Коли до квартири ввійшли працівники міліції, Леонід Квашев від здивування на якусь хвилю застиг. Потім його очі налилися кров’ю, точнісінько кольору недопитого вина, що стояло у келиху на столі.
— Викликали, сучки! — гримнув він на дружину і двох своїх дочок, котрі від страху поприлипали до стінки. — І коли встигли, га?! Ну я вам!..
Квашев з кулаками кинувся до жінок. Проте, до них недотягнувся — опинивсь у руках правоохоронців. Ті спритно дебоширу скрутили руки за спиною.
— Кому ви, падли, руки ламаєте?! — заволав од болю Квашев. — Тим гадинам ламайте!
За «падли» Квашев отримав під дихало. Він зігнувся дугою. В такому положенні і потягли до міліцейського авто.
— Що, знову концерт влаштував? — зі співчуттям спитав лейтенант у Надії Квашевої, дружини затриманого.
Та, тримаючись за синець, що недавно поставив їй під оком благовірний, мовчки кивнула.
Лейтенант підбадьорливо додав:
— Нічого, трохи в підвалі посидить — охолоне.
— Ой-йо-йой… — скрушно похитала головою жінка.

— Ну що, пане Квашев? Дістав ти нас уже, — дратівливо-в’їдливо мовив лейтенант Кияшко. — Через тебе ми вже цистерну пального спалили. Ти хоч рахуєш, скільки разів ти у нас уже побував? Як злісний дебошир? Що, захотілося на громадські роботи? Так ми це тобі швиденько влаштуємо! Чого мовчиш?
— А що тут говорити? — пробурмотів затриманий. — Це їх, тих змій, припахати треба було!
— Ти знову своєї співаєш?
— Що є, то є.
— Тобі, Квашев, не здається, що ти перебільшуєш?
— И-и, не здається.
— Так, досить! — остаточно розсердився лейтенант Кияшко. — З тобою говорити, що з мертвим! Нехай з тобою адмінкомісія розмовляє! До речі, якщо твоя дружина подасть заяву до суду, можеш загриміти надовго. Є за що.
— Нехай тільки спробує. Я тоді її подам, — зло процідив Квашев.
Лейтенант різко кивнув підлеглому:
— Забирай його! До підвалу! Задов-бав уже.
Квашева довго просити не довелося. Сам підвівся і сам звично ступив до дверей.

До одруження Надія і Леонід зустрічалися близько двох років. «Мов голубки», — говорили про них. А коли побралися, то стосунки теж не змінилися, молодята безтямно кохали одне одного. Через рік у них народилася донечка. Назвали Лесею. А ще через півроку життя раптом перетворилося на суцільне пекло. Леоніда ніби підмінили. Почав випивати, став злий, влаштовував скандали. Кидався з кулаками за будь-яку дрібницю. Надія терпіла. Вважала, що заздрісники зурочили їхню сім’ю, їхнє кохання. Навіть їздила за допомогою до якоїсь бабки. Не допомогло.
Минали літа. Бог дав другу дитинку. І знову доньку. Цій дали ймення Світланка.
Леонід ще дужче обізлився, бо ж сподівався, що дружина подарує йому сина. А тут — знову дівчисько! Без скандалу не минало жодного дня.
Після останнього інциденту, коли батька забрали до відділку, старша дочка сказала матері:
— Розлучися з ним. Скільки маємо його терпіти?
— Він не дасть цього зробити, Лесю, — зітхнувши, відказала мати. — Він узагалі нас повбиває.
— То що, терпітимемо це катування далі? — мало не заридала донька.
— А я в інтернат пішла би, — несподівано заявила менша.
Мати аж вирячилась.
— Що ти таке верзеш?!
— Ліпше там, ніж під кулаками рідного татуся, — кинула на те Світлана, котра виглядала на багато дорослішою на свої одинадцять років.
Мати промовчала, лише безпорадно похитувала головою. Час від часу у неї, мабуть од нервів, посіпувалося ліве око. Щоправда, пізніше озвалася:
— Але, як не як, він же батько.
— Який же він батько??! — зірвалася на крик Леся. — Я не пам’ятаю, коли чула від нього добре слово! Я не чула, щоб він мене називав дочкою. Все: «Гей, ти!», «Чуєш, іди сюди!», «Косата, принеси те-то!» — і таке подібне.
Хлопання вхідних дверей та тупіт кроків у передпокої перервав розмову жінок.
З відділку, переночувавши там ніч, повернувся батько. Він навіть не зазирнув до кімнати. Мовчки пройшов на кухню. Щось шукав у холодильнику, дзвенів посудом. Потім пішов з хати. Повернувся вже пізно ввечері. Знову німував. Так, не мовлячи ні слова, ліг спати.

