www.zvyagel.com.ua









free counters Яндекс.Метрика
Украина онлайн


«Дотримуємося правил навіть тоді, коли ніхто не бачитиме порушення. Тому скрізь — порядок і на червоне світло — усі стоять»

29 Січня 2021 | Оприлюднив: | 146 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

На Фейсбук-сторінці Миколи Петровича Невірковця — його чорно-біле вчительське фото зі шкільної лінійки, яких багато було в житті педагога. Так само багато, уже 23 роки, віддаляє нашого колишнього земляка від життя в Україні. Він давно мешкає в Німеччині, куди з сім’єю виїхав у 90-х у пошуках кращої долі.
За українськими подіями Микола Петрович уважно слідкує, коментує з висоти прожитого мудрого досвіду, час від часу в мережі ділиться світлинами з німецького цивілізованого життя. Період учителювання пам’ятає до найменших подробиць і згадує ті роки з особливим душевним теплом. Як склалося життя вчителя за кордоном та що він радить землякам задля змін на краще — про це наступний матеріал.

— Миколо Петровичу, у Новограді-Волинському ви працювали вчителем у ЗОШ №9? Розкажіть про цей період часу. Які спогади про нього?
— Це було недавно, це було давно... У 1975 році я закінчив фізмат Тернопільського державного педінституту та отримав направлення працювати вчителем фізики в Новоушицьку СШ Хмельницької обл. Містечко Нова Ушиця — районний центр, на самому півдні Хмельниччини, прекрасні люди, чудова природа. Там одружився, з’явилося двійко діток. Усе було дуже гарно, окрім «квартирного питання». І коли після багатократних митарств по найманих кутках і обіцяної нормальної квартири нам виділили одну кімнатку в бараку, ми з сім’єю вирішили шукати кращої долі деінде.
Вибір випав на Новоград, бо зовсім близенько до батьків і була попередня згода на робоче місце для дружини. У 1981 році ми переїхали. Було літо, тривала відпустка, у початкових планах було знайти якусь роботу поза школою. Але наближалася осінь, 1 вересня, і ноги самі понесли мене в «білий дім», у відділ освіти. Спочатку втрапив до райвно, завідуючий Гордійчук мене гарненько вислухав, поговорили, і він запитав: «А, можливо, ви спочатку в міськво запитайте? Ось, тут двері напроти». Я ж і не знав, що там два відділи були поряд. Пішов в міськво, там мене сприйняли прохолодніше, розпитали і сказали, що зроблять запит на попереднє місце роботи: що то я за «птах» такий? Нова Ушиця підтвердила, що я не є якимось непутящим гультяєм, а таки — непоганий учитель, тож у моїй трудовій книжці з’явився другий запис про призначення вчителем фізики в СШ №9.
То був час, коли в Новограді здавалася в експлуатацію новозбудована зразкова СШ №4. Туди формувався педагогічний колектив із кращих учителів міста. Директором був призначений О.П.Шуневич із 9-ї школи. Він забрав із собою багатьох учителів, тому в 9-й з’явилося багато вакансій, зокрема й учителя фізики.
Директором у 9-у школу був призначений В.К.Мельник, оце в нього в цьому році виповнюється 40-річчя керування цією його рідною школою. Віктор Кузьмич — також учитель фізики, ми удвох узялися до роботи, щоб тримати «марку» серед шкіл міста. У ті роки 9-та школа також добудовувалася-розбудовувалася і в новозбудованому крилі ми створили новий кабінет фізики. За допомогою учнів, колег, потраченої відпустки, він став незабаром зразковим у місті. Таким він залишається до сьогодні, хоча, на жаль, роль шкільної фізики останнім часом дещо упосліджена... Із 1985/6 навчального року в школах був запроваджений курс «Основи інформатики та обчислювальної техніки». Оскільки вчителів із такою кваліфікацією на той час ніхто не готував, при обласних інститутах були організовані курси перепідготовки, куди кожна школа посилала охочих (і не дуже) учителів.
— Довелося і вам перекваліфікуватися. Сучасному поколінню важко уявити часи без комп’ютеризації, а наскільки було важко «першовідкривачам» технічного прогресу в Новограді-Волинському?
— Я із задоволенням узявся за цю нову й цікаву справу. Звичайно, одразу було зрозуміло, що запроваджений «паперово-крейдяний» варіант вивчення обчислювальної техніки особливого інтересу в учнів не викличе, потрібна була справжня техніка. А її лише почали випускати: недосконалу, громіздку, ненадійну й дефіцитну. Для того, щоб показати хоч якісь елементи програмування, школа з допомогою спонсорів закупила програмовані мікрокалькулятори.
