Про Івана Степановича Левківського — одного з найшановніших місцевих ветеранів-залізничників — мені порадили написати його товариші-колеги. Як казали: «Для тебе — це справжня знахідка». Звісно, натякаючи на мою зацікавленість залізничним транспортом, його історією та сучасністю.
Отже, познайомилися — намітили час зустрічі. В обумовлений день, разом із фотокореспондентом, прибули хвилин на п’ятнадцять раніше — про всяк випадок.
— Думав, що ви не прийдете. Адже — дощ, — мовив Іван Степанович.
— Раз домовлено, то прийду, — відповів я, додавши. — Одягайте парадну залізничну форму — будемо вас для газети фотографувати!
— За майже тридцять років, відколи я на пенсії, форма «прийшла в негодность», — пояснив літній чоловік. — Та, нічого, зараз зберуся.
Сфотографувати колишнього залізничника вирішили на вокзалі — там якраз ситуація підходяща була: на першій колії локомотив із кількома вагонами готувався до відправки. Зробили знімки, дочекалися, щоб поглянути, куди вирушить поїзд — у бік Житомира чи Шепетівки, та й повернулися до Івана Степановича додому, де в спокійній обстановці продовжили розмову.
Народився Іван Степанович Левківський 15 квітня 1926 року на Дніпропетровщині:
— Батько — з наших країв. Батракував, був у наймах, — розповідає чоловік історію своєї родини. — У 1923 році сім’я поїхала в Єкатеринослав. Ленін при НЕПі дав гарне життя. Згодом почали «прижимати», як куркулів. І в 1929-му, коли мені було три роки, родина повернулася на Житомирщину. Батько працював на залізниці — тож, жили ми в кам’яній будці на 312-му­ кілометрі (неподалік станції Рихальська, — прим. автора). А дядько жив на 306-му…
Аж тут, за розмовою, з’ясовується вельми цікава деталь: у сім’ї Левківських уже п’ять поколінь присвятили себе роботі на залізниці!

— Мій дід будував колію — сипав землю на полотно (мова йде про ділянку Шепетівка — Новоград-Волинський — Коростень, — прим. автора). Батько працював колійним робочим і стрілочником. Я — машиністом. Двоє моїх синів — теж машиністи, на Куп’янському відділенні (Південна залізниця). Онук і внучка — електромеханіки, — повідав Іван Степанович.
До речі, про родину Івана Левківського. Одружений він майже 57 (!) років. Супутницею життя обрав Любов Іванівну, котра теж працювала на залізниці (як і її батько). Так що ця сім’я, з якого боку не поглянь, — всюди пов’язана із залізничним транспортом! «Корінні залізничники», — кажуть самі про себе.
Подружжя Левківських виховало трьох дітей — двох синів і доньку. Нині мають п’ять онуків, діждали двох правнуків.
Сини, як вже згадувалося, оселилися не близько — у Харківській області. Старший — уже на пенсії, молодшому — ще чотири роки працювати. Приїздять, як каже Іван Степанович, приблизно раз на рік. «Добре, що хоч донька тут», — мовить чоловік. Лише вона одна з сім’ї присвятила себе іншій професії — Наталія Іванівна Гаврилюк працює лікарем-фтізіатром у Новоград-Волинському міськрайТМО.
Іван Степанович пережив війну, активно співпрацював із партизанами. 17 липня 1941 року загинув батько — у кривавих боях, що точилися між станцією Рихальська і річкою Случ. Відступаючи, радянські війська залишили багато зброї. Будучи тоді 15-річним юнаком, Левківський не розгубився: всю зброю, як зумів, зібрав і надійно сховав. Згодом боєприпаси віддав партизанам. За що, звісно, була йому велика подяка й пошана. Безпосередньо до партизанського руху Іван Степанович долучився весною 1943-го. Був за провідника, добре знав лідерів партизанських загонів. Серед нагород — орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Як визволили Новоград (січень 1944-го), — хлопця взяли в місцеве залізничне депо, кочегаром паровоза. А з грудня 1944 року почав працювати у локомотивному депо Коростеня: три місяці — кочегаром, півтора роки — помічником машиніста паровоза. Як закінчив курси (5 грудня 1947-го) й отримав права на керування локомотивом, — призначили на посаду машиніста.

Невдовзі — армія. Тоді — не так, як тепер: служили майже чотири роки. Якщо точніше — 3 роки 8,5 місяців. Але склалося так, що служба минула без втрати навичок основної професії — працював Іван Степанович машиністом на паровозах, що обслуговували Волго-Донський канал.
Після демобілізації повернувся у коростенське депо. А звідти направили в депо станції Новоград-Волинський. Так тут і оселився. Як каже: «Найшов собі баришню, побудував хату». Ділянку під будинок міськрада виділила поруч із місцем роботи — нині це вулиця Вокзальна.
Працював на екіпіровці паровозів. А згодом — на маневровій роботі. Ще пізніше — на вантажно-пасажирському русі. Водили паровози від Шепетівки до Коростеня, від Новограда — до Фастова, з Фастова — до станції Жуляни (передмістя Києва). Керувати приходилося різними локомотивами. Як почав Іван Степанович моделі й серії перераховувати, — не менше десяти. Цікавим видається і жаргон залізничників: серія «Ов» — «овечки», «Щ» — «щуки»… «Це — було вже давно і, мабуть, не правда», — жартуючи, додає дружина Любов Іванівна.
А найулюбленіший пасажирський паровоз, на якому працював, — Сум-218. Розповідаючи про нього, залізничник показує фрагмент плакату із виробничого стенду, на якому зображено такий локомотив (див. фото). Цю ілюстрацію Іван Степанович зберігає поруч із сімейними фото. Як і декілька поштових марок із зображеннями паровозів та вирізки з газет, в яких писали про членів його родини.
На запитання, чи порадив би своїм правнукам теж пов’язати життя із залізницею, ветеран галузі відповідає ствердно. Але додає — «тільки не на локомотивну службу»:
— Треба бути дуже-дуже уважним. Відповідальність на залізниці — велика, — пояснює. — Одного разу по станції Курне «вибив» із графіка «Харківського» на одну хвилину — топка в паровозі зашлакувалась, пари не було — так усі преміальні познімали: й місячні, й квартальні, й річні…
У роботі на посаді машиніста була деяка перерва — із 1966-го по 1973-ій — працював Іван Левківський начальником бази запасу, що на Смолці, де зберігалися локомотиви. А тоді повернувся на маневрову роботу, вже на тепловозі.
Наступного дня, після досягнення пенсійного віку, 16 квітня 1981 року, Іван Степанович змушений був розпрощатися з роботою на локомотивах. Щоправда, ще півтора роки працював на відомчому паливному складі. Відтоді — на заслуженому відпочинку.
Але товариші-залізничники не забувають свого ветерана. Можуть і просто так навідатися, спитати про життя-буття, заходять і в справах. Крім того, є традиція: щороку, 15 квітня, в день народження Івана Степановича, до нього додому приходять місцеві машиністи — вітають іменинника. Звісно ж, і без «святкових крапель» у такому випадку не обходиться. «Щоб на роботі це не позначилося, зву лише тих машиністів, які відпрацювали нічну зміну. У них ще буде вдосталь часу, аби відпочити», — каже на це машиніст зі стажем.
По мірі можливостей піклується про ветерана й залізничне керівництво. Зокрема, допомогли при газифікації, надали підтримку при вирішенні земельного питання, що торкнулося меж присадибної ділянки.
…25 травня має бути особливим днем для всіх місцевих працівників залізниці. Саме в цей день, у 1916-му році, ділянкою Шепетівка — Новоград-Волинський — Коростень прослідував перший поїзд. Напередодні чергової річниці вітаємо залізничників із таким, свого роду, святом. Бажаємо нинішнім працівникам і ветеранам галузі міцного здоров’я та подальших досягнень у роботі — важливій, як для громади міста, так і для країни в цілому.