Професіонал своєї справи — такі слова, мабуть, хотів би почути у житті кожен, хто любить свою роботу і відповідально робить її щодня. Незалежно від того, хто він: хірург, який виконує складні операції і рятує людей, вчитель, котрий навчає дітей доброму і вічному або будівельник, який залишає по собі слід, побудувавши чи відремонтувавши дім…
Саме з цих слів — про справжній професіоналізм у справі, якою займаєшся, — розпочалася наша розмова з директором заводу «Техна» Володимиром Рибінським. Зустрілися ми невипадково — вже багато років на підприємстві, спочатку — на ремонтно-механічному заводі, а нині на «Техні» — працює героїня нашої статті Тамара Арсентіївна ОЖГО. На таких людях, це скаже вам будь-який досвідчений директор, тримається багато. Хто ж, як не вони, заслуговують на те, щоб про їх самовіддану роботу дізналися інші?
ВИРОБЛЯЮТЬ НА «ТЕХНІ», ПРОДАЮТЬ У ЄВРОСОЮЗІ
ВО «Техна» на українському ринку працює з 2000-го року, а у Новограді-Волинському — з 2004-го. Колишній ремзавод — одне з небагатьох місцевих підприємств, яке після складних 90-х отримало шанс на друге життя, його надали заводу столичні інвестори. Певний час нові господарі, разом з основним виробництвом, намагалися зберегти колишній профіль роботи — ремонт дизельних двигунів. Втім сьогодні завод повністю працює у іншій галузі — на світовому ринку «Техну» знають як конкурентоздатного виробника сучасного високотехнологічного обладнання для сільського господарства (птахівництва та свинарства). Тут виробляють комплекси для фермерських господарств, де усе автоматизоване: подача корму та води, прибирання кліток, збирання яєць. Як часом жартує Володимир Рибінський, «курці і манікюр зроблять, і півня до неї в гості запросять». У переобладнання та розвиток заводу на сьогодні інвестовано понад десять мільйонів євро.
90% продукції, виробленої у Новограді-Волинському, завод експортує у країни Євросоюзу, ведуться перемовини з США, Мексикою, Південною Африкою. Як розповів директор Володимир Рибінський, кризу на «Техні» не відчули взагалі: обладнання для виробництва найдешевшого в усьому світі м’яса — курятини — користується стабільним попитом. У порівнянні з 2008 роком, у 2010-му об’єм продукції зріс у 2,5 рази. Збільшення кількості замовлень змушує керівництво постійно дбати про запровадження високоякісних технологічних ліній, удосконалення існуючих технологій, розширення модельного ряду продукції.
На останній міжнародній спеціалізованій виставці у Голландії, що проходила у квітні, за інновації у галузі сільськогосподарського устаткування «Техна» здобула почесне перше місце. Євросоюз визнав компанію у якості ­серйозного конкурента на європейському ринку — продукція вітчизняного виробника відповідає високим вимогам якості. До зовнішніх чинників, що заважають роботі підприємства, директор Володимир Рибінський відносить нестабільність політичної ситуації в Україні, підвищення митних ставок, що завдають удару по конкурентоздатності, проблеми з оборотними коштами (повернення ПДВ у вигляді цінних паперів, а не грошей).
КВАЛІФІКОВАНІ КАДРИ ПРАЦЮЮТЬ СТАБІЛЬНО
Сьогодні на «Техні» — близько восьмисот людей. Середня місячна заробітна плата тут становить 2 267 гривень, тоді як по місту складає 1,5 тисячі. За словами директора, зростання об’ємів виробництва створює передумови для збільшення оплати праці у майбутньому. Звісно, плинність кадрів все ж є, але якщо люди йдуть, то, переважно, некваліфіковані працівники, розповів Володимир Іванович: «Представники основних професій машинобудування, інженерний склад — ці люди у нас працюють стабільно».
Серед тих, хто працює тут стабільно і довго — майстер механічно-збиральної дільниці Тамара Ожго. «Попри пенсійний вік, Тамара Арсентіївна — одна з провідних керівників середньої ланки, дисциплінована та професійна. Крім ­доброго, про неї не скажеш більше нічого», — посміхається директор.