Якось Леонід Квашев, повертаючись з роботи, помітив у дворі Лесю з хлопцем. Парубок ніжно тримав доччину руку, лагідно щось їй говорив.
У Квашева іскри посипалися з очей. Він кинувся до молодят.
— Це хто?! — гаркнув він.
— Мій хлопець, Єгор, — зіщулилася Леся. — Я з ним зустрічаюся.
— Що??? — заревів бегемот-батько. — А ти мене спитала??! — Відтак рявкнув до Єгора. — А ну, вишкребку, пішов звідси! Щоб я тебе тут і близько не бачив!
Хлопець аж закляк. Не чекав такого першого знайомства з батьком нареченої.
— Тобі що, вуха позакладало?! — зу-хвало прогундосив Квашев і раптом накинувся на юнака. Надавав йому стусанів.
Безпорадна Леся нічого не могла вдіяти. Лише вплинути на ситуацію змогли мешканці прилеглих будинків.
— Зараз міліцію викличемо!
Це дещо втихомирило забіяку.
Вдома Квашев доколупався до чашки, на якій виявив невеличку пляму, що не відмилась, очевидно, від кави.
— Що це? — злісно покручував він у руках чашку. — Помити, свинота, толком не можете?
Мить — і чашка полетіла в стінку. Від сильного удару розлетілася на дрібні шматочки.
Та цього Квашеву було замало. Стиснувши кулаки, стрибнув до дружини. Дав їй ляпаса.
— Не чіпай матір! — крикнула Леся.
Та за це й сама потерпіла. Батько схопив її за волосся і кинув на підлогу.
— Шмаркачка!
Невідомо чим би закінчилася вся ця колотнеча, та у Квашева задзвенів мобільний телефон. Після короткої розмови з кимось він заквапився надвір. Надія бачила, як він сідав у якесь авто.
Коли батько пішов з квартири, Леся, втираючи сльози, сказала матері:
— Скільки ми його терпітимемо?
А менша несподівано заявила:
— А я більше терпіти не збираюся. Я йду з дому.
— Куди? — У матері од почутого аж підкосилися ноги. Аби не вчасна підтримка Лесі, — впала б. — Куди, доню?
— В підвал. Краще з бомжами жити, ніж на це дивитися.
— Так! — мати повністю отямилась і заметушилася по кімнаті. — Збираймося!
— Куди? — майже в один голос здивовано спитали дочки.
— Поки наймемо квартиру, — відказала мати, видобуваючи із шафи різні речі. — А там видно буде. Допомагайте, чого стоїте!
Леся поцікавилася:
— А за що житимемо?
Мати сердито кинула:
— Хіба я не працюю? Та і ти ж кудись-то влаштовуєшся. Швидше-швидше збирайтеся, доки не повернувся той…
Хто «той» — недоговорила. Та й не знала, яке підібрати потрібне слово. Взагалі, у Надії був м’який, добрий характер. Од неї ніхто ніколи не чув різкого, поганого слова. Через це, певно, і страждала.

Коли Квашев зрозумів, що дружина і діти втекли з дому, від злості мало не збожеволів. Коротко крізь зуби просичав:
— Зустріну — уб’ю!
Кого саме — дружину чи всіх разом, — було не ясно.
Квашев намагався розшукати втікачів. Та марно. Вони наче крізь землю провалилися. Мобільники їхні також не відповідали.
А через кілька місяців Квашева перестрів один знайомий, радісно подав руку.
— Вітаю!
Квашев недоумкувато вирячився.
— З чим?
— Ну, як з чим? Дочка-то твоя, Леська, заміж вийшла! З тебе могорич!
— Потім, потім, — бліднучи, сказав приятелеві Квашев. А відтак, схопивши того за грудки, спитав. — А ти звідки знаєш? Ти їх бачив?
Чолов’яга від такого «могорича» аж відсахнувся. Пробелькотів:
— Хтось говорив сп’яну, не пам’ятаю.
— Ууууу-ух! Іди, наволоч!.. Як вона посміла? Без мого дозволу?
Квашев видобув зі штанів мобільний телефон. Набрав номер дружини. Але він не відповідав. Мовчали і дочки. Тоді розлючений до безтями Квашев послав Надії «есемеску» такого змісту: «Жди смерті! Я йду!».

Це було, як грім серед ясного неба. Надія йшла від центрального гастроному. В руках — важкенький пакет.
— Думав, що вже й не зустріну! — злорадно вишкірив зуби Квашев.
Від несподіванки Надія аж заточилася.
Чоловік же продовжив:
— А Земля-то кругла. Ну, чого мовчиш? Куди дітей діла?
— Їм добре, — нарешті озвалася Надія.
— Добре??! — вискалився Квашев. — Ти яке мала право їх забирати?! Без мого дозволу! — І він щосили вдарив кулаком дружину в обличчя. Та впала на землю. Чоловік-садист почав копати жінку ногами.
Почали збиратися люди. Якісь чоловіки Квашева відтягли від його жертви. Потім хтось викликав «швидку».

Близько місяця Надія пролежала в лікарні. Коли її виписали, Леся категорично заявила:
— Мамо, ти маєш написати заяву до міліції!
— Щоб він нас повбивав?
— Він і так нас усіх повбиває.
— Треба виїхати з міста.
— Куди! — захлинаючись, спитала Леся. — Куди ще далі? На Північний полюс? Він і там дістане.
— Треба подумати.
— Що тут думати? Пиши та й годі.
— Дай час.
— Ооо-й!..

Квашев з’явився на порозі, як грім серед ясного неба. Якимось чином він усе-таки дізнався, де переховується дружина з дітьми. Надія сама була вдома. На диво, Квашев довго не затримався. Лише сказавши, що скоро повернеться, він кудись зник.
Надія, довго не роздумуючи, дістала із шухляди столу чистий аркуш паперу і заходилася писати заяву в міліцію.
Цього ж дня вони з’їхали з цієї квартири.