www.zvyagel.com.ua









free counters Яндекс.Метрика
Украина онлайн


Батько славетної Лесі Українки

29 Січня 2021 | Оприлюднив: | 24 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

До 150-річчя від дня народження Лесі Українки Музей родини Косачів продовжує цикл статей, присвячених унікальній родині Косачів, їх друзям та однодумцям.
2 січні 1842 року (н.ст.) у дворянській родині в місті Мглині на Чернігівщині (нині — місто в Брянській обл., РФ) народився майбутній батько великої українки, нашої славетної землячки Лесі Українки.
Петро Антонович Косач. Це — людина, яка всім своїм життям служила Україні — скромно, непомітно, але самовіддано й щиро.
Про Лесиного батька теплі спогади залишила його друга донька, Ольга Косач-Кривинюк, молодша сестра Лесі Українки — найрідніша людина «не тільки по крові, але й по духу». У своїй унікальній книзі «Леся Українка. Хронологія життя і творчости» Ольга Петрівна зібрала багатий документальний матеріал, у якому найповніше подає справжній образ найвидатнішої поетеси українського народу, її епоху, родини Косачів і Драгоманових, їх оточення.
Найкращими рисами характеризували батька його діти, дружина, знайомі сучасники. Софія Русова у своїх спогадах про знайомство Петра Косача з Ольгою Драгомановою писала: «Ми чули, що сестра Драгоманова була вже заручена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло з’єднати цю гарну панночку з цим простим, невидатним чоловіком. Але пізніше я оцінила П.А.Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна у своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманівна вибрала саме його».
Дочка Ольга Косач-Кривинюк говорить про батька як людину бездоганно принципову, з «виключною силою волі» й водночас ніжну, лагідну, делікатну, з широкою ерудицією, високим інтелектом. Взагалі родина Косачів була знана своїми волелюбними літературними традиціями. Петро Косач як людина прогресивних поглядів, юрист за освітою, у роки навчання у Петербурзькому і Київському університетах, належав до революційно налаштованої молоді. Він непослаблено виявляв цікавість до громадського життя, дружив із багатьма культурними діячами. А як юрист, у тяжбах селян із панами ставав на захист інтересів селянства.
Батьки Лесі Українки багато уваги приділяли вихованню шістьох дітей, їхній гуманітарній освіті, розвивали цікавість до літератури й мистецтва, вивченню іноземних мов. Мати намагалася прилучити дітей до літературної роботи, самостійної творчості, перекладацької роботи.
Батько виписував різноманітні журнали, газети та багато читав дітям, намагався розширити їх кругозір, але ніколи не нав’язуючи своїх поглядів.
Воістину Петро Антонович жив і працював для сім’ї, переймався її інтересами, уболівав за її справи, віддавав усього себе родині. Батьківське серце постійно непокоїлося за дітей, розумів кожного з них. В одному з листів до Олени Пчілки Петро Антонович щиро зізнається у своїх почуттях і жертовності щодо родини: «Але я для тебе, моя дружина, більше, ніж друг — чоловік, готовий для блага твого і дітей віддати все своє життя!».
«Папа», як ми, діти, звали його, і мати так називала його, говорячи до нас. А говорячи з ним чи про нього з ким іншим, вона називала його по імені та по батькові, а не зменшеним іменем. Мені довелося бачити материні листи до батька, що вона писала ще нареченою, в них вона називала батька Петрусем і листи писала українською мовою», — згадує дочка Ольга. «На жаль, умів наш батько говорити лише одною мовою — російською. Говорив правильною, літературною російською мовою… українською говорив окремі речення, співав пісні. Розумів же українську мову перфектно, і ми, діти його, говорили завше українською мовою, так само і листи до нього писали тільки по-українськи, бо взагалі в родині не вживали іншої мови, крім української», — пише Ольга Косач-Кривинюк у книзі «Леся Українка. Хронологія життя і творчости». «Батько наш не чинив ніколи ніяких перепон проти того, що мати виховувала всіх дітей українцями, що наша родина — мало не єдина інтелігентська родина, була суто українська. Це відбивалося на його службовій кар’єрі, однак він вважав, що так повинно бути і ніколи нічим не противився тому».
Петро Антонович добре знав світову літературу, працював у недільних школах. Надавав особисті кошти на потреби української «Громади» у видавничих справах. Члени об’єднання відкривали власним коштом бібліотеки, недільні школи для дорослих, у яких самі й викладали. Був першим цінителем і критиком творів своєї дружини Олени Пчілки, дочки Лесі Українки, сина Михайла Обачного, невістки Шури Судовщикової, фінансував більшість їхніх видань, українські часописи, альманахи.
