РІК ПОТОМУ…
Про минулорічні різдвяні події, що наробили рейваху на хуторі Малі Димки, й досі коли-не-коли згадують. Але вже не як про реальні події, а як про якусь химеру, дотепний розіграш або навіть (за думкою декотрих) масовий психоз, накликаний відьмаками…
Напередодні Водохреща старі й молодші чоловіки хутора, тупцяючи біля магазину і перекидаючись новинами-справунками, мимохіть пригадали про торішню історію.
— Ви й досі вірите в тих прибульців, корабель яких ніби зазнав катастрофи і впав у наш ставок? — зі смішками говорив Василь Куманьок, місцевий фермер. — Байки то все!
Хтось із іронією докинув:
— А Пахом Ковінька бачив сигароподібну пакету! І гуманоїдів! Розповідав, що допомагав їм лагодити ту «сигару», хе-хе!
Пасічник дід Омелько Дивосил приєднався до обговорення. Серйозно так зауважив:
— Інопланетяни минуле Різдво святкували в Ковіньок.
— І ви їх бачили, діду?! — Це — Василь Куманьок з іронією.
— Ні, не бачив, — на те дід Омелько. — І без усіляких жартів, зосереджено (вражаючи хуторян своєю ерудицією) продовжував: — Ось нещодавно — а точніше, сьомого травня минулого року, японці почали підготовку до зустрічі з інопланетянами. А американці? Відомо ж уже, що вони ще, здається, у шістдесятих минулого століття збили літаючу тарілку. Один гуманоїд ще був живий. НАСА, американська служба з дослідження космічного простору, сама про це говорила. Відео, фото було. А скільки пілотів бачили НЛО? Отже, диму без вогню не буває.
Широкоплечий Охрім Пуп’янок із сусіднього хутора з жалем зітхнув:
— Щось Пахома Ковіньки останнім часом не видко.
Хтось пожартував:
— Мабуть, у Космос полетів. Різдво святкувати!
Усі зареготали.
Окрім пасічника Дивосила…
ЧЕРГОВИЙ КОНТАКТ
Над березняком, що біля ставка, раптово спалахнуло яскраве світло. На кілька секунд. А за хвилю — черговий спалах. Їх бачив лише пасічник Дивосил.
І тут друге диво. Біля хуторян намалювався Пахом Ковінька.
— О! — здивовано вигукнув Василь Куманьок. — На ловця і звір біжить! — І взяв на смішки. — Уже прилетів? Чи тебе літало?
— Ним літало! — хтось докинув.
Однак Ковінька замислено-зосереджено відказав:
— Прилетів, — і він сів на колоду поряд з дідом Омельком.
— Тебе, Пахоме, на хуторі не було сім днів, сім годин і сім хвилин, — пихтячи люлькою, прищурено сказав пасічник Дивосил. — Три сімки. Двадцять один. Два плюс один — три. Магічне число.
Чоловіки загигикали.
А Василь Куманьок пащекував далі:
— То де ти, Пахоме, пропадав?
Ковінька, мов у прострації, задер догори голову. І тицьнув пальцем уверх:
— Там був.
— На дереві?
— Бери вище.
— На колгоспній трубі?
— От йо! — несподівано Пахом перевтілився у справжнього Пахома. — Контакт із інопланетянами був! На Мамиро!
— Та йди ти?! — награно здивувався фермер. — І як там люди живуть?
Ковінька сів на колоду. Спокійно відказав:
— Нічого. Жити можна.
Хуторяни, хапаючись за боки, почали навперебій скалозубити (лише посміюючись у сивий вус, мовчав Дід Омелько):
— На ракеті літав?
А Пахом цілком серйозно відказував:
— На ній.
— І де ж тебе пришельці підібрали?
— Там же. Біля ставка.
— І довго там був? Ах так! Сім днів, сім… А це, довго летіли на той Мамиро?
— Не знаю.
— А його гуманоїди приспали! — зіронізував Охрім Пуп’янок. — Щоб потім Пахом нікому дорогу на Мамиро не показав!
— Пахоме, — питає Василь Куманьок, — а яка там природа? Жінки?
— Природа — дивна-предив-
на! — заглибився в спогади Ковінька. — Дерева, кущі, трави — усе таке чудернацьке! У різних барвах. Корабель наш сів біля великого озера з чистою бірюзовою водою. На ньому зграйками плавали світло-рожеві птахи, чимось схожі на наших лебедів…
— От дає, га! Бреше і не засміється! — зачудовано вигукнув Охрім Пуп’янок.
Пахом Ковінька не звернув уваги на те кепкування. Розповідав далі:
— А пісок біля берега отого бірюзового озера — з чистого золота!..
— А якої проби, Пахоме?
… — А камені, що рясно розсипалися берегом, — з алмазів, сапфірів, агатів, топазів, смарагдів…
— Здуріти треба! — у захваті проказав Охрім Пуп’янок. — Ото фантазія! Вроджений актор!
