Наталка поверталася з роботи. Забігла до магазину. І — на автобус. А він, як завжди, переповнений. Ноги ниють, спина крутить, сумки руки обривають. А позаду якесь чванько вирішило пожартувати:
— Обережно, фарба!
— Та хоч дихлофос! — спересердя відрізала Наталка.
Воно замовкло. Щоправда, по хвилі обізвалося:
— Щось не пойму, де це моя рука? Куди її заштовхали?
Хтось йому зауважив:
— Вийми граблі з моєї кишені!
Мабуть, вийняв, бо стало тихо.
Десь із-під сидіння почулося:
— А це «тройка»?
У відповідь:
— На кінцевій дізнаєшся!
На наступній зупинці народу додалося.
— Пасажири! В йолочку, в йолочку! — згадала призабуту фразу кондукторша.
Їй «чемно» відповів пасажир також призабутим «крилатим» слівцем:
— Щоб тебе вже дубом поставило! Пакують і пакують! Пакують і пакують! Мов оселедці в діжку! Задовбали, пакувальники!
Власниця квитків аж підскочила:
— Мужчина, нє хамітє! Висаджу!
Той реготнув:
— Через запасний вихід на даху, чи що?
А десь збоку:
— Ей, білобрисий, не лягай на мене!
Білобрисий дихнув перегаром:
— Я не лягаю. Ти не в моєму вкусі.
— Хам!
— Це як кому.
З-під сидіння долинув голос:
— Це ще не кінцева?
— Ні, мужик, — сказав білобрисий молодик і додав: — Кінцеву скоро відчуєш. І це… маслаки свої засунь подалі.
Наталці від задухи і всіх цих перепалок почало робитися млосно. Її притисли до сидіння, на якому сиділо два бравих військових офіцери. Один з них, мов листок, — прилип до вікна, другий — ретельно роздивлявся свої черевики.
«Шнурки нові купив чи що?» — подумала Наталка. — Цікаво, вони уступлять дамі місце?».
Однак накачані хлопці лишалися на своїх позиціях.
Сумки обривали руки. Діставала спина. А ті…
«Воїни, ви мене не бачите, га?».
Нуль уваги.
Наступна зупинка. Ще кілька «оселедців» упхалося в «діжку».
На Наталку так натисли, що вона вже грудьми лягла на погони лейтенанта.
А він…
«Невже навіть не відчуває жіночих принад, черства скоринка? — Наталка намагалася зазирнути в очі молодого бійця.
А в того спина ще більше згинається до своїх черевиків.
«Бач, як вони йому до серця припали! А тут дама…».
Перед кінцевою зупинкою у автобусі стало вільніше.
З-під сидіння вибрався чолов’яга з торбою. Повідомив:
— Там по сусідству ще один лежить. Общалися!
Білобрисий:
— На яку тему?
— О жизні!
Раптом офіцер, котрий біля вікна, як рявкне (наче йому хто жару підсипав під штани):
— Виходимо! Бігом!
Той, котрий сидів скраю, зачепив Наталчину сумку.
— Ой, вибачте, панянко!
— Та нічого, — іронічно відказала молода жінка. — Не панянку ж зачепили — сумку. — І Наталка полегшено зітхнула: — Ну, нарешті і місце вступили.
Та сісти не встигла. Там уже сиділи. Двоє офіцерів. Накачані. Але вже інші. Один дививсь у вікно, другий — розглядав свої черевики...