«Батько наш усіх нас дуже любив і був ідеально дбайливий, уважний та добрий до всіх нас, але ж усе своє життя він особливо був ніжний до Лесі, може, тому, що вона була хвора, а може, тому, що він мав властивість скоро і влучно складати ціну кожній людині, адже, певне багато раніш за інших, навіть за нашу матір, склав ту високу ціну Лесі, якої вона була варта…».
Ще маленькою Леся виділялася здібностями та старанністю, була слухняною дитиною і розумницею. А ще дуже любила співати і танцювати. «Зо всіх нас шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою і вдачею… У Лесі такі самі риси обличчя, барва очей і волосся, як у батька, так само середній зріст; така ж постать, така сама тендітність. Вдачею… були лагідні та добрі… Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі… Обоє були бездоганно принципові люди… Обоє вони, і батько, і Леся, були однаково делікатні у відносинах із людьми, намагаючись нікого собою не затрудняти, не клопотати… Терплячи самі біль, чи жаль, чи горе, намагалися не журити, чи не мучити інших тими своїми почуттями …», — згадувала дочка Ольга.
Батьківське серце було в постійному неспокої за дітей. Так, в одному з листів від 21 червня 1891 року до сина Михайла, Петро Антонович застерігає: «Живучи з Лесею коло моря, пожалуйста, будьте с ним осторожны, не забывайте, що то стихия, ни так, ни на лодке далеко не плавайте». А в листі до дружини щиро зізнається у своїх почуттях: «Завтра буде 23 года як ми з тобою, моя голубка Олеся, повінчалися-побралися! Бажаю тобі і собі пробути довго-довго, дождати 50 року нашого шлюбу в доброму здоров’ї і благополучію. Велике спасибі тобі, моя мила, за ті роки, що пройшли, й за все, що для мене робила!».
Як на ті часи, Петро Антонович був людиною досить забезпеченою.
1866 рік. Відряджений виконувати обов’язки голови Новоград-Волинського з’їзду мирових посередників, на цій посаді згодом і був затверджений. На цей час він мав чин статського радника VIII класу. Щоб отримати там посаду, Петру Антоновичу довелося придбати на Волині землю. Восени 1868 року він купив її на викуп в с.Колодяжному загальною площею 471,44 десятин недалеко від Ковеля. До належних йому успадкованих земель у Мглині на Чернігівщині ще була відносно невелика садиба на Полтавщині, яка належала Олені Пчілці. До того ж, Петро Антонович був дбайливим господарем, давав добрий лад усім своїм землям. Однак чималі кошти (крім тих, що йшли на утримання сім’ї) він віддавав на українські громадські справи. Окрім того, п’ятьом дітям батьки дали вищу освіту, а Лесі — приватну, досить дорогу на ті часи. Петро Антонович не шкодував коштів і на утримання тих великих літніх «колоній», які щороку приїздили до Колодяжного, а згодом — і на Полтавщину до Зеленого Гаю, адже розумів, що для розвитку дітей необхідне відповідне оточення і спілкування. В оселях Косача на Волині і на Полтавщині відпочивали друзі його дітей, родичі, українські громадські діячі, письменники.
Петро Антонович дуже любив усіх своїх дітей. Але за спогадами Ольги, «Лесю любив і шанував завжди безмірно». Листи батька пройняті тривогою за здоров’я старшої дочки, за її невдачі, і радістю з приводу письменницьких успіхів. Страшна, невиліковна хвороба гнала Лесю в далекі теплі краї шукати порятунок. Хвора дочка постійних заробітків не мала, а потребувала чималих коштів на лікування. «Батько ніколи не жалував нічого, ні сили, ні коштів, аби їй догодити, аби їй нічого не бракувало. Завжди дуже журився тим, що, не дивлячись на все бажання й намагання, не може дати їй здоров’я». «Батько Лесин все, що мав, постановив поділити порівну між своїми дітьми і дружиною. Синові Михайлові і Лесі (останній незадовго перед своєю смертю) виділив і оддав їх частини грішми ще сам за свого життя, дружині ж і решті 4-м дітям їх частини заповів у заповіті», — пише Ольга Косач-Кривинюк у книзі «Леся Українка. Хронологія життя і творчости».
Незадовго до своєї смерті хворий Петро Антонович їде до Ялти, щоб побачитись там із Лесею. Може, передчував, що бачився з нею, «своїм найдорожчої ціни скарбом», востаннє.
У своїй кар’єрі Петро Антонович Косач дослужився до дійсного статського радника, що відповідало чинові генерал-майора. Його працю було відзначено орденами Св.Станіслава ІІ ступеня, Св.Анни ІІ ступеня, Св.Володимира IV ступеня.
Хто шанує Лесину пам’ять, той повинен віддати належну пошану й пам’яті її найщирішого, найкращого приятеля-друга, пам’яті її батька, що за все своє життя не поклав і марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї.

Т.РЖОНДКОВСЬКА, науковий співробітник Музею родини Косачів, м.Новоград-Волинський

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,