Сутеніло…
Васян згадав:
— Завтра якесь свято.
Толян, котрий сидів за столом поряд, підкочує під лоба очі. Довго думає. Зрештою, питає:
— Яке?
Васян, навпаки, опускає очі. До носа. Теж довгенько мізкує. Відтак відказує:
— Фіг вам.
Толян не розуміє:
— Що це значить?
— Я, в смислі, — каже Васян, — не пам’ятаю, яке свято. Голова не варить. Але щось буде. Інтересне.
— То й що?
— Відірваться би. По повній.
— Що пропонуєш?
— На природу би.
— Прикольно. М’ясо треба.
— Навіщо?
— На шашлики.
Васян мовчить. Голову сушить. Потім штовхає ідею:
— Знаю, де м’ясо взяти!
— Де?
— На фермі. Є там кілька підсвинків. Ще не здохли. Сторож, Карпович, завжди в угарі. Одного можна потягнути. І не кувікне.
— Толян засумнівався:
— А якщо зловлять?
— Не зловлять, — запевнив Васян. — З умом нада.
— Дільничний, Неналивайко, щось зачастив у наше село.
— Вночі не сунеться.
— Ну, дивися. Дай докурю. Присмоктався.
Темніло…
На фермі було тихо, хоч мак сій.
Хлопаки тихенько відкрили незамкнені двері. Сторож Карпович спав. Так хропів, що аж корови стогнали, а свині, котрі були відгороджені од худоби, виваливши очі, страхопудливо кувікали. Коло них, звикла до безплатних Карповичевих концертів, куняла свиноматка.
— Давай шнурок! — скомандував Толян. — Підсвинку треба ноги зв’язати.
Порося кричало, як на пуп.
— Щоб ти здохло! — впоравшись із твариною, ребром долоні витер чоло Толян.
Васян проковтнув слину:
— Ох і шашличок буде-е! Мнь-ць!
Толян зикнув:
— Цей шашличок ще треба винести.
— Та отож, треба винести!
Це вже Карпович. З вилами стояв на виході.
Хлопаки аж до долівки ногами приросли. Мішок із вантажем випав з рук. Порося, гепнувшись об бетонний поміст, заверещало, мовби його вже почали різати.
Карпович од того лементу вуха долонями затулив. Потім як рявкне:
— Та затуліть йому пельку! Чи рило?
— Рило, — вичавив Васян.
Карпович відгризнувся:
— Сам знаю! — Відтак, майстерно перекидаючи вила з однієї руки в другу, сторож поцікавився: — То, кажете, шашличок буде?
Парубчаки налякано закивали головами.
Карпович вів якусь незрозумілу лінію:
— І де ви його готуватимете?
— Ни-ни-ни-на річці, — пробелькотів Толян.
— Це добре. — Сторож опустив холодну зброю. Примружив очі.— А коли заходи ці відбуватимуться?
Васян випалив:
— Завтра! Біля яру!
— Умгу, — замислився Карпович і вразив. — Хочете, щоб усе було шито-крито?
Хлопаки, пританцьовуючи, аж повирячалися.
— Так! Так! Так!
Сторож дужче ошелешив:
— Мене позвете? На сабантуй.
— О! Аякже! Приходьте!
Потім — хап мішок і — ходу!
Коли підходили до села, — почувся гул двигуна машини. Потім заблискали очі фар.
Мазати п’яти салом було вже пізно. Легковик зупинився поряд з крадіями. Клацнули дверцята, і з авто вийшов… міліціонер! Це був дільничний Неналивайко.
Васян страхопудливо рявкнув:
— Треба рвати кігті!
Толян заперечливо хитнув головою:
— Може, не будемо?
Васян побілів, мов та фара:
— Що — не будемо?
— Кігті рвати. Дільничному. Посадять же.
Васян нервово розреготався, забувши про небезпеку.
— Ти що, Толяне, з неба впав? Кігті рвати, — значить, утікати!
— А-а-а.
— Тікати вже пізно! — грізно сказав Неналивайко. — Що в мішку?
— П-порося, — щиро зізнався Толян.
— Ага! Порося, — замислено мовив дільничний, а відтак поцікавився: — Де взяли?
Нічого розумнішого Васян, за спиною в котрого був мішок із живністю, придумати не зміг:
— Дорогою бігало, дурне. Ось ми його і впіймали.
— А куди несете?
— В село.
— Навіщо?
— Людям показати. Може, хто впізнає. Його. Своє. Оце.
— Ясненько. А тепер прошу до салону авто!
Хлопаки заточилися.
— Навіщо, га?
— До відділку поїдемо! Порося впізнавати. Впізнавати… Порося… Протокол…
Світало…
Васян лежав на ліжку. Толян — на підлозі, на палаці.
Прокидалися важко. Терли очі, лоби.
Першим озвався Толян:
— Протокол склали?
— Свині! — мов божевільний, крикнув Васян. А відтак спитав: — Де ми?
Озирнулися. Зраділи.
— Ми вдома!
— Дома. А… де той?..
— Хто?
— Неналивайко.
Потім довго мовчали. Дивилися на дурман-травичку, котру звечора курили. Зрештою, осяйнуло.
— То це все нам приверзлося?
— Приверзлося…
Відтак обидва мимоволі подивилися на стіл. На ньому лежали пусті шампури і… міліцейський кашкет…