Наша наступна розмова — із головним лікарем Новоград-Волинського міськрайТМО про те, як почувається нині галузь медицини в Новоград-Волинському місті та районі і чи вдається впровадити в життя всі ті задуми, які планувалися:
— Є небагато міст в Україні, що намагаються працювати у плані реформування галузі охорони здоров’я, — це розмежування первинного і вторинного рівня надання медичної допомоги, третинного рівня. Ці міста можна порахувати на пальцях: Вознесенськ (Миколаївської області), Кам’янець-Подільський (Хмельницької області), Комсомольськ (Полтавської області), Близнюки (Харківської області), наш Новоград-Волинський — ну і практично все.
— Що зроблено новоград-волинськими медиками в цьому напрямку?
— У нас зроблено, переконаний, дуже багато. У 2007 році прийнято програму розвитку охорони здоров’я у місті Новограді-Волинському, де задекларували, що йдемо по шляху розвитку сімейної медицини. А це — надання медичної допомоги мешканцям міста через сімейного лікаря, розвиток і будівництво на околицях міста амбулаторій загальної практики сімейної медицини, що дає змогу наблизити медичну допомогу до жителів віддалених мікрорайонів — «Дружби», «Болгарбуду», «Червоних», «Смолки», вул.Коростенської, м’ясокомбінату, Морського.
Хоча прийнято програму будівництва і розвитку амбулаторій загальної практики сімейної медицини, проте, як завжди, на щось потрібне не вистачає коштів. Починаючи з 2007-го і до 2011-го, у нас кожен рік мало б відкриватися по дві амбулаторії загальної практики сімейної медицини. Наприкінці 2011 року ми завершували б реорганізацію...
— Що б це дало?
— Це багато дає, бо знову ж таки, хто такий сімейний лікар? Це лікар, до якого найперше звертаються пацієнти, щоб одержати медичну допомогу. Пацієнт звертається до сімейного лікаря, той консультує і створює медичний маршрут: вказує план дій, до якого фахівця, при необхідності, треба звернутися, щоб одержати спеціалізовану медичну допомогу.
Переконаний, у найближчому майбутньому це так і буде: 80 відсотків медичної допомоги людина одержуватиме, власне, у сімейного лікаря. Тільки 15 відсотків — вже на вторинному рівні, це вузькі фахівці — отоларингологи, офтальмологи, невропатологи, хірурги, травматологи, і тільки 5 відсотків стаціонарної допомоги люди отримають на третинному рівні — в обласних лікувальних закладах, науково-дослідницьких інститутах.
Це покращить рівень медичної допомоги, не буде великих черг, на що так нарікають наші мешканці.
— Чому виникають нині черги?
— Щоб відповісти на це питання, наведу простий приклад: у людини заболіла спина. По найпростішому шляху, пацієнт іде до невропатолога, де стоїть у черзі, хоча , у нас вже відпрацьований процес прийняття пацієнтів по талонах. Але, за старою звичкою, пацієнт приходить у поліклініку, у реєстратуру, одержує талончик. Талончик на 15 годину, але з небажання йти додому, приходить до кабінету і сідає у чергу , де сидять люди, які мають на прийом талончик на 9 чи 10 годину…
На жаль, не всі ще зрозуміли, що потрібно дотримуватися правил, які диктує також і лікувальний заклад. Але давайте повернімося до прикладу: болить спина, людина простояла в черзі до невропатолога, а далі треба зробити знімок, здати аналіз крові, і, з’ясувалося, що це можуть турбувати нирки. Тоді — до уролога. Знову стоїть у черзі, а там з’ясувалися проблеми із підшлунковою чи ще якимись внутрішніми органами. Хворий походив, походив і мусить знову ж таки йти до сімейного лікаря, який повинен розібратися по локалізації захворювання і скерувати пацієнта, обстеживши його на мінімальному рівні, до лікаря — вузького фахівця. Саме лікар сімейної практики повинен відпрацювати для пацієнта його медичний маршрут, щоб не було знову ходінь по колу.
Ще у 90-х роках ми зробили величезну помилку, коли ліквідували реєстратуру. Проте, з 2005 року реєстратуру відновлено. Реєстратура — це місце, де зберігається вся медична документація та інформація про мешканців міста і району, збір інформації про всі захворювання наших людей. Адже не буває хвороби, яка береться зненацька, — щось цьому передує.
Раніше, за часів СРСР, було більш структуроване надання медичної допомоги. Практично все населення працювало, проводилися медичні огляди. На початку 90-х років була спроба запровадити загальнообов’язкові медичні огляди всього населення, провести загальну диспансеризацію. Коли почали рахувати, у що це обійдеться для держави, то навіть дуже багаті країни здивувалися, що СРСР спроможний зробити загальну диспансеризацію всього населення. Прорахувавши всі видатки, виявилося, що це дуже затратний процес. Але, все одно, з роками практично у всього населення були амбулаторні картки в реєстратурі. В один час захотілося — пороздавали, але з надією, що наші люди картки збережуть. На жаль, не так сталося, як думалося. Більше 80 відсотків амбулаторних карток втрачено, а разом з ними втрачено й інформацію.
— Чому ця інформація така важлива?
— Знову ж на прикладі проілюструю, як цінується така інформація за кордоном. У 90-х роках у місто приїжджав сімейний лікар, який практикував у Канаді. На той час він закінчував медичну практику і свою картотеку медичних карток продав за 5 мільйонів доларів своєму наступнику — сімейному лікарю. Він обслуговував 2,5 тисячі населення. Наскільки важливо лікареві мати таку інформацію і як дорого цінується вона у розвинених країнах світу.
