ПРЕМ’ЄР РАДИТЬ БРАТИ ЛОПАТИ І ПРАЦЮВАТИ. ЧОРНОБИЛЬЦЯМ — ТАКОЖ?
Хода чорнобильців-лікві­даторів, що відбулася 26 квітня, дещо стрепенула розмірене місто, привернувши його увагу до людей зі свічками у руках. «А що сталося?» — запитували перехожі тих, хто зібрався біля меморіалу загиблим чорнобильцям. «Сталося 25 років тому, — пояснила бабуся двом онукам, витираючи сльози. — Дивіться, он ваш дідусь іде у ході».
Тому дідусеві пощастило побачити онуків та дожити до цього часу. А от двом із чотирьох мільйонів українців, котрі стали ліквідаторами найбільшої техногенної катастрофи на планеті, зробити цього не судилося — їх життя забрало понівечене радіацією здоров’я. Як розповів Ярослав Співак — голова міськрайонної «Спілки Чорнобиль», або чорнобильський генерал, як назвав його мер, — з трьох тисяч новоград-волинців (учасників ліквідації аварії на ЧАЕС) живими на сьогодні залишилися близько п’ятисот…
Лише цього року двісті наших земляків пішли з життя. Згадати усіх героїв-ліквідаторів у день, коли Україна та світ відзначили 25-ту річницю від дня Чорнобильської катастрофи, прийшли і новоград-волинці.
— Можна було би пройти ходою із оркестром, — розпочав свою промову мер Володимир Загривий. — Але давайте у цей день помовчимо, згадаємо кожного, хто пожертвував власним життям та здоров’ям заради нашого майбуття.
Пам’ятний знак, спроектований Миколою Солов’єм, сьогодні вже зазнав втручання часу — метал старіє, іржавіє, тож меморіал слід привести у належний стан, зауважив мер. Володимир Іванович запропонував продовжувати облаштування скверу, що його влада має намір назвати «Пам’ять Чорнобиля» — цього дня ліквідатори, представники влади та молодь посадили тут 25 кущів калини. З року в рік червоні кетяги нагадуватимуть городянам та гостям міста про сумну сторінку в українській історії.
«И где бы я ни был, и что б я ни делал, — пред Родиной я в вечном долгу», — ці відомі слова із пісні нагадав присутнім голова ветеранської організації Костянтин Малов. Із цими словами у душі виросло не одне попереднє покоління, для якого патріотизм — не порожні балачки. Як ніхто, ці люди мають сьогодні право ображатися на свою державу. Адже обов’язок, про який співається у пісні, не є взаємним — 25 років минуло після аварії, й увесь цей час ліквідаторам та потерпілим від наслідків катастрофи доводиться боротися із хворобами та соціальними негараздами без належної підтримки держави. «Що може зробити місцева влада, якщо закони «зверху» не виконуються?» — це риторичне питання вчергове болісно вдарило по серцях ліквідаторів.
Ось чому навіть звичайна увага від людей — наче бальзам на їх поранені душі. Ліквідатор Михайло Чаюк подякував учасникам мітингу за те, що пам’ятають тих, хто рятував людство від страшної атомної трагедії. Підтримка з боку інших та власний оптимізм допомагає цим людям жити. Як інакше пояснити факт, про який розповів Михайло Анатолійович: що песимістично налаштовані, занепалі духом ліквідатори, котрі отримали менше радіаційне опромінення, швидше за інших відійшли у небуття. А бодряки-оптимісти, котрі хоч і отримали на реакторі дозу радіації у 8-12 рентген, — досі у рядах…
Час не стоїть на місці, підносячи людям нові випробування.
Остання аварія на японській АЕС у Фукусімі довела: якою б високорозвиненою, економічно й технічно потужною не була б країна, — вона безсила перед масштабними природними та техногенними катастрофами. Людство, на жаль, не в змозі повністю убезпечити себе ані від землетрусів чи паводків, ані від власних винаходів…