ПРО «ПАРТІЙНЕ СМІТТЯ», АБО КУДИ ЙДЕ КПУ?

Головна теза опублікованої в газеті інформації із так званої «прес-конференції» місцевого компартійного активу: Вітренко, буцімто, образився на те, що партійна організація КПУ не висунула його в депутати місцевої ради під час недавніх виборів. Проте з інформації так і не ясно, чому його не висунула організація КПУ.
Виникає доречне запитання: а чи були від нього особисто усні чи письмові звернення про те, що він хоче балотуватися від КПУ в депутати на черговий термін? Ні. Не було і бути не могло. Оскільки міське партійне керівництво знало мою позицію: від КПУ я балотуватися не збирався. Бо вважаю, що нинішня політика і практика КПУ, починаючи від міської організації аж до її Політбюро включно, багато в чому суперечить тим програмним заявам, що приймалися в далекому 1993 році. Я, наприклад, не знаходжу сьогодні чіткої відповіді на запитання виборців: чому депутати-комуністи у Верховній Раді часто голосують за непопулярні закони, хоча виступають на словах проти них? Чому, задовольнившись деякими друго- і третьорозрядними державними посадами в уряді Януковича, підтримують цей уряд абсолютно у всіх його рішеннях, і водночас називають його буржуазним і антинародним? Якщо антинародний, то чому беруть комуністи в цьому Уряді участь, і чи не є активна співпраця у всіх сферах з партіями великого капіталу і їх підтримка зрадою інтересів простого народу? Чому, ігноруючи відповідні рішення партії ще за радянських часів, нинішні компартійні лідери взяли курс на повну реабілітацію сталінщини?
Мова тут йде не стільки про Сталіна, як історичну фігуру, а про злочинні форми, методи і практику діяльності його соратників та керованого ними державно-партійного апарату як в центрі, так і на місцях, що було грубим порушенням соціалістичної законності і спричинило невиправдані мільйонні жертви. Ось свіжий приклад: в №97 газети «Комуніст» від 3 грудня як позитив подається факт заборони з боку ВКП(б) у 1925 році Української комуністичної партії і співається осанна «тридцатиоднолетнему самоучке, верному большевику Лазарю Мойсеевичу Кагановичу,» який замінив за вказівкою Сталіна на посаді керівника української комуністичної організації Квірінга. Тому самому Кагановичу, якого вважають одним із головних винуватців в організації репресій і голоду в 30-х роках на Україні. А якщо додати лише до цих запитань виборців ще їхні питання про особисту нескромність і моральну нечистоплотність окремих компартійних керівників, то стає зрозумілим, чому нинішня Компартія практично втратила притягуючу силу серед маси пересічних виборців. І місцеві компартійці не є винятком. Вони повинні врешті зрозуміти, що закони в Україні писані для всіх одні, і ніяких переваг за партійною ознакою тут бути не може, навіть у такій благородній справі, як краєзнавство.
Куди ж приведе нинішнє керівництво КПУ своїх прихильників, стане відомо, вочевидь, на чергових виборах. І оцінка її сучасної діяльності простими виборцями буде більш всього негативна.
Валентин ВІТРЕНКО