Хоч більшість і кпинили з Пахома, але «золотий пісок» і «дорогоцінне каміння» всіх тримали в напрузі, інтригували. Та й те, Ковінька так щиро, переконливо розповідав про далеку диво-планету, що дехто вже й починав йому вірити.
— А які хати там? — заворожено спитав Степан Колос, білочубий місцевий парубок.
— Хати? — замислено повторив Пахом і цілком серйозно відказав: — Кулеподібні. Як гігантські сріблясті м’ячі. Вікна круглі. З матового скла. Але в середині осель, на диво, майже, як у нас. Ліжка, столи, стільці. Навіть піч є. Навколо багато золотих речей. Посуд, вази... Навіть совок і віник.
Василь Куманьок:
— Що ж ти хоч золоту коцюбку не прихопив із собою, Пахоме?
— Не знаю. Не думалося про це.
— Ну, а жінки?! Одну хоч щипнув? Які вони?
— Хтозна, — стенув плечима Пахом. — Інопланетяни — всі однакові. Нічого ніде… на них не видно.
— Н-да-аааа, — протягнув Охрім Пуп’янок. — Це ж треба так заливати?!
— От й-йо! — сердито підвівся Пахом. А відтак, угамувавшись дещо, байдуже махнув рукою. — Ну вас!.. Та й мені додому треба йти.
— Лети, лети, космічний мандрівничку! Там на тебе твоя Катерина жде й не діждеться, хі-хі!
Коли Пахом Ковінька зник за рогом вулиці, хуторяни зрештою згадали про мовчазного пасічника. І майже в один голос:
— Ну?
— Що тут скажеш, — з осмішкою загадково пихнув люлькою Омелько Дивосил і в тому ж тоні додав: — Людина диво бачила.
— Хм…
А хтось співчутливо докинув:
— Це ж треба, щоб так чоловіка круто взяло… І щоб так довго не відпускало.
НА РІДНОМУ ПОРОЗІ
Катерина зустріла Пахома в класичній позі — руки в боки.
— Де був?
Пахом глибо-задумливо задер голову в стелю і вказівним пальцем тицьнув у стелю:
— Там.
— На горі чи що?
— Бери вище!
— На димарі сидів?
— От йо!..
Дружина здогадувалася, до чого хилить чоловік, але навмисне над ним збиткувалася. Тут уже й на ліс натякнула:
— У березняку заблукав чи що?
Пахом — сама серйозність:
— У Веселих Димках був.
— Малі Димки!
— Це у нас Малі. А в них — Веселі.
— Це де «у них»?
— На Мамиро.
— Та-ак. Правильно я мислила, що мого сокола знову шиза хапнула! Так, гуманоїд нещасний! — Катерина сердито тупнула ногою. — Або ти заспокоїшся і про все забудеш, або я тебе… Тебе… Кудись…
— Що — «тебе?» Що — «кудись»? — Пахом золотисто-гарячими очима подивився на дружину.
Та вмить відсахнулася. Позадкувала до печі, белькочучи:
— А що в тебе з очима? Вони якимись золотими стали чи що?
— Буває, — не придаючи цьому особливої уваги, відказав Пахом. — Буває. Це коли я починаю сердитися. Та зараз минеться.
І справді, за якусь хвилю Пахомові очі знову зробилися такими, якими були, — зеленаво-сірими.
А Катерина, сівши на табуретці біля теплої печі, бубоніла далі:
— Мабуть, знову в Проньків був? Знову чимось тебе, як минулого року, обпоїли, що чорти ввижаються?
— Прибульці!
— Та яка різниця. Ех-хех-е-е. На хуторі ще й досі сміються з твоїх вигадок. Соромно на люди показатися. А це знову… Ще твоя відсутність… Очі… Люди…
— Що тобі люди? — хмикнувши, відказав Пахом. — Хай пащекують. На то вони й люди. А людина, моя дорогенька, найпаскудніша істота на землі.
— А на Мамиро всі ангели? Ой! Що це я?! — Катерина злякано затулила рота долонею.
А Пахом ніби не помітив спантеличення дружини, вів далі:
— Народ там непоганий. Мирний. До речі, мене чекають. Треба йти.
— Хто чекає?
— Друзі з Мамиро. Корабель сів у соснині. Північніше хутора.
— О-ооооооо, — важко зітхнула Катерина. — Ні, я скоро здурію.
— Не треба, Катерино! — Посварив дружину пальцем Пахом. — Усе буде добре! А хочеш, я їх у гості приведу?
— Не т-тре-ба…
— От йо!
ХОМА НЕВІРУЮЧИЙ
Лейтенант Пронько їхав легковиком із міста до батьків.
Ще здалеку Помітив Пахома Ковіньку. Спинив авто. Опустив скло на передній дверці.
— Привіт, земляче!
— Здоров, полковнику! — жартома, значно підвищуючи у званні дільничного, відказав Пахом.
— Ти куди тюпаєш?
