. В очі одразу кинулися стіни, обвішані картинами, зроблені власноруч у стилі маркетру — виробів з тонких цінних порід дерева. На першому плані — Леся Українка, Тарас Шевченко, Іван Франко, кобзар з хлопчиком. І всюди — поліські пейзажі. До речі, кілька робіт пана Анатолія (як подарунок) — символічний ключ і герб Новограда-Волинського — зберігаються у кабінеті міського голови. Чоловік простої професії — слюсар. Однак, закінчивши Ужгородське училище з виробництва інкрустованих меблів, він продовжує створювати неповторні шедеври. Відзначений низкою нагород, неодноразово його знімало центральне телебачення.
Не минуло й кілька хвилин, як повернулася Галина Никонорівна. Для мене це була повна несподіванка, адже добре пам’ятаю її з дитинства.
А вона одразу з порогу:
— Здрастуйте! Ну що, Марусяк, впізнаєш мене? Я ж до тебе, твоїх сестер і братів ходила!
— Тепер пригадую, — щиро зізнався я. — Хоча це й давно було.
— Ой, давно! І батьків твоїх добре пам’ятаю. Ти мені скажи, хто тебе сюди направив? Хто сказав про мій ювілей?
— Знайшлися добрі люди, — всміхаюся.
Галина Никонорівна хитрувато зиркнула на Анатолія.
— Чи це не мій синок напоумив?
— Та чого ви, мамо, — стенув плечима Анатолій. — Каже ж, що знайшлися добрі люди.
Галина Никонорівна сіла на стілець. Запитала:
— Значить, хочете про мене написати?
— А чому б і ні?
— А у мене немає грошей, щоб ­заплатити.
— Та що ви таке говорите!
— Ви ж не будете просто так писати.
— Така моя робота.
Слово за слово, полилася розмова. Галина Никонорівна, розповідаючи про своє нелегке життя, крадькома втирала сльозу. Народилася вона у простій сім’ї. Батько працював на залізниці ремонтником (кілька років перед цим — секретарем Стрієвської сільської ради), мати була домогосподаркою. Ще дитиною Галина працювала в колгоспі у Ржатківці, який відносився до Ужачинської сільської ради. Хотіла поступати до вузу, але після війни потрібно було відбудовувати місто. Тож, закінчивши сім класів, сімнадцятирічна дівчина пішла на будівництво залізничного мосту, що в районі «Дружби».
— Два роки його будували, — говорить Галина Никонорівна. — Носилки з бетоном носили. Техніки такої, як зараз, не було. Людей було багато! І приїжджих також. Жили в бараках. Працювали за обід. У кінці роботи давали буханець хліба. То я його бігом додому несла, щоб з голоду не повмирали. У сорок сьомому році голод був. Адже ще було в мене дві сестрички і братик. Ось так і виживали.
Після побудови залізничного мосту Галина пішла працювати на спиртовий завод (тепер завод антибіотиків). Чистила зерно. В 1950 році влаштувалася санітаркою в шпиталь.
— Добре мені там було, — зі щемом згадує Галина Никонорівна. — Чисто всюди. Добрі люди. Вдень працювала, а вночі вчилася. Бо ж поступила в Новоград-Волинське медичне училище. Була і костеляншою, сестрою-господаркою. У п’ятдесят восьмому пішла в садочок. У шістдесят першому — в дитячу поліклініку, патронажною медсестрою. Пропрацювала там тридцять п’ять років. Обслуговувала чи не все місто. Робила дітям щеплення, лікувала, направляла до поліклініки. Ніколи з мамами не мала конфліктів.На пенсію не хотіли пускати, та здоров’я брало своє. Купа болячок. Серце турбує. Он молоді люди хворіють, а що вже про мене говорити? Сиди, бабо, та мовчи!
Галина Никонорівна дістала старий альбом, показує пожовклі світлини. Коли була молодою. На одному фото — весь обслуговуючий персонал шпиталю. Знімок унікальний, адже зроблений у 1954 році і мало в кого зберігся.

З болем Галина Никонорівна згадує свого чоловіка, з яким прожила всього двадцять три роки.
— Наречених було багато. Та зустріла одного, Іванка. Полюбилися, — жінка не стримує сліз. — Немає його вже давно. Немає вже і сестер, і брата. Пішли у засвіти. Моя донечка померла маленькою. Не стало одного й сина. Два, слава Богу, живі. Маю п’ять онуків і п’ять правнуків. Усі хороші. При ділі.
Хоча й обсіли Галину Никонорівну хвороби, та не сумує. Метушиться по хаті, трудиться на городі. Через це діти і сваряться. Та не може вона сидіти без діла. І так все життя. Адже має робочого стажу сорок дев’ять з половиною років. Два, за будівництво залізничного мосту, чомусь не зарахували.
Галина Никонорівна, працюючи в шпиталі, співала в хорі. Має купу подяк за сумлінну роботу. У трудовій книжці я їх нарахував до тридцяти. Було б і більше — та в книжці місця не вистачило. Вона — ветеран праці, ветеран війни, адже, коли точилися бої за країну, дитиною працювала в колгоспі. Багато її знає людей. Шанують, поважають. Не забувають і про дні народження, приходять до оселі, вітають.
На одне скаржиться — за сирість у хаті. Згнила підлога. Треба міняти. ЖЕК ніби дошки виділив. Та ось із роботою не поспішають. Чого хоче від життя Галина Никонорівна? На це каже так:
— Хочу, щоб усім моїм дітям, онукам і правнукам було добре. Щоб усім людям жилося краще.
Ось така вона, Галина Никонорівна Медецька, колишня медсестра, — проста, щира, з добрим серцем людина, котра пройшла нелегкий життєвий шлях. Врятувала не одне людське життя.
Днями Галині Никонорівні виповнилося вісімдесят років. Хоч вона й каже жартома, що її пісенька «спєта», але побажаємо їй міцного здоров’я та довгих років життя. Ця жінка заслуговує на повагу.