СЕКРЕТИ УСПІХУ КЕРІВНИКА СЕРЕДНЬОЇ ЛАНКИ
Наше спілкування для Тамари Арсентіївни стало цілковитою несподіванкою. Це вже з газети вона дізнається, що ініціатором нашої з нею зустрічі стала її донька Людмила. Саме вона розповіла нам, що пишається своєю матір’ю, яка користується повагою на заводі. Тож вирішила при нагоді зробити їй сюрприз — 4 липня мама святкуватиме свій 56-й день народження, а ця стаття має стати для неї приємним подарунком. Мені ж довелося «включити» усю свою багату журналістську фантазію та красномовність, аби завуальовано, не розкриваючи справжньої причини, пояснити Тамарі Арсентіївні причину цього інтерв’ю. Довелося не так вже й складно — жінка виявилася комунікабельною співрозмовницею:
— Я ж усе життя працюю серед людей, у великому колективі… У ці ворота ходжу вже 36 років, — розповіла Тамара Арсентіївна, киваючи у бік прохідної. — Прийшла на завод двадцятирічною дівчиною, вже й підприємство інше, а до роботи своєї ставлюся так само, з любов’ю.
— Але ж ремзавод, де ви починали свій трудовий шлях, — це вже історія. Ностальгія, напевно, часом докучає?
— Знаєте, після розпаду заводу докучала, ще й неабияк. Особливо, коли на моїх очах «розбирали» цехи, звертали потужне виробництво. Шкода було. Але ж нам перед тим довгий час зарплату не виплачували, складні часи були… Тому коли прийшов новий інвестор, почали виплачувати зарплату, розвивати нове виробництво, зрозуміли — це наша перспектива, завод буде жити.
— Колектив, який ви очолюєте, як бачу, — чоловічий. Як воно, чоловіками керувати?
— Так, у мене в трьох бригадах з 46 людей — лише п’ять жінок. Загалом колектив молодий — 35-45 років. Щодня ставлю обсяг завдань, контролюю їх виконання, приймаю виготовлену продукцію, здійснюю розрахунки. Серед підлеглих є люди, які зі мною працюють ще з ремзаводу. Директор каже, я їх за собою воджу… Це сумлінні працівники, на них можна покластися. А взагалі — все залежить від керівника підприємства. Нашого директора поважаємо за чуйне ставлення, ми — його велика сім’я.
— Доводилося чути, що коли люди приходять на завод влаштовуватися на роботу, просяться «у бригаду до Арсентіїївни». Такий успіх…
— Напевно тому, що умію знайти контакт із кожним. Часом насварю — це ж робочий процес, а потім підійду, розберуся, спитаю, чи не ображається людина…. До молодих ставлюся не лише як керівник, а й з материнськими почуттями. В усіх є проблеми, намагаюся у душі кожного зрозуміти, хоча у роботі, звісно, демонструвати це не завжди доводиться.
— Торік вам виповнилося 55, як кажуть, життя поставило вже дві п’ятірки. А чи усе вдалося з того, що планували?
— Я щаслива, що виростила гарну доньку, яка подарувала мені двох онук Альону та Ангеліну, що маю чудового зятя, чоловіка, з яким прожили 39 років, — разом працювали на заводі, побудували будинок. Для мене завжди взірцем у житті були відносини батьків. Уявіть собі, вони прожили разом майже 70 років (!), але жили у мирі і злагоді завжди, ніколи не сварилися. І це при тому, що у нашій сім’ї було дев’ять дітей… Батько був високого класу закрійником: пошиють разом з мамою нам і одяг, і взуття, — тож ми були доглянуті. Тепер, як збираємося за столом, — завжди велика родина. Як приїжджали колись до батьків у село, про нас казали: «Бджоли прилетіли», — так дружно усе разом робили. Тепер із дев’яти дітей семеро нас залишилося, батьків немає…
ПРО АРСЕНТІЇВНУ — ПІДЛЕГЛІ І ДОНЬКА
Чоловіки нечасто бувають багатослівними, втім, якщо кажуть гарні слова, ще й жінці-керівнику, сумніватися у їх щирості не доводиться. Про Арсентіївну — так її називають на дільниці — слюсар Вадим Забашта говорить, що вона вдало поєднує у собі дві якості: суворість та м’якість, в чому й вбачають підлеглі секрет її авторитету.
Для одних вона — колега, а для доньки — дорога і близька людина. Людмила Харченко переконана, що її мати може стати прикладом самовідданої праці і любові до своєї сім’ї не лише для близьких, але й для знайомих та трудового колективу. Донька не приховує: інколи так хочеться, аби мати змогла нарешті насолодитися відпочинком вдома, на пенсії… Але вона продовжує складати плани, щодня думає про робітників, живе роботою. Тож рідні бажають Тамарі Ожго довголіття, сімейного затишку, здійснення мрій, терпіння та Божого благословення!