www.zvyagel.com.ua









free counters Яндекс.Метрика
Украина онлайн


ЗВЯГЕЛЬСЬКI ГЕРОЇ: ВЕЛЕТ ІЗ РОБОТИЩ

28 Січня 2011 | Оприлюднив: | 1 248 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Село Роботище. Декого навіть здивує: де це, що це? До кінця сорокових років це було окреме село, окрема сільська рада, окремий колгосп. Зараз це — складова частина села Кропивня та КСП «Зоря Полісся».
Старовинне село Кропивня, яке розташувалось на старовинному шляху із заходу на Київ, було поміщицьким господарством з усіма правилами кріпосницького ладу. Окрім сільського господарства, поміщик тримав ливарний завод, що виплавляв такі побутові речі, як чавунні кухонні плити, сковороди, баняки, січкарні, приводи до них (манежі) та дещо інше. Сировиною для нього була руда з навколишніх боліт, а також одне місцеве родовище з відкритою розробкою. Вугілля курили з дерев навколишніх лісів, після вирубки яких утворились села Тупальці, Федорівка, Теснівка, Поліянівка та інші. Поміщик підтримував господарські зв'язки з російськими поміщиками. Проводився обмін сільгосппродукцією і, навіть, кріпаками. Кропивнянський поміщик дав російському три породистих собаки, а той в обмін — трьох кріпаків. Так у Кропивні з'явились три російських прізвища — Ромашов, Чуєв, Єрмолаєв.
Але з відміною кріпосницького ладу можливості кропивнянського поміщика дещо зменшились. Дармової безоплатної робочої сили уже не стало. Значна частина кріпаків пішла на свої одержані або викуплені наділи. Частину поміщицької землі нікому було обробляти.
Поміщик вимушений був частину землі продати. Місцеві селяни — колишні кріпаки — грошей у пана не заробили і купувати землю змоги не мали. У 70-х роках ХІХ-го століття 400 десятин землі на північ від річки Тні, обабіч старовинного шляху на Київ, викупили 50 сімей росіян — православних старого обряду, котрі приїхали з північно-східної Польщі з-під Сувалкі. Вони були вислані туди ще за часів Петра І за неприйняття нових християнських обрядів. Але там були гірші умови господарювання.
На цих новопридбаних землях дружно вирубали рідколісся і за літо збудували село. Багато у них було людей майстерних, робота кипіла. І село назвали Роботяще, від слова «робота». Розгорнулось землеробство, тваринництво та інші види господарювання. І стало село, як село, аби не лише одна людина, котра дивувала усіх навкруги і стала відомою усьому світу, а водночас відомим стало і село, в якому вона жила.
Мені пощастило бачити його лише раз у житті. Це було у 1932 році. Я з батьком їхав цим селом. Коли позаду нас з одного двору вийшла незвичайна чоловіча постать, висока, широка, ноги висотою мало не в ріст людини, голова — як баняк. А позаду цього чоловіка на відстані метрів десяти бігли сільські дітлахи. Вони бігцем то наближались до нього, то відбігали. А він щораз чогось до них повертався. Як потім стало відомо, — це діти змагались, хто зможе перескочити з одного його сліду на інший — такий у нього був широкий крок.
— Це — Ізот Руденко, — пояснив мені батько, — наш велетень.
Ізот Руденко народився у звичайній сім'ї, де всі були середнього зросту. Але він ріс на диво всім. При досягненні ним повноліття, померла його мати. Мачусі, котра згодом з'явилась у сім'ї, було не під силу нагодувати, одягти і доглянути його. Тому Ізот пішов з дому.
У селі Роботище була російська традиція — майже у кожного господаря була лазня, в якій, як правило, милась, парилась щоп'ятниці уся сім'я, незалежно від статі і віку. В багатьох біля бані була ще й копанка, куди взимку хлопці вискакували з розжареної від пару лазні, прямо в холодну воду, а звідти — знову під гарячий пар. І так, загартовуючи себе, зростали міцними, витривалими. От ці бані й стали постійним притулком Ізота. Люди йому і співчували, і жалкували, і поважали, навіть побоювались розгнівати. Щоразу, де він ночував, виносили йому відро картоплі, яку сам варив у «мундирах», і це було його головним харчуванням. Поведінка його була дещо дивною. Він не палив, не пиячив (хіба хто вгостить), не грав у карти, не брав участі в якихось іграх чи веселощах. Був мовчазним, у розмовах мало з ким спілкувався. Нікому будь-яких неприємностей не чинив. Як людину незвичайної сили, його наймали на роботу, де потрібно було чотири-п'ять чоловік, для підняття або перенесення якихось важких предметів — на будівництві, у лісі на вантаженні колод — замість трьох-чотирьох вантажників. Для демонстрації сили він міг підняти коня і перенести куди завгодно, звеселяючи юрбу. Ізот був бажаним гостем на весіллях, де після третьої чарки хлопців тягне показати «русскую удаль» на кулаках. У нього була звичка казати їм «где эти воробьи», і їх вмить не ставало.
Майже не лишилось людей, котрі б могли розповісти про його численні дивовижні діяння. Хіба що один Кірсан Нікітін, котрому тепер за вісімдесят, і який тоді був ще хлопчиком і часто спостерігав за Ізотовими дивовижними вчинками. Люди чомусь казали, що в Ізота — два серця. Все, що на ньому було — одяг, взуття, — виготовлялось окремо за його зростом.
Якось Ізот брав участь у варінні самогону. При появі міліції всі розбіглись. Залишився один Ізот, котрий нікого не боявся. На вимогу міліції він повантажив 200-літрові бочки із закваскою на підводу для доставки у відділення міліції. При під'їзді до міста конячинка ледь тягла віз з двома бочками, ним та двома міліціонерами. Ізот наказав міліціонерам: «Не оглядайтесь, а то я вас задавлю». Сперечатись із таким здорованем було нічого. А Ізот однією рукою зняв з підводи дві бочки на землю, і до міліції підвода приїхала без предмету доказу. Але ночувати Ізоту довелося все-таки у підвалі міліції, бо вже був кінець дня, і начальства на місці не було.
Вранці, не дочекавшись відкриття камери, Ізот спробував на міцність грати, — і вся рама залишилась у нього в руках. Вибравшись через діру, попрямував до начальства. Вздовж коридору всі присутні із здивуванням і ляком мовчки розступались, заздалегідь даючи дорогу несподіваному видовищу. У кабінеті начальника міліції розмова була короткою:
— Ти довго будеш держать мене голодним? — Ізот нахилив грати над головою начальника. Той, викотивши очі, весь тремтячи, подав йому руку і переляканим голосом промовив:
— Ід-д-ди з-з бо-богом...
Якось у дощовий травень біля кропивнянського млина зупинилась легкова машина з якимись районними начальниками, бо не могла переїхати через річку, що розлилась. Навколо дітлахи хто чим ловили рибу. Ізот спостерігав із надією, що хтось пригостить. Побачивши машину, пасажири якої з подивом задивились на нього, — підійшов.
— Сідайте, я вас перенесу!
Пасажири оторопіло мовчали. Тоді він, підвищивши голос, повторив: «Сідайте, я вам говорю». Робити було нічого, посідали, закривши дверцята. Ізот, узявши однією рукою за зад, другою за перед, по пояс у воді, без перешкод переніс легковик з трьома пасажирами на другий бік ріки. Уже заспокоївшись, пасажири промовили:
— Дякуємо тобі, чоловіче, але скажи нам, хто ти?
І ім'я Ізота Руденка, чоловіка незвичайного зросту і ще більш незвичайної сили, стало відомим районній владі, після чого бурлаковатого мешканця бань у Роботищі не стало. Він переїхав до Києва у сімейство силачів-циркачів-борців та важковаговиків, але уже під іменем «Василь Дзюба». І під цим іменем став відомим Україні, Союзу і світу.
Якось він побував зі своїми цирковими номерами і в Новограді-Волинському. У числі його номерів були підняття дуже важких предметів. Залізний лом, 35-ти міліметрів у діаметрі, згинав у пружину, 105-міліметровим цвяхом пробивав 40-міліметрову дошку. Побував він і в рідному селі Роботище. Як розповідає Кірсан Нікітін, ­котрий не раз бував з ним усюди, в тому числі і в бані, що «не думав, що для нього може знайтися жінка». Але з ним приїздила жінка, котра на зріст, мало менша від нього.
На жаль, гастролювати йому довелось недовго. Як розповідає легенда, а їх про нього ходило чимало, в одній із гастролей Америкою при боротьбі з двома борцями він задушив обох. Там його чимось притруїли і, повернувшись до Києва, він помер. Ще завчасно своє тіло після смерті Ізот продав для наукових досліджень. Його тіло було забальзамовано і в скляній труні знаходилось у якомусь Київському науковому медінституті. Але подальшу інформацію про нього поховала війна. Якихось відомостей про своє життя Ізот Руденко не залишив, бо був неграмотним, до школи не ходив, інтелектуально нерозвинений. Але історію свого краю збагатив, хоча майже немає свідків його життя.
До цієї історії-спогаду хочу додати спогад брата Ізота Панфілія Софроновича Руденка, опублікований на сторінках газети «Радянська Житомирщина» від 26.05.1977 р., що дивом збереглась у моєму архіві, у матеріалі «Богатир із Полісся». Він розповів журналісту А. Драгомирецькому, що в їх сім'ї було три сестри і чотири брати. Ізот був з дитинства силачем, а коли підріс, то покотилась говірка про його надзвичайну силу, про його добре серце, що не дасть образити просту людину. Коли потрапив до цирку, — там йому сподобалось. Велети спробували помірятись з Ізотом силою — двадцятьох, одного за одним, поклав на лопатки. А коли боровся з чемпіоном світу Дансеєм, і той застосував недозволений прийом, то Ізот вивернувся з-під велета, схопив його обома руками, кинув за арену, аж двері зірвались. Відтоді директор цирку не відходив від хлопця, був присутній на тренуваннях, сам вчив правил французької, вільної боротьби. Ось невеличкий уривок з тієї статті.
— Не було рівного нашому Ізотові, — з гордістю говорив Панфілій Софронович. —
Усіх тодішніх чемпіонів клав брат на лопатки. От тільки з Іваном Піддубним був на рівних: один одного не могли звалити.
... Він помер від тифу в 1933 році у неповні тридцять. В один день із батьком. Старого поховали, а тіло Ізота забрали до Києва в науковий інститут (у нього, як виявилось, було два серця). І нині у музеї цього інституту стоїть гіпсова фігура сільського богатиря Ізота Руденка».
Люди, подібні до Ізота Руденка, складають історію рідного краю, рідного села. Зараз уже виросло десяте чи якесь навіть більше за ліком покоління від початку заснування села, і четверте-п'яте покоління — від років життя Ізота-велетня. Їм мало що відомо про це минуле. А знати треба, як історію, як пам'ять, хто жив, хто творив те, що зараз є. Їх не можна забути. Їх повинні пам'ятати з повагою, пошаною. Це повинно бути мірою виховання сучасного покоління.

А.ЛОСОВСЬКИЙ, краєзнавець

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки: