СПОЧАТКУ «МОЧИЛИ» МОБІЛКИ, ПОТІМ «ТОВКЛИ» ПИКУ

Валерій давно мріяв про мобільний телефон. Нарешті мрія здійснилася. Купив два. Марки «Nokia».
У кишені лишалося ще щось близько тисячі гривень. Додому не хотілося. Хотілося похвалитися дорогими покупками. Вирішив пройтися центральною вулицею міста.
Знайомі не забарилися. Це були Руслан, Сергій та Віктор.
— О! Валерику!
— О! Пацани!
Потиски рук, прикурювання цигарок.
Валерій запропонував:
— Може, зустріч продовжимо в кафешці?
Ніхто проти не був.
Горілочка, пивко, закусочки…
За другою чаркою Валерій діловито мовив:
— А тепер, хлопці, давайте замочимо мої мобілки!
— Мобілки-и?! — здивовано напружився Руслан. — Купив?
— Ну! — Валерій видобув із кишені два новеньких мобільних телефони і поклав їх на столик.
Приятелі пожадливо почали роздивлятися, мацати покупки.
Руслан із заздрістю глипнув на Валерія. Не міг вийти з дива.
— То ти аж дві купив?! — спитав.
— А що! — погордливо сказав Валерій. — Хай будуть!
— За це треба ще випити! — Руслан, нервуючи, завовтузився на стільці. Він помітив, як Валерій поліз у нагрудну кишеню і вийняв з неї перегнуту пачечку грошей. Очі загорілися, потім задумливо примружилися.
Замовили чергову порцію спиртного, закуски.
— Гуляти, так гуляти!
Гуляти кров’ю почало і хмільне.
Зрештою, випхалися на свіже повітря.
— Закуримо, пацани!
— У кого що є?
— Дайте вогню!
— Валерику, — Руслан хитрувато подивився на «багатенького Буратіно». — Може, таксі візьмеш?
— А куди поїдемо? — поцікавився Валерій.
— Ближче до хати!
Таксі зупинили поблизу газового господарства.
З таксистом розплатився Валерій.
Коли машина поїхала, Руслан Валерія відвів убік.
— Які в тебе плани? — спитав у того.
— Поки не знаю, — відказав, здвигнувши плечима, молодик…
…Цього дня Руслан обіцяв своїй дівчині прийти до неї і кудись разом сходити. Та для цього бракувало грошей. Тому і визрів у нього план.
— Слухай, Валерику, — сказав він. — Сходимо до Свєтки.
Валерій не одразу збагнув.
— Якої це?
— Ну, баби моєї.
— Дівчини! — сердячись, поправив Валерій, бо не терпів, коли дівчат називали бабами.
— Ну, дівчини. То підемо?
— Навіщо?
— Мені треба її побачити.
— А я тут до чого?
— Ну, за компанію.
Валерій озирнувся.
— І хлопці теж за компанію?
Убік Сергія і Віктора також подивився й Руслан. Відтак крутнув головою:
— Вони — не з нами.
— А чого тоді ждуть?
— Та я знаю? Мабуть, думають, куди піти…
Хлопці і справді думали, що робити далі, оскільки не знали про наміри Руслана. А останній хотів заманити Валерія до своєї дівчини, напоїти його, потім кудись п’яного спровадити і забрати в нього гроші та мобільні телефони.
Валерій трохи подумав. Затим, стенаючи плечима, спитав:
— Що я робитиму у твоєї дівчини?
Руслан незабарився з відповіддю:
— Посидимо. Музон послухаємо. До річки сходимо. Пивка поп’ємо.
— Та то вже зайве, — захитав головою Валерій. — І так непогано посиділи. Треба додому йти. До зустрічі!
Руслан схопив Валерія за руку.
— Та чого ти, як сопля! Пішли!
— Не хочу! — твердо відказав Валерій і зробив крок уперед.
Руслан од злості аж підстрибнув. Згадав кафешку.
— Якщо так, — процідив крізь зуби, — то ти мені винен!
Валерій здивовано відсахнувся:
— Що винен?
— Бабки.
— Які це?
— Я в кафе більше платив, ніж ти.
— Та ніби однаково.
— Може, порахувати?
— Рахуй!
Та рахувати Руслан не хотів, бо знав, що правда буде на боці Валерія. Знову причепився:
— То що, ідемо до Свєтки?
— Сказав же: не піду!
Валерій, не подавши приятелеві на прощання руки, розвернувся і закрокував у напрямку вулиці Рокоссовського.
Руслан пішов за ним. Слідом рушили Сергій і Віктор.
— Стій! — крикнув Руслан.
Валерій зупинився. І тут-таки отримав удар в обличчя. Але встояв на ногах і спробував відповісти супротивнику таким же ударом, однак не вийшло.
Руслан знову наніс кулаком удар в обличчя Валерію. Той упав. Опору вже не чинив.
— Отак-то! — сплюнув Руслан.
Потім він витягнув з нагрудної кишені Валерія гроші, поклав собі у кишеню. Затим забрав один із телефонів.
— На, — протягнув мобілку Віктору, котрий якраз підійшов до місця «розборок».
— Він мені не треба, — сказав Віктор і повернув телефон Руслану.
— Як хочеш. А мені згодиться, — Руслан знову повернувся до Валерія, рявкнув, — Де решта грошей?!
— Більше немає, — вичавив Валерій.
Руслан не повірив і ще раз ударив хлопця в обличчя. А потім почав перевіряти кишені.
— О, а кажеш, що немає!
Руслан «витрусив» усі кишені.
— Залиш хоч на таксі, — попросив Валерій.
Та Руслан на це тільки жовчно посміхнувся:
— Пройдешся пішки!
Затим він забрався геть.
Віктор і Сергій пішли на автобусну зупинку.
Руслан прийшов додому і віддав гроші своїй співмешканці.
— А де ти їх взяв? — здивовано спитала молода жінка.
— Та, — відбрехався Руслан, — якийсь придурок згубив.
Наступного дня Світлана гроші витратила на продукти і памперси для сина.
А ще через день Руслана було затримано працівниками міліції. Оскільки він раніше вже мав судимість, то цього разу його засудили на чотири роки позбавлення волі.
А Валерій… Що, Валерій? Чухає своє побите обличчя. Думає: навіщо було мобілки «замочувати»? Якби знав, що так усе закінчиться… Та що вже тепер. Навчився.
Микола МАРУСЯК, підготовлено за матеріалами, наданими Новоград-Волинським міськрайсудом