www.zvyagel.com.ua









free counters Яндекс.Метрика
Украина онлайн


ТАК БУЛО В 41-МУ

23 Липня 2010 | Оприлюднив: | 881 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

У номері за 25 червня газета надрукувала статтю Л.Когана «У липні сорок першого». Стаття знайомить нас із частинами вермахту, що проходили через наш район на початку війни. Наводяться прізвища офіцерів, номери частин, дні і навіть години сутичок, переправ, перестрілок при переході.
Та є у тексті й неточності. Автор явно хоче переконати нас, що Новоград-Волинський укріпрайон радянські солдати захищали до останнього подиху, а французи свій край боронили абияк,бо їх лінію Мажіно «…вермахт успішно подолав рік тому» (тобто, в 1940-му році). Насправді вермахт лінії Мажіно ніколи долав, — він її обійшов через Бельгію, куди ця лінія не доходила.
Весь матеріал 12-ї шпальти номера прагне навіяти враження, ніби сутичка біля Звягеля зупинила німців і допомогла врятувати Київ від захоплення ними в липні 41-го року. Насправді ж німецькі плани захоплення української столиці зірвав наступ 5-ї армії генерала Потапова 10-15 липня, коли Звягель уже був захоплений. Про роль Звягеля і його УРу в ті драматичні дні недвозначно висловився тодішній начальник оперативного відділу фронту, а в майбутньому маршал, Іван Баграмян: « На відрізку Новоград Волинський — Новий Миропіль фронт був прорваний…Цей несподіваний ворожий удар фактично вів до зриву всього нашого задуму: відвести війська і закріпитися на лінії старих укріпрайонів. Прорив між Новоградом-Волинським і Новим Мирополем створив такий пролом у лінії фронту, який, немов тріщина в гаті, вів до розвалу всього оборонного рубежу».
На тлі цієї оцінки навряд чи доречно зрівнювати Звягель із Верденом, що робить інший дописувач, котрий примостився біля Когана. Насамперед, масштаби не ті. Адже бої під Верденом точилися весь 1916 рік. У них брали участь мільйони людей. Тільки загиблих було понад мільйон. А найголовніше — Верден німці так і не взяли. Верден став символом стійкості французького солдата. А зі Звягелем кілька батальйонів справилися за добу, чи дві. Сутичка з ними не затримала німців, і уже 10-го липня вони були під Києвом.
Як і чому стався під Гульськом прорив,як воювали радянські солдати у дотах Новоград-Волинського УРу, розповів його захисник, командир півкапоніру Гульської « міни», тоді молодший лейтенант Яків Семенович Кардаш.
«Міна» — це комплекс довготривалих укріплень вмонтованих у висоту, що панувала над Гульськом і річкою Случ. Вона була головною, центральною ланкою Новоград-Волинського укріпрайону, що простягнувся на 120 кілометрів і включав 216 дотів. «Міна» охороняла переправу через Случ і залізничний міст, які вели прямо на Житомир. Враховуючи, що в Новоград-Волинському мости були зірвані, гульська переправа була воротами до Житомира. Саме із передбачення такої ситуації і збудували «міну». Увесь укріпрайон прив’язувався до неї і мав забезпечити її боєздатність.
На схилі висоти в бойову лінію вистроювалися 6 дотів, озброєні двома гарматами і десятьма станковими кулеметами. Всі вони зв’язані були як телефоном, так і підземними переходами й діяли як єдиний механізм, спроможний концентрувати вогонь потужної сили. І люди, й зброя були під залізобетонними ковпаками, з яких стріляли через амбразури і капоніри. Лобова товщина ковпака сягала півтора, а перекриття — більше одного метра. Їх не пробивали ні бомби, ні снаряди.
З бойових майданчиків дотів під землю вели штольні з драбинами-трапами. По них солдати спускалися у своє підземне містечко, що ховалося в скелі на глибині 15 метрів. Замість вулиць в ньому були вузькі коридори. В них виходили штольні — драбини всіх дотів й входи до всіх життєво важливих точок «міни». Їх загальна довжина становила 516 метрів. Обабіч коридорів містилися помешкання для відпочинку команд, лазарет, складські приміщення для боєприпасів, продовольства, спорядження, майна, машинний зал із дизель-генератором, комори для вентиляційних установок, туалети, колодязь. На поворотах у коридорах стояли кулемети на випадок проникнення під землю ворога. За розрахунками генералів «міна» могла оборонятися тижнями. Запасів зброї і продовольства тут було вдосталь.
