Їхнім стосункам із самого початку пророкували недовгий вік. Він — 30-річний Віктор, учитель, вона — Марина, 17-річна «шабашниця»-штукатур. Яка з них пара?
Тим літом Марина у складі бригади ремонтників займалася оздобленням школи перед новим навчальним роком. Дівчина працювала в класі Віктора. І «допрацювалася» — вони почали зустрічатися.
Багато хто був проти цього союзу. Найбільше обурювалась учителька географії і на той час дружина Віктора. Микола Павлович, будівельний керівник, він же батько Марини, також був не в захваті від цих зустрічей. Ще б пак, потенційний кандидат у зяті — майже його одноліток.
— Серцю не накажеш, — усім заявила наречена і свого рішення не змінила.
— Видно, це кохання, — мовив жених, збираючи речі.
— Яке в біса кохання? — намагалася напоумити дружина. — В тебе ж дочка майже такого віку! Посоромився б!
Вони зустрічалися близько року. За цей час Віктор розлучився, розміняв трикімнатну квартиру на дві однокімнатні. Дружина почимчикувала зі скаргами по різноманітних інстанціях і зуміла «нашкодити» колишньому. З учителя звільнили. Влаштувався в іншу школу.
Кілька років молодята прожили в мирі та злагоді. Дітей не завели, їм і без цього було добре. Марина з допомогою чоловіка, його старих зв’язків, поступила на заочне відділення в технікум.
Віктор пішов з роботи. Пішов до тестя в бригаду. Деякий капітал був, і, вивчивши специфіку виробництва, Віктор відкрив свій бізнес того ж профілю. Зареєструвався, набрав кілька бригад робітників, запустив рекламу. Навіть для цієї справи орендував офіс — з двома бухгалтерами і диспетчером.
Спочатку ледь зводив кінці з кінцями, а потім «поперло». Від деяких замовлень доводилося і відмовлятися. Авто купив імпортне, нове, дороге. Квартиру обміняв з доплатою на двокімнатну. Купив меблі, за модою одягнув дружину, влаштував у себе в бухгалтерії. Повна ідилія…

Неприємності почалися рік тому. У Віктора почалися проблеми. Звинувачував у всьому дружину. Може, він і мав рацію. Не маючи певного досвіду, Марина дійсно «намудрила» з бухгалтерією. Як наслідок — нагрянули відповідні служби, робота підприємства була призупинена, рахунки на деякий час арештовані.
Суму для виплати нарахували солідну. Віктор опустив руки. Робітники, доки тривала перевірка, розбіглися. Фірма розвалилася, її керівник цьому допоміг. Пішов у «запой». З офісу через несплату оренди виселили, за рахунок боргу забрали два комп’ютера, факс, два столи. А попереду — суд. З’явилася реальна можливість отримати умовний строк.
Коли Віктор отямився, то чомусь запобігти було вже пізно. Потрібні були кваліфаковані адвокати, однак такі послуги коштують немало. Залишалось сподіватися на долю.
У сім’ї взагалі пішов розлад. Вважаючи винуватою в усіх бідах молоду дружину, Віктор почав її бити. Потім, протверезівши, просив пробачення, але тільки до наступної чарки.
Жити Марина перебралася до батька. Незабаром слідом перебіг і чоловік — їсти ж щось потрібно, сам готувати страви не вмів. Та й пити було ні за що. Хотів продати «БМВ», але на авто також був накладений арешт. Продавати квартиру — остання справа.
Влаштувавшись у котеджі тестя, Віктор швидко обжився, тихенько випорожнив бар, видудлив усі запаси спиртного із підвалу, почав продавати будівельне устаткування. Микола Павлович помітив не одразу. А коли виявив, то дав зятю прочухана.
— Та пішов ти, скупердяй! — лише вилаявся у відповідь зять. — Я, дякуючи твоїй доці, бідним став. Ти тепер мене до смерті годувати повинен.
Тоді чоловіки вперше зчепилися. Одне одного колошматили кулаками, всіляким домашнім начинням. Молодшим і сильнішим був Віктор. Він і отримав перемогу. На пропозицію забиратися геть лише скорчив п’яну гримасу і поплівся спати в окрему кімнату.
В одному виявився правий колишній комерсант: його годували, а іноді і поїли до самої смерті…

Православний люд відзначав Різдво. Віктор продовжував очікувати на рішення суду, останнє засідання з різних причин відкладалося.
Ще з ранку Віктор підібрав ключа від металевої шафи, що стояла в підвалі. Забрав з неї імпортну шліфувальну машинку. Вмудрився загнати її за безцінь. Грошей вистачило, щоб пристойно заправитися в компанії п’яничок. У доброму настрої повертався додому.
Господар тим часом пропажу виявив, у гніві чекав на повернення зловмисника. Тільки той ступив на поріг, як Микола Павлович крикнув:
— Ти куди шліфмашинку дів?
— Не твоє діло! — кинув зять. — І закрий пельку, а то в морду получиш!
— Це ми ще подивимося.
Віктор спав мертвим сном, коли господар увійшов до кімнати. В його руках була добре відточена сокира. Віктор так і не прокинувся, він помер увісні. Холодна сталь розкроїла череп. Кров’ю забризкало стіни і навіть стелю.
На шум прибігла дочка. Від побаченого зомліла. Батько линув їй на обличчя води. Коли та отямилася, мовив:
— Все, більше він тебе не турбуватиме. І мене також.
— Що ж тепер буде?
— Нічого не буде.
— Як нічого? Ти ж його вбив.
— Ти мене слухай.
Поволік його у двір. Власну іномарку мастити кров’ю не хотілося. Поруч стояли «Жигулі» фірми. Засунув тіло до багажника, туди ж вкинув і лопату. Потім виїхав за ворота.
Шлях він проробив неблизький. Від міста від’їхав на кілометрів п’ятдесят. Повернув до лісу. Там, у хащах, і закопав тіло.

Через тиждень Марина подала заяву про зникнення чоловіка. Останній час Віктор вів такий спосіб життя, що його зникненню ніхто не здивувався. Міг просто загуляти, а міг і просто переховуватися від суду, боячись покарання. Тому його активно і не шукали.
Місцева алкогольна братія з таким становищем речей не могла змиритися. Віктор для них став «своїм у дошку». Саме він виступав у ролі головного спонсора. Наливав будь-кому. Такі не часто зустрічаються Ось один із п’яничок прошепотів дільничному:
— Адже Вітьку Павлович замочив.
— А ти звідки знаєш? — поцікавився страж порядку.
— Сам чув, як вони сварилися. З того вечора Вітька і зник.
Швидше для очистки совісті перевірили, авто оглянули, взяли проби. Бура пляма в багажнику, яку намагалися змити, але повністю не змогли, виявилася кров’ю тієї групи, що і в покійного.
Десять років Микола Павлович проведе в колонії. Його дочка, Марина, також отримала покарання. За приховування злочину її приговорили до двох років виправних робіт.