Але пройшов рік, і восени 1986 року прямо зі складу Міносвіти Віктор Кузьмич доставив комплект справжніх ЕОМ «АГАТ» — перший у місті, один із перших в області! І знову закипіла робота. Був обладнаний спеціальний кабінет інформатики. Не забарилися й результати — у наступні роки наші юні інформатики були постійними переможцями обласних і учасниками республіканських олімпіад. У нас було постійне дружнє змагання з 7-ю школою, де працював відомій у місті вчитель В.Л.Дідковський.
Школа стала відомою і в області, і в республіці, техніка поповнювалася. Особливо у 1991 році, коли вже «помираючий» СРСР у рамках потепління відносин із США отримав багато навчальних комплектів сучасної і надійної на той час техніки на базі комп’ютерів фірми ІВМ. Установка техніки такого класу в нашій школі дозволила якісно проводити практичні заняття з інформатики не лише для учнів нашої школи, а й для багатьох інших шкіл міста, де техніки ще не було.
90-і роки, як відомо, були дуже складними в житті нашої країни. Але в моєму вчительському житті це були щасливі роки. Я тепло згадую і своїх колег, з якими ми ділилися досвідом, і своїх учнів, багато яких знайшли свій шлях завдяки тому, що в нашій школі в них була можливість повноцінно вивчати основи інформатики.
— Як давно виїхали в Німеччину і чому прийняли таке рішення?
— Задоволення від роботи мало впливало на благополуччя моєї сім’ї. Зарплати затримувалися місяцями, діток було вже троє, турбота за їх долю зростала. А тут якось дружині на роботі колега й каже: «Була в Києві біля німецького посольства, там черги бажаючих виїхати на ПМЖ. Ти ж німкеня, чому ти тут сидиш?» Це був 1993-й рік. І закрутилася ця переселенська історія.
Улітку 1997-го наша сім’я отримала дозвіл на переїзд до Німеччини, і в листопаді того року ми переїхали.
— У ваших дописах на Фейсбуку помітна потужна проукраїнська позиція. Цікавий факт: люди, котрі виїжджають за кордон, часто позиціонують себе патріотами. Чому тоді виїжджають із України?
— Із того часу, як ми живемо в Німеччині, пройшло вже 23 роки, але Україна залишається в наших серцях, усі її труднощі є нашим болем і для мене з дружиною, і для діток, які вже тут стали цілком дорослими і самостійними.
Події, що розгорнулися впродовж останніх семи років, виявили, що в Німеччині є дуже багато вихідців з України, які щиро за неї переживають. Коли на початку війни ми почали шукати шляхи, як можна допомогти, то легко знайшлися ініціативні групи в різних регіонах Німеччини, що організували волонтерську допомогу.
Ми приєдналися до найближчої і дуже активної групи з назвою «Франкфуртський обоз». Із ними вдалося переправити одяг (на початках), медичні матеріали, оптику, оргтехніку — усе, у чому була гостра потреба на передньому краї та у військових шпиталях. Участь нашої сім’ї була лише маленькою крапелькою в тому потоці волонтерської допомоги. Але й за це отримали подяку від 61-го військового пересувного шпиталю.
Наші переселенці — це досить успішні люди, котрі переважно давно живуть у Німеччині, але доля України їм не байдужа. Вони виїхали з різних причин. Хтось не знайшов місця і можливості займатися науковою роботою, багато молодих людей працюють в ІТ-сфері, хтось одружився, когось змусили економічні проблеми.
Напевно, далеко не всі ми вписуємося в класичне визначення терміну «патріот». Цьому терміну вповні відповідали з еміграції хіба Василь Співак чи Марко Паславський. У після-майданні часи було велике сподівання, що Україна таки піде шляхом реформ, єднання з ЄС, відірветься від «русского мира». Хотілося «підставити плече», підставляли.
На жаль, останні вибори показали, що самі українці не готові до болючих радикальних перетворень, тому волонтерська активність значно ослабла.
— Чим займаєтеся в Німеччині? Наскільки складно було адаптуватися в іншій країні в досить зрілому віці?
— Нам на життя гріх жалітися. Перші пів року по приїзду нас до певної міри опікали, навчали на мовних курсах, забезпечували побут, привчали до подальшого самостійного життя. А воно тут справді самостійне — ніхто нікому нічим не зобов’язаний і не підносить на «тарілочці». Пошуки роботи, житла, навчання — усе самостійно.