— До твоїх батьків. У них уже, мабуть, прибульці з Мамиро гостюють.
— Та-ааааак-к! Починається!
— Так, ти сам їх бачив. Минулого року.
— То навіювання було! — сердито заперечив дільничний. — Тобто, мати тоді щось із настойками переплутала. Ось і…
— Хома невіруючий! І ти тієї співаєш.
— Гаразд. Іди до нас. Я скоро під’їду. Мені тут в одне місце заскочити треба.
А ВОНИ ІСНУЮТЬ…
Опецькуватий Петро Черешенька приїхав з міста до батьків напередодні різдвяних свят. Він уже чув байки про прибульців. І знав, що все те пішло від сімейства Проньків. А першою новину про інопланетян розтрубила по хутору Катерина Гришачок, котра зі своїм чоловіком Павлом минуле Водохреще святкувала в Проньків, котрі частували їх тоді цілющим бальзамом власного виготовлення.
— Я от що вам скажу! — після свят літала Катерина крикливою сорокою від хати до хати. — Хоч і Проньківна знана травниця, але якусь одну травичку до свого бальзаму вкинула не ту. Щось таки переплутала. Ото і привиділися нам оті зелені гості з Космосу!
Та повернемося до Петра Черешеньки. Він є великим шанувальником фантастики. Мабуть, він перечитав усіх письменників цього жанру. І дивні чутки на хуторі про інопланетян його дуже зацікавили.
Він заявився до винуватців тих подій.
Марія Іванівна Пронько на такого гостя не чекала.
А той одразу з порога:
— Маріє Іванівно, я все знаю! Дайте мені отого бальзаму, після якого з’являються інопланетяни!
— Нема в мене такого, — здивовано відказала Проньківна. — Інопланетяни і без цього зілля приходили до нас.
— Жартуєте, еге?
Раптом рипнули двері. На порозі постали троє… прибульців.
В унісон (як і минулого року) пискливо привіталися:
— Ю-гу! Су-а! Мамиро!
— Юсу, юсу! — зраділа космічним гостям Проньківна. — Проходьте, мої дорогенькі!
— Як?! — Петро Черешенька скорчив придуркувате обличчя. І до господарки оселі: — Вони, що, і справді існують?!
Коліна в Петра Черешеньки підкосилися і він, недоумкувато цигикаючи, на ватяних ногах подибав углиб хати.
Тільки тепер Проньківна помітила, що прибульці дрижать і потирають руки.
— Що таке, — спохопилася вона.
Гості знову тоненьким голоском:
— Холодно. Мороз!
— Ану на піч хутчій!
А тут Пахом Ковінька на гостину завітав.
— Здоровенькі були, Маріє Іванівно! Зі святами вас!
— Навзаєм!
— Й-йо! Козаки вже на печі! Це у вас там вічне літо, а в нас і зими суворі бувають!
— Ага, холоднеча.
«Козаки» щільненько сиділи на краю печі і наче малі діти мотляли ногами.
— Пахоме, — Проньківна кивнула на кімнату, — там десь Петро Черешенька. Йди поклич його.
Через якусь хвилю Пахом повернувся з кімнати. Повідомив:
— Нема. У вікно вистрибнув.
А тут знову гість у хату. Точніше, гостя. Катерина Гришачок.
— З Водохрещами, сусідко! — защебетала та. І глип на піч. — А що це?! Ма-ати Божа!
І вона кулею вилетіла з хати.
— Ви би, мамировці, — сміючись сказав Пахом, — до мене в гості завітали. А то моя жінка не вірить у вас!
І всі озвалися з печі:
— Треба — так завітаємо!
— Зніми мені, Пахоме, — попрохала господиня, — отого великого баняка з печі. Он збоку, біля тих зелених лопуцьок стоїть! Вареники варитиму. Гості таки!
Пахом протягнув руку на піч. Взявся за чавунний баняк. Та раптом зачепився ногами за ослінчик, заточився і впав. А баняк гепнувся об його голову…
ДІЛЬНИЧНИЙ І КОВІНЬКА
Дільничний Пронько виїхав із провулка. Повернув убік батьківської домівки.
А тут знову Пахом Ковінька.
— Сідай на заднє сидіння. Тут спереду в мене пакунки. Подарунки батькам. То був у нас?
— Га? — ніби сонно відказав Пахом, чухаючи пальцями своє тім’я.
— То що, прибульці в нас?
— Які прибульці?
— Та з Мамиро.
— Якого Мамиро?
Дільничний проникливо подивився на Пахома. Насторожено спитав:
— Ти казав, що вони в нас у гостях.
— Коли казав?
— Хм…
— Спини машину. Мені додому треба. У Зазубринці.
Пахом йшов путівцем до свого хутора. Дорога пролягала повз ставок, за яким у снігу дрімав березовий ліс. До нього лишалося йти десь ще до двох сотень кроків.
І тут Пахом раптом помітив на узліссі, на горбочку, три постаті, які йому привітно махали руками…