Прочитавши заголовок, хтось може подумати, що йтиметься про якісь незвичайні досягнення в науці чи, скажімо, в літературі. Однак ми не торкатимемося цих важливих суспільних галузей. Проте, мова піде про людину, котра за своє життя немало зробила важливих справ — подекуди навіть з ризиком для життя — і добрі її діла ще довго пам’ятатимуть у поколіннях.
Про зустріч із Віктором Полікарповичем Присяжним домовився по телефону. На мене він уже чекав. Хоча, незважаючи, що минулий святковий день, День Перемоги, був досить насичений, напружений (адже довелося брати участь у багатьох заходах), але господар оселі зустрів мене радо, енергійно протягнув руку для вітання.
— Здрастуйте! Проходьте! Довго мене шукали?
— По цій дорозі один будинок.
— Ну, добренько. Проходьте, проходьте!
Цього чоловіка не можна спинити! Говорить і говорить. І не втомлюється. А йому ж — сімдесят, а енергії, як у сімнадцятирічного!
І що найдивніше, наскільки схожі людські долі…
Народився Віктор Полікарпович у селі Немижиці на Хмельниччині. Родина була великою, шестеро чоловік. Батько, Полікарп Іванович, був майстровитим ковалем, навіть, коли пішов на війну, то й там, будучи артилеристом, не полишав цієї справи. Додому вже повернувся, на жаль, без ноги. Але чоловік не падав духом, справу ковальську продовжив і ковалювати навчав інших. Мати, Клавдія Вікторівна, трудилася в колгоспі за трудодні: полола картоплю, буряки, капусту… Окупаційні часи пережили важко. Коли німці захопили село, то живність усю забрали, саму родину вигнали з хати. Довелося жити в погребі. Перебивалися, чим могли.
Та війна закінчилися. Повернувся батько. Віктор у сім’ї був старший, і весь тягар ліг на його плечі. Доглядав корову, свиней, косив траву, молов на жорнах, різав січку, заготовляв дрова, словом, робив чи не усю чоловічу роботу. Та зараз про це не шкодує.
— Це навантаження, — каже Віктор Полікарпович, — дало мені користь у подальшому житті. Коли мене призвали в армію, то мені не так важко, як, до речі, іншим, було переносити армійські тяготи.
Та повернемося в юні роки Віктора, яке зненацька закрутилося, мов той вир. Хлопець закінчує училище механізації, потім — курси водіїв. Затим — армія. Звідти посилають в інженерну школу. Закінчує її сержантом. Стає командиром взводу. Отримує звання старшини. Потім за рекомендацією командування направляється на навчання у Калінінградське військово-інженерне училище.
Коли Віктор Полікарпович був командиром взводу, — а потім і роти — розміновував бойові припаси, що залишилися після Великої Вітчизняної війни. За весь час він знешкодив близько десяти тисяч небезпечних вибухових предметів. Це особлива сторінка його життя. Одного разу виявили міну в тому місці, де проходили важливі комунікації.
— А міна така попалася, — згадує Віктор Полікарпович, — що її не можна ані зірвати на місці, ані вивезти на полігон. Вона була закладена, так би мовити, не на вилучення.
— І яке було прийняте рішення?
— Знешкодити на місці. Але так, щоб не пошкодити комунікації.
— І вам це вдалося?
— Ну як… — заглиблюється у спогади Віктор Полікарпович. — Аби не піддавати ризику людей, що були зі мною, я відіслав їх у безпечну зону. Працював один. Спеціальними пристроями міну витягнув назовні. І саме в цей момент вона розірвалася.
— Ви не постраждали?
— Був поранений, контужений, — зізнається Віктор Полікарпович і з гордістю додає: — Зате було врятовано комунікації міста!
— Вікторе Полікарповичу, ви народилися на Хмельниччині, служили в Калінінграді, там переважну більшість займалися розмінуванням, а як потрапили до Новограда-Волинського? Що примусило пустити тут своє коріння?
— До Новограда я потрапив у зв’язку з переводом. Приїхав уже з дружиною Галиною Василівною, яка все життя пропрацювала вихователем у дитячому садочку. Вона — хмельниччанка. А чому лишився тут?... Сподобалося місто. Навколишні краєвиди. Річка Случ.