Довелося трохи повчитися і перекваліфікуватися на комп’ютерного спеціаліста. З адаптацією в нас особливих проблем не було, вона часто впирається в знання німецької мови, точніше їх відсутність. У нас із дружиною і старших дітей були базові знання зі школи, які були поглиблені тут на курсах. Важче було наймолодшій доні, її «вкинули» з 6-го класу новоградської гімназії, де вона була відмінницею, але без німецької мови, одразу в місцеву школу. Щоправда, у спеціальний адаптивний клас із дітьми інших переселенців.
Жили в цей час у східній Німеччині, куди нас розподілили. Там усе було дуже добре, окрім відсутності роботи. А без роботи — постійні походеньки по соціальних службах із випрошуванням допомоги та з суворим контролем тих же служб за її використанням. Декого таке життя влаштовує, але ми вирішили бути самостійними. Для цього переїхали в Баден-Вюртемберг, багату західну землю, де достатньо роботи, аби було бажання. Правда, для ІТ-галузі я вже виявився трохи застарим, тому довелося піти робітником на завод, де й відпрацював 20 років. Тепер уже й по німецьких мірках я пенсіонер.
— Чи відчуваєте себе «своїм» за межами України?
— Так уже склалося, що за свої майже сім десятків років найдовший відрізок життя на одному місці є оцей двадцятирічний останній, у невеликому мальовничому містечку, у якому є все необхідне для спокійного пенсіонерського життя, було б здоров’я. Населення тут дуже інтернаціональне, багато «наших», переважно німецьких переселенців із Казахстану та членів їх сімей, у тому числі, українців. Але й з України є знайомі, тому поняття «свій-чужий» тут малозначуще.
— Наскільки змінив коронаварус життя німців? Чи є державні програми з підтримки економіки?
— Уже майже рік бушує коронавірус. Він вніс серйозні зміни навіть у таку потужну економіку, як німецька. В останні роки бюджет країни формувався так, що державний борг зменшувався. Тепер же він росте на сотні мільярдів євро. Значна частина коштів спрямована на підтримку тих, хто в умовах корони змушений зовсім припинити свою діяльність. Була виділена допомога сім’ям із дітьми, пів року був зменшений ПДВ із 19% до 16%. Але ситуація залишається напруженою. Багато підприємств нині на грані банкрутства, скорочують персонал.
— Маючи закордонний досвід життя та порівнюючи його з українським, у чому вбачаєте головні відмінності? Як на вашу думку, що заважає українцям жити гідно?
— Нам відносно легко живеться в Німеччині, мабуть, тому, що ми пристосувалися до зарегульованості, що не всім вдається в Україні. Наприклад, ми дотримуємося правил дорожнього руху навіть тоді, коли ніхто не бачитиме порушення, ми носимо зараз захисні маски, не займаємося браконьєрством, не викидаємо сміття де попало тощо. І так себе поводить переважна більшість громадян, тому скрізь — чистота і порядок, а на червоне світло — усі стоять.
Мені подобаються німецькі бюрократи. Вони без тяганини виконають те, що є законним, й ні за які «вдячності» не будуть сприяти чомусь протизаконному.
Я не боюся німецьку поліцію, бо за 20 із «хвостиком» років щоденної їзди за кермом вона мене зупиняла один(!) раз для рутинного контролю: перевірили документи й побажали щасливої дороги. Дружину за цей же час ще не зупиняли жодного разу. Але якщо щось трапляється, то вони спрацюють оперативно та об’єктивно.
Мені подобається організація німцями побуту. Тут немає «перевіряльників», які щомісяця приходять перевіряти газовий, водяний і електролічильник, присилають щомісячні квитанції. Виявляється, що все це можна зчитувати раз на рік, а щомісяця автоматично знімається фіксована сума, яка за зчитаними даними перераховується: переплата повертається, а недоплата дораховується.
Тут не розбивають на дві квитанції оплату газу і його транспортування, ці складові є і на газ, і на струм, але в одній квитанції чи рахунку. Тут ремісники — це горда професійна «каста». Вони мають відповідну освіту, дбають про свій імідж, виконують роботу якісно, дають на неї гарантію, і багато робіт, окрім них, не має права виконувати ніхто інший. Чому в Україні не так? Напевно, тому, що Україна, як увесь «постсовок», були викинуті з того еволюційного процесу, який пройшли країни Заходу. Потрібно надолужувати.
Потрібна справжня якісна освіта. І для інженерів, і для юристів, і для економістів, і для слюсарів з електриками. Потрібні політичні партії та справжні політики, а не іменні «проєкти». Потрібне громадське телебачення, а не пропагандистські олігархічні канали. Потрібна просвіта для населення. Потрібно, потрібно...

Юлія КЛИМЧУК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки:, , , ,