www.zvyagel.com.ua









free counters Яндекс.Метрика
Украина онлайн


ОСВЯЧЕНЕ ЇЇ ДУХОМ

01 Жовтня 2010 | Оприлюднив: | 980 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Останнім часом спосте­рігаються спроби пов’язати міський православний собор з розквітом генія і таланту великої поетеси Лесі Українки. У публікації О.Провоторова за 20 серпня цього року в «Звягель-Інформі» ця спроба прозвучала відкритим текстом. Підставою для Провоторова послужив той факт, що в храмі з такою назвою, як і у нинішнього собору, колись хрестили поетесу. Провоторов цей факт «роздув» до масштабів національної, і навіть світової події й приписав йому вирішальне значення у формуванні світогляду і таланту поетеси.


«Собор… став першою і єдиною духовною оселею родини Косачів у нашому місті. Він став духовною християнською колискою знаменитих дітей Косачів.Усі вони були охрещені в Преображенському соборі. Хрещеним батьком Михайла був сам М.П.Драгоманов. Приїзд М.П.Драгоманова на хрещення первістка Косачів — перший відомий його візит до нашого міста.
Саме в Преображенському соборі почалось формування православно-релігійного світогляду Лесі Українки… Усі члени родини Косачів дотримувались традицій свого народу. В той час головною традицією українського народу була саме православна традиція…
Мати Лесі — Олена Пчілка… була охоронцем і захисником православ’я на українських землях.., боролась проти навали сект на нашу землю. Православно-релігійний світогляд Лесі Українки і Михайла Обачного були невід’ємною частиною їх українського світогляду».
Цей панегірик соборові — яскравий приклад того, як чорне називають білим. Вражає незнання предмета, який береться описувати автор. У соборі Косачі хрестили не всіх, а лише трьох із шести своїх дітей. Але головна неправда не в цьому.Коли установа чи заклад дійсно виховують велику людину, — для них не жалко похвал (наприклад, Києво-Могилянська академія).
Але писати таке про Новоград-Волинський собор є насмішкою над ним, бо нічого з того, що приписує йому Провоторов, не було й близько.
Косачі дійсно хрестили дітей, але зовсім не з почуття релігійності чи схильності до російського православ’я. Провоторов, певне, не знає, що православна церква в той час була органічною частиною імперського державного апарату, а її духовенство було загоном царських чиновників, які виконували цілий ряд зовсім невластивих для церкви функцій. Православний батюшка мало походив на священика. В народі його називали «попом».
Функції священнослужителя становили мізерну долю обов’язків попа, бо він у приході представляв і поліцію (наглядав за умонастроєм прихожан і доносив на них в консисторію), і узурпував посаду керівника школи, і виконував роль засобу масової інформації, оприлюднюючи в церкві царські укази.
Піп, як і офіцерство та поліція, перебував на царевій службі, приносив присягу царю, і, як армія та поліція, проводив політику царя. На Україні це була політика колоніального гноблення українців, їх насильної русифікації, перетворення в росіян. Російське православ’я було головним знаряддям русифікації і нищення українства. Через церковну проповідь, релігійну обрядність, читання Закону Божого в школі піп насаджував серед українців колоніально-рабську ідеологію і російську мову.
Як чиновник царського державного апарату, він отримував жалування, яке в кілька разів перевершувало заробіток робітника чи вчителя. Цар попа звільняв від усіх повинностей, які за нього мали виконувати прихожани. Уряд забезпечував попа безплатним просторим житлом і всіма господарськими будівлями, наділяв обширними ланами за рахунок тих же прихожан. По своїй владі в приході піп поступався хіба що поміщикові. Зустріч із ним на дорозі вважалась поганою прикметою.
Дуже важливою функцією попа, про яку і піде далі мова, була реєстрація актів громадянського стану: народжень, шлюбів, смертей.
У цивілізованому суспільстві реєстрація новонародженого має для його майбутнього виняткове значення. Це найперший акт визнання його громадянином, який дає йому право претендувати на життя, гідне людини. Здійснюють реєстрацію відповідні світські державні органи, не пов’язані з церквою. Батьки на свій розсуд можуть його хрестити, чи не хрестити. Ніхто не вправі змушувати здійснювати над немовлям цей обряд.
Але в царській Росії цар фукцію реєстрації, як привілей, передав церкві, й вона його з успіхом використовувала для посилення своєї влади над паствою і збагачення. Не зареєстрований попом у метричній книзі не міг успадкувати батьківського майна, найнятися на службу чи на роботу, піти вчитися і навіть створити сімю. Він не визнавався людиною. А реєстрував лише приходський піп. Плата за послугу реєстрації входила до складу попівського окладу, тобто, здійснювалась за рахунок держави.
Коли б реєстрація обмежувалася записом у метричній книзі (а так і повинно бути), то батькам вона нічого не коштувала б.
Але в тім то й суть попівського виконання акту, що він був не обов’язком, не правом попа, а його привілеєм, тобто, містив у собі привід додаткового доходу у вигляді плати батьків за хрещення.Тому попи акт реєстрації пов’язали з обрядом хрещення. Дитя реєструвалося в метричній книзі тільки тоді, коли його охрестили. Й у метричній книзі ставилося прізвище не того, хто реєстрував, а того, хто хрестив. За хрестини держава попові не платила, тож були змушені платити батьки немовляти. Розмір побору з батьків був предметом торгів їх із попом. У цих торгах в попа була вагома перевага; його цар наділив привілеєм давати дитині ім’я. Милозвучне імя дорого коштувало. Тому бідним та сиротам приліплювали такі назвиська, що і не вимовити. Імена новонародженим піп добирав з Місяцеслова, складеного Синодому в 1854 році. З невеликими змінами він у російській церкві зберігся і понині. Багато імен із нього аж вуха ріжуть: Агафопод, Агафопус, Анемподист, Асклипіодот, Додо, Доримедонт, Дула, Ексакустодіан, Кукша, Павсікакій, Пуд, Ревокат, Хрисогон, Хусдазат, Асклітодота, Голіндуха, Єликопіда, Єпістимія, Мавра, Марфа, Мамелфа, Нунехія, Перпетуя, Пульхерія, Яздундокта, Христодула, Сусаніка і т. д.
Все це були імена тих, кого московська церква занесла в свій сонм святих. Недавно туди попав російський цар Микола II,
який до 1917 року очолював московську церкву. В святі возвели і Федора Ушакова — морського вовка, що для Росії загарбував причорноморські українські землі. Тепер він з небес охороняє російські бомбардувальники, що обрушують смерть на голови чеченських, інгушських, грузинських дітей.
Батюшка сам визначав, з яким іменем піде в життя людина. Жінки жили і помирали Горпинами, Пріськами, Палажками, Пистинами, Хіврями, Мокринами, Теклями, Марфами, Маврами, Ликерами, Гапками і ще хтозна ким.
Попа боялися розізлити, бо за батьків він мстився дітям при хрещенні. У відомій повісті про ім’я дружини Миколи Джері говориться: «Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на її батька й надавав його дітям таких йменів, що всі люди на селі ніяк не могли упхати їх собі в голову, а баба повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому й губила його на поповому порозі». Про свавілля попів при хрещеннях добре знали в церковному керівництві. В 1878 році єпархіальний часопис зізнавався: «…священники… при наречении детей стараються… заклеймить память незаконнорожденных детей наречением им имен святых угодников божиих, неудобных для произношения и вообще не принятых в общежитии.., как-будто имена святых могут служить… наказанием. Не привыкнув к таковым, народ почти всегда коверкает их до того, что не только часто нельзя узнать в них имена угодников божиих, но даже решить, какое это имя».
Відстояти гарне ім’я для своєї дитини батькові було важко. Цей же часопис в 1889 році розповів про випадок, який стався 28 лютого цього року.В одну із церков принесли хрестити хлопчика й просили назвати його Ярославом. Щоб піп погодився, йому показали світський, але дозволений церковною цензурою, календар, де значилось таке імя. Піп уступив і назвав хлопчика Ярославом. Та на другий день попівський запис перевірив благочинний і скасував це імя, бо воно не значилося в синодальному місяцеслові. Хлопця перехрестили, назвали не так, як хотіли батьки.
І саме хрещення, й побори, й маніпуляції попа з іменами батьки терпляче зносили, бо інакше б він не реєстрував немовля. Адже йшлось про майбутнє дитини.
Та під контролем попа було не тільки народження, а й смерть людей. Без його санкції і відправи мертвих не можна було хоронити. За відправу теж треба було платити. У Європі теж є поховальний обряд, але він там добровільний, й цвинтар знаходиться у віданні світських властей, які не маніпулюють проблемою погребіння в землю. В Росії ж кладовища були цариною батюшки, й він сам вирішував, кого, де і коли хоронити. На цвинтарі могли хоронити лише хрещених православним попом. Нехрещених же (нехристів) закопували поза кладовищем у місцях,що були символом звалищ чи смітників. Так зневагою піп карав мертвих за те, що при житті не хрестилися. Поза кладовищем у цвинтарному рові серед смітників закопували й новонароджених, кого батьки не встигли охрестити.
Карали не тільки мертвих немовлят, а і їх батьків. Якщо помирало нехрещене немовля, піп батькам присуджував єпитимію. Впродовж трьох років вони мали постити у понеділок, середу і п’ятницю Великоднього посту та щодня під наглядом попа відбивати двісті поклонів. Для декого такі випробування були непосильні, і їх піп заміняв не менш витонченими катуваннями, до яких він був мастак. Адже не даремне попів під час повстань призначали слідчими, а найстрашнішим місцем покарань у Росії була не сибірська каторга, а монастирські тюрми. Тому породіллі й квапили домашніх, аби спішили хрестити дитя, поки не вмерло. У той же рік, що народилася й Леся, в Корчівці під Пулином з’явилось на світ четверо немовлят. Два з них хрестили на другий, одне — на третій день після пологів,а одне у той же день, що і народилося. Відповідно за десятиріччя з 1862 по 1871 рік у селі народилося 36 немовлят. 19 з них хрестили на другий після пологів день, а 8 — у день появи на світ. Слід брати до уваги, що село лежало за 6 кілометрів від храму, й що не у всіх були коні, щоб встигнути домчати з дитям до церкви у день його народження. В негоду перешкоджали зливи, морози, заметілі. 6 із 8 названих народилися саме в літню пору, а 16 із 19 — в осінню і зимову негоду.
Ось як боялися смерті нехрещеної дитини. Й було чого. Понад чверть новонароджених не доживали й до року. Причиною смерті деяких була саме поспішність із хрещенням, особливо коли хрестили в холод. Більшість померлих немовлят у Корчівці загинули від кашлю.
Маючи владу духовну і світську над прихожанами, піп глумився не тільки над іменами. Архіви Волинської єпархії завалені скаргами на священників,які вели себе недостойно.
Селяни Косинева скаржилися на свого батюшку, що він привласнив гроші церковної громади, вимагав непомірну плату за релігійні обряди, бив людей, волочився за чужими жінками. У Рівненському повіті в селі Коростятині священик згвалтував 13-літню дівчину; в селі Лобачівка Дубненського повіту піп побив вагітну жінку, й вона померла при передчасних пологах разом з дитиною; смертю закінчилися побої попами жінок в Острожці Дубнівського повіту та в Овручі. Батюшки плуталися з повіями, а священик соборної церкви
м. Костянтинова від повій підхопив «французьку болєзнь».
При такій поведінці православне духовенство не могло розраховувати на повагу своїх парафіян, й вони з православ’я переходили до католиків або в «штунду». Попи і цар намагалися їх утримати силою, застосовуючи всілякі кари, дискредитацію та наклепи, але ніщо не діяло.
Про все це Косачі знали, і аж ніяк не могли обрати тодішнє російське православ’я духовною колискою своїм дітям. Але дітей хрестили. Адже Петро Антонович був державним службовцем, і його відмову від обряду влада розцінила б як опір її порядкам, а це б негативно позначилося на службі й становищі сім’ї. До того ж він був людиною терплячою і не кидався в сутички з урядовцями, в тому числі і церковними.
Перша дочка у Косачів народилася 13 лютого 1871 року, а хрестили вони її 23 лютого. У день хрестин у Місяцеслові не значилося жодного жіночого імені. Вони були відсутні і в сусідніх числах. Певне, ця обставина та ще висока посада Петра Антоновича дозволили робити широкий вибір імен. 26 березня їх значилося аж 10. З-поміж Маміки, Цірко, Гаафи, Дукліди, Моїко віднайшли ще й Ларису. З грецькоЇ воно перекладається «приємна». Це ім’я, одержане при хрещенні, лишилося тільки в церковній книзі. В житті вона мала власне імя — Леся, якою її знає весь світ.
Обряд здійснив і зареєстрував Ларису в метричній книзі священик Добржанський. Що це була за людина — невідомо. Про його стосунки з Косачами відомостей немає, й, окрім метричного запису, він більш ніде не фігурує, та й був він у храмі рядовим попом.
Порядки ж і дух Преображенського собору визначав його настоятель протоієрей Максим Гриненко. Цей по собі залишив чималий слід. Соборним священиком він став ще в 1827 році, і з того часу прагнув вислужитися перед царем. В 1831 році був слідчим над полоненими польськими повстанцями й, певне, добряче їх допитував, бо одержав у нагороду набедреник. Навчав Закону Божому учнів дворянського училища, вистежував за проповідями інших попів, будучи цензором над ними, очолював тюремну касу й нарешті очолив Преображенський собор. Саме при ньому хрестили Михайла й Ларису. Цей пастор був типічним манкуртом. Він зрікся свого народу і роду, оголосив себе росіянином й велів називати не Гриненком, а Гриненковим. Такі перевертні нищили українство лютіше за чиновників-великоросів. Цар його за це щедро осипав нагородами й надав потомственне російське дворянство.
Навіть допустити, що у Косачів із Гриненковим могли бути якісь стосунки, — неможливо. Олена Пчілка органічно не переносила русофільства і при першій нагоді виїжджала в село, де всі говорили рідною мовою.
Абсурдним є і посилання на те, що у хрестинах Михайлика брав участь сам Драгоманов. З тексту Провоторова виходить, ніби Драгоманов примчався, щоб помолитися у собор. Але ж усім відомо, що цей видатний мислитель і гуманіст був вільнодумцем і атеїстом й був ворогом російського православ’я. До того ж Михайла Петровича знали, як палкого пропагандиста українського слова, яке тодішній російський собор плюндрував і душив. Драгоманов приїхав, бо саме у його честь — його, а не якогось святого — Косачі назвали свого первістка Михайлом. Адже і Драгоманова звали Михайлом, а не «М.П.», як значиться в публікації. Свої статті він демонстративно підписував «Українець». Це від нього перейняла Леся псевдонім «Українка».
Й поза собором соборні батюшки не мали ніякого впливу на Лесю. До сповіді у церкву вона могла сходити хіба що раз, після 7 років, бо після 8 вже виїхала із Звягеля. Діти Косачів вчилися вдома, й жоден соборний священик не міг їм читати Закон Божий. У домашній бібліотеці сім’ї, крім Біблії, не було жодного церковного, а тим більш, російсько-православного видання, яке могло б формувати християнський, а, тим паче, православний світогляд Лесі. Ні вона, ні її біографи ніде не згадують про собор. Є лише спогад, що маленька Леся любила бігати біля старовинної українськоЇ церкви, але не собору, а Троїцької церковки.
Тож ні собор, ні його причт, ні російська церква взагалі на розвиток таланту і світогляду поетеси ніякого впливу не мали. Лесю формували зовсім інші фактори, обставини, люди. Претендувати соборові на роль «духовної колиски» такого гіганта, як Леся, смішно та і не скромно.
Пам’ятний знак на місці собору заслуговує, щоб там бути, бо тут побувала немовлям велика поетеса. Своїм генієм, своїм ім’ям Вона освятила це місце, як і те місто, де вперше побачила світ, й принесла йому всесвітню славу.

Іван ТРИГУБ, історик

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки: