Відшуміли вибори до місцевих рад, які явили цікаві тенденції пересічних виборців. Насамперед, зазнали поразки партії «Батьківщина» й «Наша Україна», що пов’язувалися з колишнім Президентом Віктором Ющенком і колишнім Прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, а також соціалісти. Не пройшли в депутати висуванці таких карликових партій, як Християнсько-демократичний Союз, або партії, очолюваної народним депутатом України П.Жебрівським. Натомість своїх депутатів до міської ради провели партії А.Яценюка, В.Тігіпка, «Свобода», а також КПУ. Найбільше депутатів матимуть Народна Партія, очолювана Володимиром Литвином, та Партія регіонів, очолювана Віктором Януковичем. Під час виборів рекордна частина виборців — 60 відсотків — проголосувала ногами, а з тих, хто брав участь у виборах, 10 відсотків проголосували проти будь-якої партії та її висуванців. Це означає, що в Україні більше двох третин дорослого населення не довіряє жодній партії, які б слова в її назві не стояли: народна, демократична, прогресивна тощо. Провели двох своїх депутатів до міської влади і місцеві комуністи. Проте деякі процеси, що характерні, зокрема, для міської організації КПУ, викликають невеселі думки.
Так, якщо в області дещо комуністи посилили, порівнюючи з минулими виборами, свою присутність в обласній раді (сім депутатів проти п’яти в минулому скликанні), — в районі вони залишилися на місці по кількості депутатів (два на минулих виборах за списком, і два за списком — на цьогорічних), то в місті замість трьох депутатів минулого скликання — матимуть лише двох. Я вважаю це, насамперед, грубими помилками в діяльності керівництва міської парторганізації, очолюваної довгий час Цапліним Г.Б., котрий водночас очолював і виборчий штаб. До речі, склад нових депутатів-комуністів місцевих рад красномовно говорить про якість партійної організації в цілому, і чиї інтереси вона представляє. Так, серед чотирьох перших депутатів за списком в обласній раді — три є державними пенсіонерамии, з двох депутатів районної ради — два є пенсіонерами, з двох депутатів міської ради також два є військовими пенсіонерами.
Політику міської парторганізації сьогодні визначають люди, котрі належать до російськомовної меншини, а тому зорієнтовані у всіх справах і думках на Росію. Оскільки переважна більшість членів міського бюро — військові пенсіонери (представляють собою так званий Союз радянських офіцерів та колишню міліцію), то стан їхніх уявлень залишився на рівні стереотипів 50-80-х років минулого століття і не відповідає сьогоденню. Нагадаю: це безумовне відновлення Радянського Союзу і всієї політичної системи, обов’язкове введення вивчення російської мови на території України в усі школи, повернення до системи освіти і культури рівня 80-х років, категорична відмова від будь-якого співробітництва з НАТО, дистанціювання від Європейського Союзу, засудження української національної ідеї. Особливу ненависть викликають у місцевих партійних очільників імена відомих українських вчених М.Грушевського, Д.Дорошенка, І.Огієнка, сучасних діячів культури і науки — І.Драча, Б.Олійника, С.Кульчицького, а також ті, хто намагається неупереджено дослідити складні сторінки нашої історії, пов’язані з причиною неодноразового голоду в 20-40-х роках минулого століття, політичними репресіями проти інакомислячих періоду радянської політичної системи, війною з Фінляндією, опором ворогу під час Вітчизняної війни, конфліктами з єврейською меншиною на Україні тощо.
Проте в ідеології і практиці місцевих діячів, як і їхнього керівництва в Києві, є й нові укорінені явища, невідомі в період радянської влади 50-80-х років. Це безумовне підтримання лише однієї релігійної конфесії — Української православної церкви, що знаходиться під впливом Московського патріархату, а також ревізія рішень ХХ з’їзду КПРС і повна реабілітація Сталіна, а разом з тим і такого явища, як сталінщина. Відповідно до цього всі наукові і краєзнавчі дослідження даного періоду визнаються ними ворожими, а людям, котрі займаються такими дослідженнями, чіпляються ярлики «враг», «предатель» і «негодяй».
Натомість у пошані чомусь стають ті, хто з порушенням чинного законодавства України про культурну спадщину займаються «чорним краєзнавством», а, говорячи по-простому, гасають, озброївшись сучасними приладами, в пошуках, насамперед, металевих експонатів, берегами річок, шукають місця колишніх поселень і риються всюди в землі. Сюди відносяться І.Пилипчук і Г.Цаплін, яких поєднало саме таке «краєзнавство». До речі, декілька років тому проти Пилипчука відкривалася кримінальна справа за порушення чинного законодавства щодо культурної спадщини, але до суду чомусь вона не дійшла. Свою активну «діяльність» на терені незаконного пошуку скарбів Цаплін виправдовував словами: мені можна. Коли ж я за зверненням працівників обласного музею до мене, як до депутата, поцікавився в міському і районному управліннях культури, чи є у них копії відповідних ліцензій, виданих Цапліну в установленому порядку органами влади на ведення археологічних пошуків, то таких ліцензій не виявилося. Про даний стан речей мною був інформований тодішній міський голова М.Боровець, оскільки Цаплін був депутатом міської ради, а також перший секретар Житомирського обкому КПУ М.Тимошенко, але ніякої реакції з їхнього боку не було.
Цаплін свою дружбу з І.Пилипчуком скріпив тим, що зробив його своїм офіційним помічником як депутата міської ради, а згодом — висунув від міської організації КПУ балотуватися в депутати міської ради, записавши безпартійним, хоча Іван Іванович всюди писав себе членом Ліберально-демократичної партії.
Вочевидь, на теренах «чорного краєзнавства» відбулося зближення Цапліна з вчителем історії міської школи №4 О.М.Дроздюком. Потрібно сказати прямо: як вчитель, Дроздюк зірок з неба не хапає, він не має вагомих здобутків у своїй роботі з учнями. Так, за останні п’ять років не підготував жодного переможця міської олімпіади з історії, ні призера обласної олімпіади чи обласного конкурсу-захисту наукових учнівських робіт в рамках МАН. Але, як йшлося в агітаційній статті Цапліна, опублікованій газетою «Комуніст Полісся» від 14 жовтня 2010 року, «Александр Николаевич — руководитель Житомирской областной организации реестровых казаков, генерал-майор Украинского реестрового казачества. За общественную, политическую и краеведческую работу, возрождение патриотизма среди молодежи награжден тремя орденами…» Де вже займатися простому вчителю безпосередніми шкільними справами, керуючи обласним козацтвом! Дроздюк, за наполяганням Цапліна, швидко став членом бюро, був висунутий у депутати обласної ради. Проте у свій час, коли я запропонував «активному поисковику» Дроздюку вступити до Національної спілки краєзнавців України, аби займатися пошуками кваліфіковано, Олександр Миколайович відмовився. Втім, не допомогли означеним кандидатам у депутати ні хвалебні оди на їхню адресу керівника штабу комуністів, ні генеральські погони — пролетіли зі свистом, як фанера над Парижем, набравши малу кількість голосів.
До речі, частина членів партійного бюро, переважно із числа колишніх офіцерів, вступили до лав козацтва і на урочистостях красуються в погонах полковників. А потім, скажімо, після першотравневої демонстрації, на пропозицію Цапліна, чимчикують гуртом у приміщення КПУ за черговими орденами. Одним словом, чим би дитина не тішилася… Проте виникає резонне запитання, чи можуть вважатися козаками люди, котрі зневажають українську національну ідею, а також боротьбу козаків проти російських військ періоду царизму, українських військ Центральної Ради проти більшовицьких військ часів громадянської війни?
До речі, особливо велика любов мається серед частини партійного активу до радянських нагород, проте виявляється вона у вельми цікавій формі. Декілька років тому Цаплін організував збір по 40, 60 і 80 гривень на «пам’ятні медалі», що виявилися ні чим іншим, як муляжами орденів Леніна, Жовтневої революції і Червоного Прапора, з точністю майже один до одного за змістом, розмірами і кольорами орденських стрічок. І ось на державні свята, користуючись недосконалістю чинного законодавства України про державні нагороди, розгулюють такі собі «заслужені» партійці з іконостасом нагород на грудях, викликаючи презирство і обурення мешканців міста, ветеранів війни і праці, котрі справді заслужили свої нагороди кров’ю і потом. З цього приводу надходили відповідні звернення і до мене, як депутата обласної ради. Я, у свою чергу, звертався в обком партії, який проігнорував цю проблему, писав до П.М.Симоненка з пропозицією розробити відповідний закон України про заборону незаконного виготовлення, розповсюдження і використання державних нагород радянського періоду, а також царської Росії чи будь-якої іноземної країни, але відповіді від нього чекаю і по цей день.
Насторожувало те, що партійна організація підпала під вплив колишнього міського голови, стала по суті його кишеньковим знаряддям. Не буду аналізувати детально весь спектр таких відносин, але міський комітет зробив велику помилку, бездумно підтримавши колишнього голову М.Боровця. Це було зроблено в той момент, коли існували відповідні домовленості між тимчасовими союзниками: Народною Партією, Партією регіонів і КПУ. Ліпше було б оголосити в такому випадку про свій нейтралітет. Але партійні керівники пішли іще далі: спеціально вилили в обласній газеті відро помий на нинішнього голову, аби його дискредитувати, хоча компартія завжди заявляла про свою непримиренність до брудних методів в агітації. Як мовиться, за що боролися… Безумовно, це не додало голосів комуністам на виборах. Але найсумнішим є те, що нині надто непросто буде будувати відносини з новим міським головою і міській, і обласній партійним організаціям.
До речі, вочевидь, на прохання колишнього міського голови, кандидатами від КПУ до міської ради пішли його вірні соратники — директор коледжу М.Паламарчук, до недавнього прихильник партії Литвина, і відповідальний працівник міськводоканалу В.Матвійчук, котрий нещодавно очолював міську організацію соціалістів і допускав антикомуністичні висловлювання. Але й вони не пройшли в депутати міської ради.
На 27 місць депутатів, котрі обиралися за списками, міська парторганізація змогла «підібрати» лише 12 чоловік. А на 27 одномандатних депутатських округів знайшлося аж 6 осіб. Один із округів по виборах до Житомирської обласної ради взагалі залишився неприкритим, вочевидь, не знайшли достойного кандидата. Отже, погані справи у місцевих комуністів із кадрами.
У Геннадія Борисовича, людини в цілому імпульсивної, хвороблива уява на будь-яку критику на свою адресу, він вважає мало не особистим ворогом будь-кого, хто осмілився мати іншу думку, допускає неетичні висловлювання на адресу своїх політичних опонентів. Не цінує внеску тих, хто в свій час багато зробив для становлення партійної організації. Для прикладу, фотографія колишнього першого секретаря міськкому КПУ А.А.Троцького була здерта зі стенду «Золото партии» з прокльонами типу «отступник!» і замінена фотографією іншої людини. А чого варті були заклики до мене з боку керівництва міської парторганізації, як до депутата, надавати матеріальну допомогу лише партійцям або членам їх сімей. А вибудова культу непогрішимості П.М.Симоненка, якого критикувати не прийнято…
Вочевидь, ситуація тут буде погіршуватися й надалі. Якщо Компартія не перегляне свою позицію з ряду важливих питань сьогодення і не змінить одіозних керівників на всіх рівнях.