— А як виникла ідея посадити каштанову алею в «Зелених».
— Ця ідея виникла у мого друга Петра Лопотова. Щоправда, на жаль, його вже немає серед нас. Разом і садили цю алею. Допомагали школярі. На тому місці раніше було болото, — розповідає далі Віктор Полікарпович. — Коли посадили дерева, то воно почало засихати. Потім проклали доріжку. А далі вже до справи залучили спонсорів, міську владу і встановили меморіал пам’яті полеглим у Великій Вітчизняній війні.
Про Віктора Полікарповича можна розповідати багато. Після того, як він пішов із військової служби, — обіймав низку державних посад, був головою багатьох громадських об’єднань. Знаючи людські проблеми, людський біль, він немало зробив такого, що до цього ніхто не міг зробити. Колишній полковник так і каже: «Моє кредо — допомагати людям, вирішувати ті проблеми, які ніхто не насмілювався або не хотів вирішувати».
А зробив він чимало. Наприклад, у кризовий час (1992 р.) забезпечив безперебійну подачу скрапленого газу населенню. Для цього через комітет соціального захисту організував дольовий внесок родин, спонсорів, закупку, транспортування, заливку у газгольдери газу. Впровадив суворий його облік. Оббиваючи пороги влади, залучаючи спонсорів, винайшов кошти і газифікував усі військові містечка міста. По вулиці Рокоссовського перевів котельню на природний газ. Там же, за дорученням міської влади, побудував бювет питної води. Допоміг мешканцям вулиці Червоноармійської в прокладці водопроводу і каналізації. А, будучи головою садово-огороднього товариства «Ветеран», провів велику роботу з створення цього об’єднання, де розбив широкі вулиці і дороги, визначив місця стоянки автотранспорту. Коли був головою природоохоронної асоціації «Зелений світ», — вболівав за природу, не давав будувати чиновникам дачі в природоохоронній зоні на берегах Случі. Втілив він у життя проблему вивозу сміття з приватного сектора. Не допустив ліквідації водолікарні, що працює до сьогодні. Перелік зробленого можна продовжувати і продовжувати. Заслуги його величезні. Тому й нагороджений найвищою відзнакою міста — орденом «Звягель». Має також безліч почесних грамот і подяк.
Я не втримався, поцікавився:
— Вікторе Полікарповичу, за своє життя ви стільки всього зробили, що не кожному це під силу. Звідки черпаєте сили? Звідки стільки енергії?
— Звідки? — щиро всмі­хається Віктор Полікарпович. — Енергію, ентузіазм мені ­заклали мої батьки. Вони були працелюбні, як і всі мої предки. Звідти і сили, і біль за людей.
Сьогодні Віктор Полікарпович прикладає максимум зусиль, щоб закінчити бювет питної води по вулиці Пушкіна, що забезпечить водою більшу частину мешканців міста. А після того кине всі свої сили, щоб побудувати міст, об’єднавши два райони — «Лубчицю» і «Смолку».
Днями Віктор Полікарпович зустріне своє сімдесятиліття. А на вигляд і не даси. Вічно непосидючий, завжди жвавий. Про своє особисте життя розповідає неохоче. Наче й почне щось говорити, та швидко зістрибує з цієї теми і знову поринає в якісь людські проблеми: то там щось потрібно зробити, то там; то тому треба допомогти, то тому.
Що ж, нехай снага у ньому не згасає. Нехай ентузіазм, закладений пращурами, горить, і його вогонь живить людські душі.
…Тихий, похмурий день. Наче збирається на дощ. Йду каштановою алеєю, дерева якої вдяглися у білі свічечки. Йдуть доріжкою люди. Хто з авоською, хто без неї. На лавці сидить молода пара. Поряд — колиска з дитиною. Молодята щось шепочуть малечі. Воркочуть між собою. Подумалося: цікаво, а чи знають вони, хто посадив цю алею? Хм, а чи важливо це? Мабуть, важливе інше — творити добро. В цьому і полягає суть життя людини.