Нині, у зв’язку з черговими виборами, спостерігається підвищена увага до Білорусі. У засобах масової інформації багато говориться про те, як оцінюють білоруси рівень свого життя і наскільки вони політично активні. І хоч Україні до виборів не звикати (хоч раз на рік, а таки проводимо), проте таку політичну активність аж ніяк не можна вважати ознакою економічної стабільності і добробуту самих українців. А як ідуть справи у наших сусідів — братніх слов’ян, котрі ще недавно були разом з нами в єдиному Союзі? Саме з таким питанням ми звернулися до заступника міського голови Сергія Колотова, який у складі офіційної делегації побував у Білорусі:
— Сергію Юрійовичу, якою була мета цієї поїздки?
— Ми побували у місті Рогачів, яке є містом-побратимом Новограда-Волинського, і з яким у нас склалися дружні стосунки.
— Чи було щось таке, що привернуло до себе увагу відразу після того, як проминули кордон?
— Так. Варто зазначити, що білоруські митники поставилися до нас дуже люб’язно і доброзичливо, кордон ми проїхали буквально за лічені хвилини, а тоді всіх приємно здивували білоруські дороги — рівненькі, без пошкоджень і різних неприємних, але звичних вже для українських водіїв ,«сюрпризів» та вибоїн. Не скажу, що це автотраси європейського рівня, але, принаймні, дуже добротні.
Вирушали ми в цю поїздку вночі, а тому потрапили до Білорусі на світанку. Вже і спати ніколи, і роздивитися по дорозі все хочеться — кава б не завадила. Однак проїхали кілька сот кілометрів до Рогачева і не побачили жодного кафе — лише звичні для всіх ще з радянських часів сільські магазини. Жодного закладу громадського харчування, жодної заправки при дорозі! Потрібно було в’їхати в містечко, щоб заправити автомобіль. До речі, щодо пального, то воно у білорусів значно кращої якості, ніж наше, вітчизняне. І не дивно, що багато українців заправляють біля кордонів повні баки своїх автомобілів білоруським пальним, повертаючись звідти додому.
— Чому ж там відсутні заклади громадського харчування? Можливо, такі кафе переважно в містах розташовуються?
— З цього приводу скажу лише, що у тому ж Рогачеві, де проживає близько сорока тисяч людей, є всього лише два приватних кафе. Так само і з готелями проблема — є один комунальний готель рівня нашого «Полісся».
— Можливо, білоруси не вбачають потреби у розвитку саме цих галузей бізнесу?
— Що стосується готелів, то я пояснюю для себе це не досить активною діловою діяльністю, і тут, дійсно, попит диктує пропозицію. А ось відсутність приватних кафе, барів та ресторанів полягає у тому, що в Білорусі досить малий розвиток приватного бізнесу. Самі білоруси у приватних розмовах пояснювали мені це тим, що в їхній країні дуже важко займатися бізнесом. Його можуть «відібрати» у будь-який момент, адже кожна зароблена копійка тут на контролі, та й податки чималі. Тому охочих ринутися в самостійне «економічне» плавання не так уже й багато. Основою економіки є державні підприємства.
— Які з таких підприємств є в Рогачеві?
— Одне з найбільших — це Рогачівський молочно-консервний комбінат. Нас приємно вразила якість продукції, що випускається на цьому підприємстві. На жаль, у нашій державі вже давно немає такої якості.
— Як же її вдається добиватися білорусам?
— Тут використовуються добрі старі технології, де зводиться до мінімуму використання різних домішок. Але при цьому підприємство працює на найсучаснішому обладнанні, яке також дає можливість досягати високої якості. Ми куштували сири, згущене молоко — дійсно, надзвичайно смачно. Білоруська молочна продукція просто «нарозхват» в Росії. Тож, якщо хтось з наших підприємців матиме бажання брати на реалізацію продукцію Рогачівського комбінату, то ми можемо допомогти налагодити торгові зв’язки.
Що стосується м’ясопродуктів, то у них також домінує смак справжнього м’яса, а не домішок.
До речі, якість молокопродуктів, як відомо, ще й дуже залежить від якості сировини, а з цим у Білорусії також все на дуже високому рівні.
— Що ви маєте на увазі?
— Нас возили на екскурсію в одне з агропідприємств, і ми особисто переконалися в тому, що молоко надходить з ферм на переробні підприємства згідно всіх європейських вимог та стандартів. Взагалі сільське господарство — це величезне досягнення Білоруської економіки. Їм вдалося зберегти великі агропідприємства, які і є міцним кістяком цієї галузі. Працівники полів та ферм працюють на новій техніці із сучасним високоякісним обладнанням. Не заперечно те, що в державній політиці Білорусі сільське господарство — один з основних пріоритетів. Всі райони поділені на агромістечка. Якщо у районі п’ятдесят сіл, то основне фінансування іде на розвиток найбільш перспективних семи-восьми з них, які гуртують навколо себе навколишні села. Адже неможливо знайти кошти на всі населені пункти, тому активно будується житло і розвивається інфраструктура саме у цих названих мною агромістечках. Ми побували в такому населеному пункті — селі Тихиничі.
— Мабуть, білоруси показали вам одне з найбільш зразкових сіл?
— Ні, не найкраще. І не зразкове, а саме звичайне. Саме на прикладі цього господарства я відзначив для себе, що сільське господарство Білорусі на дві голови вище за українське. Тихиничі знаходяться за двадцять кілометрів від райцентру. Зовсім не на основній автотрасі, а, швидше, в глибинці. Дорога сюди асфальтована, як і всі дороги в Білорусі — навіть у найвіддаленіше село веде асфальтівка. Нас повели спочатку в школу: звичайна сільська школа виглядає приблизно десь як одна з найновіших наших Новоград-Волинських — четверта школа, така ж ошатна, з білої цегли, лише трохи менша. В середньому тут навчається по тридцять учнів у кожному класі. Населення в Тихиничах — дві тисячі чоловік, з яких більше тисячі — це молодь до 35 років.
— Якщо порівняти це з тим, що в українських селах 80 відсотків — пенсіонери, то у такі показники навіть важко повірити...
— Так, для мене це теж був шок. Але разом з тим це і є прикладом того, що білоруське село знаходиться на високому рівні розвитку.
— А що ж, власне, утримує молодь в селі?
— Молоді спеціалісти в агромістечках безкоштовно отримують житло: квартиру чи будинок — на власний вибір. І це не є якимось виключенням, це стандарти для всіх агромістечок. У переважній більшості в них є водогін, каналізація, газ. Збережені клуби та Палаци культури, де ми мали можливість оглянути шикарну бібліотеку. Тут діють різні спортивні секції, гуртки, клуби. При нас дітвора поспішала на заняття з бальних танців.
— Чи є в білоруських селах потреба в молодих спеціалістах?
— Так, їм потрібна активна і розумна молодь, яка може і вміє працювати. Для цієї праці створюються всі відповідні умови. Навіть ферми там з євроремонтом. До речі, дбають не лише про людей, а й про тварин. Корів не просто утримують на прив’язі, а виводять на прогулянку у вольєри — вони чисті і доглянуті, телятка знаходяться в таких кумедних веселих будиночках. Коротше кажучи, атмосфера господарювання дуже позитивна.
Стіни тваринницьких приміщень оздоблені майже так, як у квартирах, з мозаїкою, веселими візерунками, дахи накриті сучасними матеріалами. В Тихиничах утримується 6 тисяч ВРХ. І завдання, яке перед собою ставить керівництво, — довести цю цифру до 10 тисяч. Доярки працюють у сучасних доїльних залах, де встановлене новітнє комп’ютеризоване обладнання. Працівникам колгоспу виписують продукцію за ціною її собівартості, а тому багато хто, знаючи відмінну якість цих товарів, не тримає підсобного господарства та не обробляє городу — вони купують все необхідне у власному колгоспі.
— Яку зарплату отримують колгоспники?
— Зарплата працівників ферм складає близько 400-500 доларів. І це при тому, що ціни на товари у Білорусі приблизно такі ж самі, як і у нас. Середня заробітна плата по колгоспу становить близько 350 доларів.
— Як, на вашу думку, чи задоволені білоруси рівнем свого життя?
— У мене склалося враження, що більшість з них задоволена своїм життям, але відчувається, що далеко не всі можуть вільно висловити свою думку з приводу тих чи інших аспектів політичного та економічного життя власної країни. Зокрема, тут немає ні голодних, ні багатих. Всі живуть приблизно на одному рівні. Середня зарплата по Білорусі більша як у нас, якість продуктів харчування, як я вже говорив, — значно краща. Будинки будуються за стандартними проектами і кількаповерхових котеджів, принаймні, у тих районах, де ми побували, я не бачив.
— А який стан справ з іноземними інвестиціями?
— Держава сприяє іноземним інвесторам і найбільш активні в цьому плані регіони, які знаходяться навколо таких міст як Мінськ та Брест. Щодо останнього, то це прикордонний район, і саме тут знаходиться найбільше спільних підприємств.
— Сергію Юрійовичу, чи були ще якісь зустрічі або моменти поїздки, які особливо запам’яталися?
— Особливо запам’яталося те, як шанують білоруси свою героїчну пам’ять про Велику Вітчизняну війну. Саме подвигу білоруського народу в цих історичних подіях присвячено в Білорусі багато меморіалів, пам’ятних знаків, пам’яток. Ми побували в одному з таких місць, де за часів війни знаходився дитячий концтабір. Тут переливали кров з білоруських дітей фашистським воякам. На цьому місті тепер збудовано величезний меморіал з білого мармуру, який зачіпає за живе душу кожного відвідувача. Тут створено символічні класи, де парти з білого мармуру, на яких лежать нев’янучі червоні гвоздики. Ті діти ніколи не сядуть за парти, а пам’ять про них житиме вічно і не залишить байдужим нікого. Це дійсно вражає.
А також дуже пам’ятними для мене стали відвідини міжнародного дитячого табору відпочинку «Криничка». У ньому ми зустрілися з молодіжною командою Новограда-Волинського, яка на той час тут перебувала. І дуже приємно було почути про те, що новоград-волинські діти показали себе якнайкраще — про це ми довідалися як від керівництва Рогачова, так і від керівників інших делегацій, а всього тут було представлено тридцять команд з Росії, Білорусії, України та Прибалтики. І саме новоград-волинська команда здобула кубок «Дружби» і стала лідером.
Маючи нагоду, дякую одному з головних спонсорів поїздки наших дітей до «Кринички», керівнику ТОВ «Трансметалпродукт» П.В.Рихальському.
А взагалі, ми були дуже горді тим, що наші діти так достойно представили рідне місто на високому міжнародному рівні, адже там були представники багатьох великих міст. Проте наші — виявилися найкращими.
— Чи можна на прикладі Білорусі стверджувати, що саме державна власність краще сприяє розвитку економіки?
— Звісно, Білорусь досягла значних успіхів у розвитку своєї економіки. У той же час, на мою думку, в нашій державі занадто захопилися приватизацією, віддавши до рук приватників енергосистеми, транспорт, на черзі — зв’язок. Це одна крайність. У білорусів — інша. Там не приватизується практично нічого. Тому потрібно шукати «золоту середину».