ЯКЕ ІМ’Я ПАХУЧЕ: СВІТОЗАР!
Наш давній автор, лауреат Премії Лесі Українки Житомирського УФК Петро Гоць, до 140-річного Лесиного ювілею у луцькому видавництві «Надстир’я» видав книгу «Наталя Драгоманова-Бартаї: Листи з Будапешта». У ній зібрано 54 Наталчині листи до автора, його щоденникові записи, пов’язані із листуванням, блоки поетичних творів та фотоілюстрації, які висвітлюють їх одинадцятирічні епістолярні стосунки, що були започатковані на «Лесиних джерелах» у Новограді-Волинському у 1997 році і тривали до 2008 року. Цьогоріч пані Наталя святкує своє 90-ліття. І ми, вітаючи її з цією поважною датою, публікуємо дві поезії Петра Гоця з книги, їй присвяченої.
СВІТОЗАР
Яке ім’я, яке Тобі ім’я
Вділив Господь, і Дід мій, і Бабуня!
Ще й досі я, в душі втішаюсь я,
Що і мені дала його Мамуня.
Бо ж Світозарівна. І світло, і зоря
Моє життя від роду осяває.
Із ним лечу крізь доли і моря,
І кращого нічого не буває.
Ой, Таточку! Як часто до Дніпра,
До Києва я чулим серцем лину,
Бо там Твоя стежиночка добра
У пахощах євшанного полину.
Не раз і на Паньківську лопочу,
Біжу, що аж коліна розбиваю,
Та все ж, неначе в юності тремчу
І сік з каштанів, мов бджола спиваю.
Яке ім’я пахуче: Світозар!
Мов ті чуття, що Ти мені, дитині,
На все життя, мов цвіт, подарував
У незабутній київській хатині.
Тож я з ім’ям цим дихаю й живу
І ні на мить Тебе вже не забуду,
І всі щасливі дні переживу,
І до останку пам’ятати буду!
МІЙ КИЇВ ЗЛОТО-СИНЬООКИЙ
Яка то вже, яка то далина,
Коли мене голубив «Дніпр широкий»!
А й досі Київ злото-синьоокий
Мені у душу сонцем долина.
А й досі ще й і Лавру, і Поділ,
Немов перстом, хрестом благословляє
Святого Володимира уділ
І, наче сяйво, світові являє.
Це мій початок, мій людський зачин,
Який десь одізветься на Дунаї
Осяйністю і вічністю Данаї
І буде, наче батько — не вітчим.
І стане за домівку мені Пешт,
Який моє продовження народить
Й не тільки Україну тут відродить,
А й сил нових додасть у Будапешт.
Я житиму в кровиночках моїх:
У внуках, у праправнуках, у роді.
І, може, навіть в цілому народі
Залишу генів сонмище своїх.
Бо цей мій Київ злото-синьоокий
Мені у душу сонцем долина...
І хоч яка та дальня далина,
Та й досі ще голубить «Дніпр широкий»!
СВІТОЗАР
Пам’яті Світозара Михайловича Драгоманова, батька Наталії Драгоманової-Бартаї.
Яке ім’я, яке Тобі ім’я
Вділив Господь, і Дід мій, і Бабуня!
Ще й досі я, в душі втішаюсь я,
Що і мені дала його Мамуня.
Бо ж Світозарівна. І світло, і зоря
Моє життя від роду осяває.
Із ним лечу крізь доли і моря,
І кращого нічого не буває.
Ой, Таточку! Як часто до Дніпра,
До Києва я чулим серцем лину,
Бо там Твоя стежиночка добра
У пахощах євшанного полину.
Не раз і на Паньківську лопочу,
Біжу, що аж коліна розбиваю,
Та все ж, неначе в юності тремчу
І сік з каштанів, мов бджола спиваю.
Яке ім’я пахуче: Світозар!
Мов ті чуття, що Ти мені, дитині,
На все життя, мов цвіт, подарував
У незабутній київській хатині.
Тож я з ім’ям цим дихаю й живу
І ні на мить Тебе вже не забуду,
І всі щасливі дні переживу,
І до останку пам’ятати буду!
МІЙ КИЇВ ЗЛОТО-СИНЬООКИЙ
Наталії Світозарівні Драгомановій-Бартаї на 90-річчя
Яка то вже, яка то далина,
Коли мене голубив «Дніпр широкий»!
А й досі Київ злото-синьоокий
Мені у душу сонцем долина.
А й досі ще й і Лавру, і Поділ,
Немов перстом, хрестом благословляє
Святого Володимира уділ
І, наче сяйво, світові являє.
Це мій початок, мій людський зачин,
Який десь одізветься на Дунаї
Осяйністю і вічністю Данаї
І буде, наче батько — не вітчим.
І стане за домівку мені Пешт,
Який моє продовження народить
Й не тільки Україну тут відродить,
А й сил нових додасть у Будапешт.
Я житиму в кровиночках моїх:
У внуках, у праправнуках, у роді.
І, може, навіть в цілому народі
Залишу генів сонмище своїх.
Бо цей мій Київ злото-синьоокий
Мені у душу сонцем долина...
І хоч яка та дальня далина,
Та й досі ще голубить «Дніпр широкий»!
Петро ГОЦЬ
Коментарі відсутні