Про неприступність своїх кріпостей більшовики галасували як ніхто, на доти дуже надіялися московські військові, за них тривожились німці, чекаючи непереборного опору. Певне, саме такими настроями були охоплені німецькі солдати, наближаючись до Звягеля.
Та очікуваного опору не сталося. Більшовики подбали і про вибір позицій, і про зброю, і про те, аби ворог цю зброю не вивів із ладу, сховавши її під потужними залізобетонними ковпаками. Але радянська система не врахувала найголовнішого: воює не дот, не висота і не зброя, а людина. Її ж сталінські генерали лишили незахищеною у неприступному доті.
Штатний гарнізон «міни» мав складати 130 чоловік. У 1939 році, коли СРСР і гітлерівська Німеччина поділили Польщу, Союз відсунув свої кордони на захід. Туди з лінії Сталіна забрали й частину озброєння та обслуги. А на початку 1940 року, коли радянська армія стала терпіти поразки в Фінляндії, туди відправили і кулеметників з УРу. На 216 дотів лишився всього один батальйон обслуги. В «міні» не вистачало людей навіть для доглядання зброї.
Коли вибухнула війна з Німеччиною, й фронт покотився стрімко на схід, сталінські генерали згадали про УРи. 30-го червня Москва розпорядилася, аби відступаючі радянські війська закріпилися на лінії Сталіна.
Але німці до УРів дійшли раніше, аніж їх приготували до оборони. В «міні» тоді числилась обмаль людей. Командування наспіх поповнило гарнізон приписниками,які не знали ні зброї, ні як володіти нею. Та навіть з ними у «міні» було лише 58 чоловік — всього на одну зміну бойової вахти.
Війська охопила епідемія дезертирства. Мобілізовані трималися своїх частин доти, доки їх домівка ще не була окупована німцями. Як тільки ж фронт переповзав через неї, й НКВС вже не міг помститись сім’ї і втікачеві, люди кидали військо й втікали додому. Як доповідав начальник політуправління Південного фронту Воронін своєму начальству, на його фронті за перші 18 днів війни сталося 688 дезертирств, при чому, багато з них групові , тобто, тікали не в одиночку, а цілими підрозділами.
Аби хоч якось утримати гарнізон, щоб він не розбігся, політвідділ УРу звелів його комісару (з приписників) Макарову провести прийом до ВКП(б) солдат-кадровиків. Розрахунок начальства був примітивним: щоб бути прийнятим до партїї, кадровик мусив і сам не втікати, і за сусідом дивитися. Інакше його до ВКП(б) не приймуть, а це в ті часи мало наслідком ув’язнення, або й розстріл.
Та головна відповідальність за стійкість команди падала на «особістів». Вони мали пильнувати за кожним і при найменшій підозрі на спробу втечі або здачі в полон розстрілювали на місці. В разі безвихідного становища гарнізону всі в ньому мали перестрілятися, а хто не мав духу, того розстрілювали «особісти». Вони могли стрілятися тільки останніми, коли в полон здаватися було уже нікому. «Особіст» вмирав раніше солдатів тільки тоді, коли вони його вбивали.
Щоб доти могли успішно боронитися, їх мала охороняти піхота і артилерія, що розташовувались у польових укріпленнях у проміжках між дотами. Їх завданням було не допустити ворожих саперів та вогнеметників до дотів. При відсутності польових укріплень ворог у нічну пору безперешкодно проникав до укріплень й поражав гарнізон через незахищені точки в доті.
До початку липня в УРі, окрім його команд, нікого іншого не було, й «міна» нетерпляче чекала, коли ж нарешті їй забезпечать охорону. 3-го липня з заходу в УР підійшли війська, що втікали з Корця, й гарнізон заспокоївся. Та на ранок 4-го з тих військ не лишилося й сліду. Як з гіркотою згадував Кардаш, «польових частин нема, й нас лишили як мишенят у нірках».
Вдень з’явилися німці й спробували переправитися через ріку. Доти відкрили по них вогонь. Із слів Кардаша, одній із гармат вдалося підбити один танк і мотоцикл. Інших втрат німців він не називає.
Але і дотам дісталося. З перших же хвилин бою виявилося, що в їх конструкціях не все прорахували. Порохові гази не відкачувалися й після кількох пострілів артилеристи чаділи й виходили зі строю. Скоро нікому стало стріляти й до бою став сам Кардаш. У цей час ворожий снаряд попав у гармату і його контузив. Уся команда мусила сховатися під землю.
