На пульт чергового подзвонив чоловік:
— Приїхав із відрядження, і тут…
Валентина лежала з пробитою головою. Пульсу не було. Однак лікарі, котрих також викликав Віктор, заявили протилежне: жінка жива. Пульс слабкий, терміново потрібна операція. Жінку повезли до реанімації.
Огляд квартири ніяких результатів не дав. У буденний день у дворі практично нікого не було. Лише парочка п’яничок, котра вешталася поряд з будинком, бачили, як з під’їзду поспіхом виходив незнайомець із коробкою, потім сів у сірий «Опель». Можливо, це був зловмисник. Проте, перевірили на причетність Віктора. Але сусіди одностайно запевняли, що в цій сім’ї стосунки були майже ідеальними. Мовляв, на момент нападу господар знаходився далеко, і це легко перевірити.
Оперативники чіплялися за будь-яку дрібничку. Однією з них виявився мобільний телефон. Вхідних дзвінків було небагато. Господар дізнався про все, крім одного. Невідомий дзвонив напередодні ввечері і вранці. Варто перевірити. І, як мовиться, в точку…

Валентина підвелася без настрою. Віктор два дні, як поїхав у справах. Тому самій доводилося вирішувати ряд проблем. Невчасно розболівся зуб, якого не було часу лікувати.
— Відпочивай, доки мене немає, — побажав на прощання чоловік.
— Тут відпочинеш. А якщо клієнт повалить? — відмітила свою важність молода жінка…
Вони одружилися три роки тому. Обидва — ще недавно студенти столичного вузу. Вчилися на платному. З дітьми не поспішали, спочатку хотіли обжитися.
Так у них з’явився свій бізнес. Почали торгувати побутовою технікою. Валентина виконувала обов’язки диспетчера, Віктор — керівника, водія, вантажника.
А ще у вільний час Віктор займався ремонтом побутової техніки. В кожній партії, де він брав телевізори, попадався товар з дефектами, через доставку вантаження тощо.
Молоді люди спромоглися зібрати на двокімнатну «хрущовку». Тепер вони відкладали гроші на нову квартиру.
І ось рано-вранці спочатку подзвонили на домашній телефон. Поки Валентина відсипалася, — дзеленькання закінчилося. Проте «заспівав» мобільник. Це був перший у той ранок клієнт. Його цікавив телевізор марки «Соні».
— Замовлення не приймай. Усіх записуй на завтра чи «продай» Роману, — згадала напутні слова чоловіка Валентина.
Роман їм був близьким знайомим, займався тим же. Вони непогано дружили, однак конкуренція все ж мала місце.
— Зараз, віддала, — пробурмотіла Валентина. — Я і сама дещо вмію!
…Вона обдивилася коробки. На одній з них стояв логотип тієї моделі, що хотів клієнт, котрий дзвонив. Віктор перед від’їздом саме його відремонтував.
— Є такий, — гордо сказала Валентина, — тільки сьогодні з доставкою проблема — водій у відрядженні. Якщо заберете самі, — віддам дешевше.
На тому кінці зраділи і попросили цю модель притримати до вечора.
Валентина гордо поклала трубку — вона і сама дещо може!
У той день більше не дзвонили.

Два роки тому, ще на порозі суду, Антон зарікся, що більше не зв’язуватиметься з кримінальними ділами. Хоча й відбувся умовним строком, але скільки натерпівся! Світило чотири роки позбавлення волі. А скільки грошей пішло на адвоката. Плакала його іномарка, про яку мріяв.
Ну, нехай буде так. Лише двадцять чотири роки, все попереду. До того ж є професія, досить енергії та й сім’єю не обплутаний. Хоча була пристойна кандидатура — дівчина Оксана. Не залишила у важку хвилину, була поряд до кінця. Обіцяла, коли що, — чекатиме.
Щоб виправдати сподівання перед близькими, Антон поїхав на заробітки. І Оксану це влаштовувало, батьки були не проти. Може, наречений заробить на квартиру.
Незабаром Антон повернувся, проте заробив небагато. Він сидів на дивані у двокімнатній квартирі батьків, міркував. Старший брат відпочивав у сусідній кімнаті після нічної зміни, включивши голосно «важку» музику. Молодша сестра влаштувалася поруч біля телевізора. Решта пішла на роботу.
І тут трапилася неприємність: єдиний у квартирі старенький телевізор наказав довго жити.
— Ой! Як це? Я не хочу! — Сестра — у сльози: недодивилася улюблений мультик.
— Не плач, купимо новий, — пообіцяв сестрі Антон.
— Справді?
— А хіба я тобі колись казав неправду?
— Не знаю, — дитя звело плечики.
— Не зна-аю! — усміхнувся брат. — Сказав — куплю!
— А коли?
— Сьогодні!
— Ура-а-а!
Антон поліз шукати «заначку». Почитавши об’явки в газеті, виписав кілька телефонних номерів, захопився обдзвонювати продавців. Але бажаної моделі ні в кого не було. Лише по одному номеру пообіцяли допомогти, але не могли доставити. Та у брата було авто. Антон, маючи на неї довіреність, пішов до нього.
— Машина треба. Ненадовго.
Старший брат скривив губи. Спитав:
— Навіщо?
— Та он телевізор накрився. Хочу купити новий. Знайшов продавця.
— А в тебе гроші є?
— Ще лишилися.
— Ну, бери. Тільки дивися там. Нікуди не влізь.
— Хіба вперше?
— Добре, добре, їдь уже.

Під вечір сірий «Опель» стояв біля під’їзду потрібного будинку. Перевіривши адресу, Антон подзвонив по мобільному телефону:
— Доброго вечора! Я приїхав за телевізором. Скажіть код на вхідних дверях. Не можу ввійти.
Йому сказали. Також назвали номер квартири.
Двері відчинила Валентина.
Молодий чоловік одразу забідкався:
— Банки вже зачинені. Міняйлів не знайшов. Нічого, що гроші російські?
Жінка заперечливо захитала головою:
— Ні. Я й курсу не знаю, не розуміюся на них. Або долари чи наші.
— Що ж тепер робити? Вже пізно.
— Значить, завтра.
Але вони не розпрощалися.
— Може, чаю? — запропонувала господарка.
— Можна! — погодився гість.
Чаювання тривало довго. Говорили про життя. Валентина жалілася на хворий зуб, невлаштованість, економічну нестабільність…
Антон розуміюче кивав, погоджувався:
— Так, так. У всіх проблеми. Немає у тих, у кого грошей повні кишені.
— Це точно! — хмикнула Валентина і проговорилася: — Ми збираємося міняти квартиру. Грошей трохи зібрали. Та ось банкам ми не довіряємо.
— А мені нема що класти, — зробив певні висновки Антон. — Ну що, спасибі за чай! Треба йти.
— На здоров’я!
— Вранці я буду.
— Чекатиму.
— Тільки не дуже рано.
— Добре. Як вам виходить. Я буду вдома.

Наступного дня Антон міняти гроші не пішов. Він уже передумав купувати імпортний телевізор. Визначив для себе цілком іншу ціль для візиту. Для цього прихопив кухонну сокирку, медичні рукавички. Знов у брата взяв авто.
Код на дверях і номер квартири уже знав.
— А ось і я!
— Бачу! Проходьте. Може, спочатку чаю?
— Дякую! Дуже приємно, але мені ніколи. У вас точно «Соні»?
— Звичайно!
— Це добре. Така модель мені потрібна.
— Ось ваш телевізор. — Валентина показала на коробку, що стояла у прихожій. — Подивіться, перевірте.
— Дякую, дякую! — всміхнувся Антон.
Та тільки жінка повернулася, чоловік двічі вдарив її сокиркою по голові.
Валентина впала на підлогу.
Мерзотник, думаючи, що жінка мертва, дві години пробув у квартирі. Перерив усе, що бачив, проте заповітних доларів знайти не вдалося. Чолов’яга від образи навіть заплакав. Щоб не йти додому впорожні, — забрав коробку з телевізором. Відбитки не знищував: а навіщо, адже працював у рукавичках. Та не подумав він, що напередодні, ввечері, встиг намацати голими руками…

При обшуку у Антона вдома був знайдений крадений телевізор зі слідами крові на коробці, а в ході слідства з’ясувалося, що у брата — сірий «Опель». Розбійник до кінця все заперечував. Стверджував, що телевізор купив увечері, коли господарка була ще жива. А якщо вранці і дзвонив, то тільки для того, щоб проконсультуватися щодо експлуатації. Проте, на суді вину свою визнав.
Валентину лікарі врятували. А ось Антона чекають довгі роки ув’язнення.