Ми вже не одне десятиліття споглядаємо за творчістю «есеїста» І.Л.Тригуба. Тому можемо з впевненістю сказати: «Старий «вояка» ідеологічного фронту не втратив ще cвоїх «фронтових» навичок».
Навпаки — дуже зросла його майстерність пропагандиста. Але також відповідно і впала довіра до нього, як до серйозного дослідника. Його традиційний тенденційний, тобто пристрасний або упереджений, необ’єктивний підхід стає все помітнішим.
На жаль, добровільна хибність цього автора все частіше і частіше замінюється талановитою підтасовкою, а то і прямою підробкою фактів.
Яскравим прикладом є стаття І.Л.Тригуба «Так було у 41-му» («Звягель-інформ» №30 від 23.07.10). Сама стаття — літературно добре зроблена «пустунка». Автор не тільки фактами, навіть відповідною термінологію взагалі не володіє! Тільки уявіть, щоб мисливець, описуючи полювання, написав, що він «стріляв птицю і з дула і з рушниці»...
Ми б і не звернули уваги на цю чергову профанацію, якщо б не пряма наруга над пам’яттю про загиблих у нашому концтаборі військовополонених. І.Л.Тригуб в черговий раз намагається довести, що нацистські кати... більш гуманні, ніж кати з НКВС!
Чи є в такій постановці ним питання здоровий глузд? Немає. Але є «висока логіка» — «логіка» ідеологичної боротьби... з власним минулим.
Пан І.Л.Тригуб пише про радянських полонених: «У Новограді-Волинському біля табірного лазарету було кладовище полонених із виписаними прізвищами на надгробках. Надгробки знесли, написи знищили, щоб стерти пам’ять про людей».
Тобто з тексту видно, що шановний пан акту Надзвичайної комісії в очі не бачив, кількість померлих у табірному лазареті і, навіть, де він розташовувався, — не знає!
Якщо про акт пан І.Л.Тригуб може сказати, що це «звичайна сталінська фальсифікація», то чисельність встановлювалась за німецькими лазаретними книгами. А це біля 15 тисяч людей. Де ж знайшов шановний пан на території п’ятої школи більш ніж трьохгектарне кладовище?!
Тобто, у запалі «ідеологічної боротьби» шановний пан І.Л.Тригуб вдався до прямої підробки фактів. Що це, як не наруга над пам’яттю про жертви, тобто профанація?
Захисники шановного пана можуть сказати, мов схибила людина похилого віку... Дійсно, у післявоєнні (!) роки на території другої школи знаходився спец-
шпиталь НКВС німецьких (!) військовополонених, хворих на туберкульоз. Дійсно їх ховали в одиночних могилах на спецдільниці НКВС під табличками з номерами(!). Вона знаходилась у 500 м на північ від школи, і поховано на ній було трохи більше 300 осіб. Дійсно в середині 50-х років минулого століття цвинтар було знесено, але більша його частина відновлена на Преображенському цвинтарі по вул.Чехова з прізвищами (!) померлих. Хіба можлива плутанина?!
Дурний жарт із шановним Іваном Лукичем зіграло його довголітнє перебування в окопах ідеологічної війни в його наступній статті «Освячене ії духом» («ЗІ» №40 від 01.10.10).
А «воював» шановний в окопах по обидва боки «лінії фронту». Тому і наклалось у статті Івана Лукича його комуністичне минуле головного лектора з пропаганди атеїзму міськкому компартії України на його сьогодення «націонал-патріота».
Чи виступає він проти нас у цій статті? Формально — може, фактично — ні! Якщо уважно прочитати статтю шановного пана, — він чудово зрозумів головну ідею статті, а головне — кому і чому встановлений (за нашої ініціативи) пам’ятний знак, і навіть одобрив його встановлення!
Виникає питання: про що ця стаття пана І.Л.Тригуба? Якщо про взаємовідносини родини Косачів і церкви — ні, так... натяки. Взагалі, це питання для подальшого вивчення і фахового обговорення, яке, скоріше за все, відбудеться на науково-краєзнавчій конференції вже у березні наступного року.
Використавши нашу статтю і весь свій старий атеїстичний багаж, шановний пан у черговий раз зводить рахунки як з тодішнім і сучасним причтом Преображенського приходу, так і з Російською православною церквою (РПЦ) взагалі.
І як талановито пише... За рядками пана І.Л.Тригуба яскраво вимальовується постать клятого «московського попа» нашого «московського» Спасо-Преображенського собору.
Згідно з паном І.Л.Тригубом, цей «московський піп» тільки те й робив, що пив нашу українську горілку і п’яним гвалтував звягельських дівчат, брудними, трясучими від безпробудного пиятцтва руками хрестив звягельських дітей, сп’яну даючи їм чудернацькі імена, вимагав у бідних українських селян гроші і розкрадав приходські кошти, роздавав хабарі начальству, катував польських борців за незалежність (мабуть, України?). А, головне, саме такі «реб’ята» хрестили майбутнього національного генія України! «Гади»...
Саме так виглядає головна «думка» шановного пана, тобто, маємо чергову профанацію РПЦ під прикриттям світлого образу Великої Українки. Як то кажуть — і сміх і гріх.
Дивує тільки, як Іван Лукич не приписав сюди євреїв. Може, ми щось пропустили? Щось на нього це не схоже. Навіть останні обер-прокурор синоду і головний священик російської армії були вихрестами саме з євреїв.
Що не кажи, а з літературної точки зору написано добре, але одна «біда» — підстав для подібних тверджень у Івана Лукича немає.
З методологічної точки зору — узагальнення І.Л.Тригубом наведених ним фактів ніякого науково-теоретичного і фактографічного підгрунтя не має. Єдиним підгрунтям для узагальнення у шановного пана виступає... його «націонал-свідомість». Факти просто підтасовані під «ідею».
Замінити «московський піп» на просто «священик» — і ми отримуємо кліше комуністичної антирелігійної пропаганди часів Хрущова, яке легко пристосовувалося до будь-якого приходу будь-якої конфесії. Тільки ксьондзам ще щось приписували...
Шкода дивитись, як багаторічна важка праця Івана Лукича в архівах, його цікаві знахідки, кожного разу ним самим переробляються на малопридатну для споживання ідеологічну гидоту і труху. Дійсно, жаль. Давно пора закінчити боротьбу з власним минулим.
Дійсно, кожна людина має право висловити власну думку, у тому числі і на шпальтах газети. Але у кого ми не запитували, в чому головна думка останніх статтей пана І.Л.Тригуба — зрозумілої відповіді не почули. Тому ми і вимушені були її шукати для людей виключно за їх проханням.
Є відома хронічна хвороба, яка так і зветься — «хвороба Пропагандиста». Одні з головних її симптомів — тенденційність і профанація, тобто неуцьке перекручення, опоганення чогось, зневажливе ставлення до чогось загальновизнаного, наруга над пам’яттю...