Доки був день, німців не допустили до переправи. Вночі ж їхні лазутчики проникли на правий берег ріки, захопили сусідні доти й взялися знешкоджувати «міну». Вони намагалися проникнути через тильний вхід до центрального доту,але їх відігнали вогнем із кулемета. Не вдалася і спроба ввірватися в артилерійський капонір через його зовнішній вихід. Тоді німецькі сапери забралися вверх до незахищених комунікацій «міни» й рішили викурити з підземелля її гарнізон димом. Для цого вони використали незахищені комунікативні труби над дотами й стали лаштуватися залити по них в підземелля бензин та підпалити його.
Почали з перископної труби. Але один із обслуги доту, який саме вийшов назовні, побачив підпалювачів і закидав їх гранатами. Тоді німці стали лити пальне в отвори кубів вентиляційних установок й підпалювати його гранатами. Перешкодити їм було не можливо, бо при зведенні дотів «забули» спорудити броньовані ковпачки з кулеметами для захисту від диверсантів цих комунікацій. Тепер за чийсь прорахунок люди у підземеллі мали розплачуватись своїми легенями. Як слідує зі слів Кардаша, 5 липня гарнізон провів у підземеллі, душачись від диму,який виїдав очі і не давав дихати. Сиділи і 6-го.
Певне, здалися б уже, але боялися «особістів». А 7-го, за словами Кардаша, обидва «особісти» пострілялися. Знаючи, з якою місією прибули до «міни» «особісти», у їх передчасне самогубство важко повірити. Зразу ж після їх смерті настрої і ситуація у гарнізоні різко змінилися. Як каже Кардаш, це самогубство викликало у гарнізоні паніку. Після обговорення становища командир гарнізону Чернявський і комісар Макаров прийняли рішення здатись у полон, «надеясь спасти людей».
Кардаш запевняє, що і він хотів застрелитись, та тільки солдати не дали. Навряд, чи стрілявся б командир доту в той час, коли і командир , і комісар гарнізону стрілятись відмовились. Про свою спробу стрілятись він каже тільки для того, аби московські власті не покарали за порушення заборони здаватись у полон, за що після війни офіцерів карали десятками років Колими.
У «міні» жоден не застрелився. В полон здалися усі 58 — живі, і навіть не поранені. Не воювали «до останнього подиху», дихали і після здачі в полон. Наверх відправили групу людей, аби повідомили німців, що гарнізон згоден скласти зброю і здатись у полон.
Цю першу групу вони розстріляли. Те саме зробили і з другою. Й лише після третьої спроби вкинули у підземелля папірець із вказівкою, де виходити на поверхню. На останок вони розстріляли Макарова, а потім погнали гарнізон у Новоград-Волинський концтабір.
Коган теж розповідає про випадок, коли солдати вбили коменданта свого дота й вивісили білий прапор. Кардаш про доти навколо «міни» говорить, що їх німці швидко захопили. Певне, теж опір був незначний, або не було ніякого. Обслуга дотів воліла краще здатись у полон і уціліти, аніж згоріти від вогнемета. Дотів, які чинили довгий і впертий опір, була меншість, і поведінка їх команд не є типічною для УРу в цілому. По цій причині він не став серйозною перешкодою на шляху німців.

* * *

На відміну від урядів інших країн Кремль відмовився визнати Гаазьку і Женевську конвенції про статус і права військовополонених. Згідно з ними діяли міжнародні благодійні організації, через які воюючі уряди надавали допомогу своїм громадянам, котрі попали в полон. Окрім того, всі воюючі сторони зобов’язувалися створювати для полонених зносні умови утримання,які не загрожували життю і здоров’ю полонених.
Сталін відкинув усі ці конвенції й творив, що хотів, як із радянськими, так і німецькими полоненими. Про своїх він казав: «В нас немає полонених, є зрадники». Наслідком такого звірячого ставлення до полонених було масове вимирання їх як у радянських, так і німецьких концтаборах.
У Новограді-Волинському біля табірного лазарета було кладовище померлих полонених із виписаними прізвищами на надгробках. Надгробки знесли, написи знищили, щоб стерти і пам'ять про людей.
Ще і сьогодні мовчать про полон , ніби і не було цього явища. А він, між іншими, був найпомітнішим явищем серед подій 41-го року. Полон — це гірка правда 1941-го року, й замовчувати її — значить оббріхувати й живих, і мертвих.

Іван ТРИГУБ

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки: