Поглянувши на це фото, навіть уявити важко, як у такій хаті можна жити. І тим не менше, тут, по вулиці Академіка Лисіна, 66, живуть уже 35 років…
Написати про цю ситуацію, щоб хоч якось привернути увагу до проблеми, нас попросила місцева жителька Тетяна, подруга якої, Людмила Якубовська, з 1 квітня 1975 року змушена жити в екстремальних умовах.
Частина хати, в якій всього одна кімната на 9 квадратних метрів і малесенька кухонька, дісталася жінці у спадок від батька. На краще житло заробити не вийшло. Не виходить і тепер. Сезонної зарплати (а працює Людмила Станіславівна оператором котельні на «Теплокомуненерго» — робота є лише в опалювальний період) вистачає тільки на прожиття. Куди вже там думати про нові апартаменти…
Єдину кімнатку щороку по декілька разів підтоплює. Сліди стояння води зі стін вивести практично неможливо, оскільки через хронічну вологість усе «цвіте». Підлога прогнила і провалюється, а низенька стеля загрозливо звисає півколом донизу.
Людмила Станіславівна перебуває на квартирному обліку при виконавчому комітеті міської ради з 22 травня 1991 року, ще з часів Радянського Союзу. У списку загальної черги її номер — 1204. Про це жінці нагадали у листі-відповіді з міської ради, куди пані Людмила написала заяву з проханням про допомогу.
«…Уклінно прошу Вас посприяти у наданні мені будь-якого житла, придатного для проживання. Я не прошу нову квартиру, не диктую будь-яких вимог. Аби тільки житло було безпечним для проживання в ньому», — пише в листі на ім’я міського голови Людмила Якубовська.
Відповідь міського голови цілком логічна, оскільки, дійсно, в місті за останні роки збудовано тільки два житлових багатоповерхових будинки для військових та один відомчий — для газовиків. «Враховуючи відсутність у місті жилої площі поточного звільнення, а також те, що будівництво житла в міста за державні кошти не ведеться досить тривалий час, надати Вам будь-яке житло у даний час виконавчий комітет міської ради, на жаль, не має можливості. Жилою площею Ви будете забезпечені в установленому порядку та при наявності житла», — значиться у листі-відповіді.
Все, нібито, правильно, та водночас… Був же, щонайменше, один прецедент, коли місцева жителька (яку всі досить добре знають, тому не будемо називати прізвища) буквально «вибігала» у влади житло. Теж казали, що немає, але ж знайшли. Зрозуміло, що на всіх охочих не знайдеш, але ж у кожному правилі бувають і мають бути винятки.
…Людмила Станіславівна живе не сама, з чоловіком. Щоправда, громадянським шлюбом. Доки чоловік був при здоров’ї, — складали плани, як бодай який-небудь ремонт зробити, чи цеглою хату обкласти. Але раптом — чоловіка паралізувало. Думки про ремонт довелося відкласти.
Пані Людмила розповідає, що, коли ходила на прийом до Миколи Боровця, той, нібито, порадив їй аварійну хату продати, натомість купити житло в селі. Мовляв, має вистачити, бо в селах будинки не такі дорогі. «А хто ж у мене купить цю кімнату?», — дивується жінка. Словом, перспектив на даний момент — жодних.
Чи не остання надія — звернутися вище. Адже незабаром — вибори. А політики, як відомо, в цей час традиційно стають прихильнішими до потенційних виборців.