Починаючи з 2005 року, ми працюємо над відновленням реєстратури — приблизно 70% амбулаторних карток зібрано. Це перший етап. Другий — це формування електронної медичної картки. Для цього зроблено теж багато: закупили комп’ютери, створюємо електронну систему, яка буде об’єднувати всіх сімейних лікарів, створюється комп’ютеризація всіх стаціонарних відділень, реєстратури, всіх фахівців і згодом — створення єдиної електронної системи обліку всіх мешканців міста та району.
На етапі запровадження сімейної медицини розмежували первинний і вторинний рівні, є вже чітко сформовані структурні підрозділи.
У поліклініці первинної медико-санітарної допомоги надаються медичні послуги сімейними лікарями і педіатрами. Є структура, як вторинний рівень, — це поліклініка консультативно-діагностична і стаціонарні відділення. Проте я постійно відчував — у цьому механізмі якогось гвинтика не вистачає. Не йде щось, і все…
Будучи членом робочої групи МОЗ, у програмі якої було відвідування міста Вознесенська Миколаївської області, я побачив те, чого нам не вистачає.
Вже протягом восьми років у Вознесенську працює програма з реформування галузі охорони здоров’я під егідою комітету Верховної Ради з охорони здоров’я, Міністерства охорони здоров’я і університету «Україна». Ми теж пішли по такому шляху, не знаючи, що є вже місто, яке має досвід, відокремили первинний і вторинний рівень надання медичної допомоги, але у них фахівці створили комп’ютерну програму, через яку відпрацьований механізм взаємозв’язку первинного і вторинного рівня надання медичної допомоги — першого звернення до сімейного лікаря.
Що ще дуже важливо, 70 відсотків мешканців цього міста мають контракти зі своїм сімейним лікарем. Це двосторонній контракт, де прописані обов’язки сімейного лікаря і обов’язки пацієнта. Зі сторони сімейного лікаря — який об’єм медичної допомоги спроможний він надати, створення медичних маршрутів для допомоги своїм пацієнтам у разі захворювання, а з боку мешканця міста — його зобов’язування вчасно відвідувати сімейного лікаря, берегти своє здоров’я, вчасно повідомляти про початок будь-якого захворювання.
— Ці послуги якось оплачуються?
— Це безоплатні послуги. Ми працюємо в одному правовому полі по всій державі. Є фінансування на одного жителя як у Новограді-Волинському, так і у Вознесенську. Наразі йде умовна диференціація просто на папері, але це вже праобраз страхової медицини, де вже є відповідальність лікаря перед пацієнтом, і пацієнта, знову ж таки, перед лікарем і перед собою за стан власного здоров’я. Пацієнт на початку року знає, скільки держава виділила бюджетних коштів на утримання його здоров’я, а лікар знає, скільки має коштів, аби у разі необхідності пролікувати мешканця, який проживає на його території.
Ще одна особливість: міською владою Вознесенська прийнято рішення, що мешканці можуть вільно вибирати собі сімейних лікарів. Не лише за територіальним принципом — де живеш, за тим лікарем і закріплений. Обираючи більш кваліфікованих лікарів, дають змогу одному лікарю при нормативі 1500 мешканців обслуговувати до 2500 мешканців, а його колезі, який гірше працює, замість 1500 — 500 мешканців. У подальшому страхова компанія буде робити висновки, з яким лікарем заключати договір на обслуговування жителів, а лікар, який не завоював довіри у жителів міста, буде робити висновки, чи взагалі йому варто працювати у цій галузі.
Також я відзначив вклад кожного лікаря, кожного фахівця у систему охорони здоров’я міста. Завдячуючи електронній базі даних, видно, як проконсультував сімейний лікар пацієнта, скерував його, який метод обстеження призначений вузьким фахівцем, яку допомогу пацієнт отримав на стаціонарному рівні. Вже сховатися за чиюсь спину не можна.
Наприклад, хворий поступає в неврологічне відділення з інсультом. Відкриваєш базу даних, заходиш на амбулаторну карточку конкретного пацієнта і бачиш, коли він був у сімейного лікаря, як його обстежували, які рекомендації дано, чи наголосив лікар, що у пацієнта є шкідливі звички, наприклад, куріння, вживання алкоголю, чи займається пацієнт фізкультурою, чи приймав профілактичне лікування та ін. Це вже є аналітичний підхід до роботи. Також видно, чи вміє сімейний лікар керувати своїми фінансами. Бо якщо він на початку бюджетного року одержить певну суму, яку держава виділила на медичну допомогу у розрахунку на кожного жителя, то з цих коштів він має забезпечити заробітну плату собі, середньому медичному і обслуговуючому персоналу. Також він має заключити контракти із вузькими фахівцями, у яких буде консультувати своїх пацієнтів, заключити контракти із параклінічними службами — лабораторією, рентгенслужбою, де будуть обстежуватися його пацієнти. Це дисциплінує лікаря, спонукає планувати наперед потреби пацієнта і свої видатки. Лікарі вчаться рахувати кошти пацієнта.
Це покладає певні зобов’язання і на громадян міста — в разі виникнення будь-якого захворювання і свідомого недотримання рекомендацій сімейного лікаря, всі витрати на лікування будуть покладені на пацієнта, а не на страхувальника чи державу.
Спільне фінансування з бюджетів міста і району міськрайонного ТМО навчило нас теж добре рахувати кошти, завдячуючи чому ми маємо досконалі розрахунки вартості одного відвідування пацієнта в поліклініку, вартості одного ліжко-дня, вартості лікування кожного пацієнта.
Отже, ми найбільш підготовлені до роботи, в разі запровадження страхової медицини в Україні, в основі якої закладена сімейна медицина, розмежування рівнів надання медичної допомоги, що так необхідне для покращання якості надання медичних послуг жителям міста і району.