На домашній Василю Задорожному хтось подзвонив.
Зняв трубку.
А з неї — мелодійний жіночий голос:
— Алльо-о! Добридень, Василю Івановичу!
— Здрастуйте, — пробелькотів Василь Іванович Задорожний, не впізнаючи голосу. — А це хто?
— «Мама-радіо»!
Задорожний витріщив з дива очі. А в голові зароїлись асоціації: «Інтернет-радіо», «Наше радіо», «Гала-радіо»…
Далі загубивсь у здогадках: «Це що, я в прямому ефірі? Але я нічого не замовляв! Ага! Хтось із роботи вирішив приколотися! Буває таке. Ну я вам!..».
А в трубці настирливе:
— Алло! Ви мене чуєте?
— Чую. І що?
— Я «Мама-радіо».
— А я «Папа-радіо»!
— Ви що собі дозволяєте?!
Задорожний на хвилю замислився: «А, може, я і справді в прямому ефірі?».
Обережно спитав:
— Вибачте, а в чому, власне, справа?
А йому:
— Справа в тому, що я «Мама-радіо»!
«Ну, тронутися можна!..».
— А я «Пап…»… Ну і що далі? Привітати мене хочете чи…
— З чим привітати?
— Не знаю. Ви ж дзвоните до мене.
— Знущаєтеся? Ви хто такий?
— Вася.
— Який ще Вася?
— З ремзавода.
— З якого р-р-р-р… Ви Василь Іванович?
— Так.
— Ваша посада…
— Уже нема посади.
— А що ви робите в кабінеті директора?
«Як пить дать прикол! — подумав Задорожний. — Пограємося далі!».
— А я вже не в кабінеті.
— А де ви?
— Біля пивної.
— А мій син? Ви його сьогодні до себе викликали. Що ви з ним зробили?
— Нічого. Ось стоїмо. Пиво п’ємо.
— Бо-о-о-о-же!
— Що з вами?
— Ви ще питаєте? Він же тільки в перший клас ходить! Негайно заберіть у нього кружку з пивом!
— Він п’є з пляшки.
— Ой! Ой! Ой!
— Ну, що знову?
— Ви де, гади!
Тут Задорожний всерйоз засумнівався: «Ні, щось тут-таки не те».
Поцікавився:
— А ви куди дзвоните?
— В школу. Моє прізвище Радіо.
— Це ж треба!..
— Де мій син?
— У школу його веду, — вкотре збрехав Задорожний. А відтак подумав: «Навіщо таке бовкнув? Адже справжньому директору непереливки буде».
Хотів сказати правду, але в трубці вже почулися короткі гудки.