ДО 70-ої РІЧНИЦІ ПОЧАТКУ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

22 червня 1941 року — початок Великої Вітчизняної війни, невід’ємної частини ІІ-ої Світової війни, і, мабуть, її найбільш трагічна частина. Але до розгляду подій цього періоду на Звягольщині, тому, що їм передувало, ми порахували за необхідне звернутися спочатку до більш загального питання: хто ж був агресором — Гітлер чи Сталін?
Чому саме ця війна зветься Великою Вітчизняною? Бо вона такою і була — і Великою, і Вітчизняною. Але треба пам’ятати, що була Вітчизняна війна 1812 р. і Друга Вітчизняна війна — частина І-ої Світової війни, коли вперше Німеччина «захищалася» від Росії. Дякуючи Різуну-Суворову, колишнім талановитим «ножицям» радянської військової, а згодом — талановитій «розмовляючій ляльці» англійської розвідки (вибачте за професійний жаргон), у багатьох виникло враження, що агресором був саме Сталін. А Гітлер — так собі — «спаситель» Європи від «клятих комуняк», котрий завдав... ну, дуже «превентивного» удару.
Але усе це, звісно, — пропаганда ще часів «холодної» війни.
Так на заході всі історики і досі пишуть про події вересня 1939 р., що Сталін анексував землі Східної Польщі. Про те, що це — українські і білоруські землі — «ні пари з вуст». Наші дослідники «соромливо» мовчать про те, що наша сучасна незалежна Україна існує на мапі Європи саме у «сталінських» кордонах.
Якось не акцентує увагу більшість дослідників, що похід проти комунізму Гітлер чомусь почав... із країн західної демократії, уклавши пакт про ненапад саме з головним комуністом — Сталіним. Якщо є дуже широко відомий і реалізований план нападу на СРСР («Барбароса», 1940 року), то хто бачив подібний план Сталіна (за висловом Троцького — «інтенданта Гітлера»)? Чи готувався Сталін воювати у Європі? Звісно — так. Про це напередодні війни «трубила» вся радянська пропаганда на «кожному куті». Але чому? Тому, що радянська воєнна доктрина наголошувала: «у випадку нападу воювати на чужому терені і малою кров’ю». Якщо імовірним супротивником була Німеччина, то зрозуміло, на якому терені планувалося вести бойові дії. Але до реалізації цієї доктрини у повному обсязі СРСР планував бути готовим... влітку 1943 року, (аналогічно — напередодні І Світової війни Росія планувала бути готовою до війни з Німеччиною до 1917 р.).
Чому саме Гітлер, як і Наполеон, вибрав остаточну дату нападу 22 червня? Тому, що навесні 1941 року у Данії, Північній Німеччині, деяких інших окупованих країнах вимерзли посіви. Тому Гітлер і вирішив дати підрости врожаю на майбутніх німецьких землях.
На 22.06.41р. до складу Новоград-Волинського гарнізону входили: управління 9-го механізованого корпусу (мк) К.К.Рокоссовського з частинами забезпечення, його 35-та танкова (тд) Новикова і 131-ша мотострілецька Калініна дивізії, 5-та протитанкова артилерійська бригада (птабр) Гусакова, управління укріпрайону (УР) №7 Михайлова з частинами забезпечення і його 56-ий окремий кульбат. Крім того, на аеродромі у с.Броники дислокувався 90-ий дальнобомбардувальний полк (дбап, 56 літаків ДБ-3ф), на аеродромі в с.Федорівка формувався 253-ій штурмовий авіаполк (7 льотчиків, жодного літака). Також, за тиждень до початку війни, за згодою Жукова, почалось розгортання і облаштування в районі міста запасного командного пункту округу, згодом — допоміжного пункту управління фронту.
Всі вони, крім кадрованого УРу, знаходились у стадії формування. І всі, без винятку, частини мали суттєвий недокомплект особового складу, озброєння і техніки (велику зношеність останньої), погану навченість солдатів і командирів, котрі, до того ж, не мали бойового досвіду. До чого доводить подібний стан речей навіть у мирний час — ми, на жаль, можемо побачити на прикладі сучасної української армії. Звягольський приклад — кричущий недокомплект середнього начскладу в 9-му мк, особливо — ланці рота-батальйон.
Безумовно, зіграли певну роль і масові репресії, але не в тому обсязі, в якому вони стали традиційно описувались. Головною причиною великого недокомплекту командного складу стала військова реформа. Адже до 01.09.39 р. Збройні сили СРСР налічували всього 650 тис. осіб кадрового складу всіх видів — від рядового до вищого командного. З прийняттям нового закону «Про загальний військовий обов’язок» його чисельність зросла до 3,5 млн. осіб. Тобто, ті 40 тис. офіцерів, котрі втратила (у більшості через репресії, в 1937-38 рр.) Червона Армія, — звісно, посприяли б підготовці нового командного складу, але вгамувати кадровий «голод» вони б не змогли. Тим більше, що він був значно посилений вводом нових оргштатних структур і прийняттям на озброєння нових зразків техніки.
Іншою вадою стала боротьба в РСЧА з «надзвичайшіною», тобто з надзвичайними пригодами, що дуже часто траплялися через «сирі» зразки озброєння, зношеність техніки і погану навченість особового складу. Тому навіть підводним човнам забороняли занурюватися. Звягольський приклад — у 90-му дбап з 54 екіпажів жоден не був підготовлений до бойових дій вночі і навіть вдень, у складних метероумовах.
Ми добре пам’ятаємо кадри з відомого художнього фільму, коли К.К.Рокосівський отримав 22.06.41р. сигнал тривоги у Житомирі. Насправді все відбувалося в Новограді-Волинському. Але та перевага у часі, яку він отримав, дякуючи власній рішучості, була дещо зіпсована неправильним устроєм похідних колон.
Як казали у давнину, — «доля сприяє сміливим». Чим ще насправді відмітився К.К.Рокоссовський у перші дні війни, так це лихим «кавалерійським наскоком» на окружний резерв автомобілів у Шепетівці, де дислокувалась 20-та танкова дивізія (майбутнього маршала Катукова) його корпусу. На свій страх і ризик він забрав із нього всі автомашини (біля 200), посадив на них дислоковану у нашому місті 131-шу моторизовану (на папері) дивізію (яка свого автотранспорту не мала і повинна була рухатись пішки), і вже на третій день війни разом із передовими загонами танкових дивізій його 9-го мехкорпусу 131-ша мд підійшла до поля бою. В результаті комбінованого маршу, частини дуже своєчасно вийшли у район Луцька і врятували становище. Як згадував маршал І.Х. Баграмян, у штабі фронту були дуже здивовані подібною швидкістю Рокоссовського, і ще шість діб «видавали» машини резерву іншим з’єднанням.
І знов таки «але»... Корпус вступив до бою без приписного складу, тобто недоукомплектований. Через великий термін і вікову обмеженість першої мобілізації, затримку з її оголошенням, він не був поповнений ні військовозобов’язаними, ні технікою з народного господарства. Спроби подати людей і техніку безпосередньо до переднього краю були зірвані авіацією противника. В результаті техніка була відправлена на Схід, а з людей були сформовані гарнізонні команди. Згодом вони пішли на доукомплектування УРа і тих частин, що відступили.
Як повів себе у перші дні війни приписний склад і в цілому населення колишньої Східної Польщі? У «Звіті про бойові дії 5-ої армії... за період 09. — 16.07.1941р.» просто констатується: «Приписний склад із західних областей України, що знаходився на початку війни у частинах, майже весь розбігся по домівках». Натомість бойові документи 5-ої армії говорять про те, що частина з них прямо сприяла черговим «визволителям» багатостраждального українського народу (тобто, окупантам). Оперзведення № 07 на 20 годину 28.06.41: «... у Ковелі мають місце дії диверсійних груп і місцевих націоналістів, котрі зірвали міст і роблять безперервну пальбу», опер-зведення №014 на 11 годину 02.07.41: «Для більш успішних дій необхідно звільнити частини корпусу від приписного складу західних областей, бо останні показали нестійкість у бою, зрадницькі наміри і випадки вбивства начскладу. Видача зброї приписному складу склала резерв бандитизму у районі дій корпусу. Необхідно рішучими діями забезпечити війська від диверсійних актів з боку місцевого населення. Недостатньо інформовані елементи на залізниці дезорганізують роботу тилу».
Ось які були трагічні наслідки хибного менеджменту в агропромисловому секторі національної економіки кремлівських «топ-менеджерів». У той час «самостійники» яскраво довели, що їх нічому не навчив досвід С.Петлюри, котрий віддав Україну німцям, а ті привезли Скоропадського для підготовки колонізації України. Гітлеру вже не потрібна була навіть маріонеткова Україна.
З дуже високим ступенем вірогідності ми можемо стверджувати: відтермінуй головний кремлівський «топ-менеджер» на два роки проведення хибної політики на Західнійї Україні... і не було б ніякої «третьої сторони».
Втім, повернемось до подій на Звягольщині. Автор свідомо не наводить ті документи і факти, що вже не один раз опубліковані.
Оперзведення № 020 на 11 годину 06.07.41р.: «5.19 механізований корпус і збірні частини із підрозділів, що залишилися з інших частин, опираючись переважаючим силам супротивника на рубежі Дідовичі, Кошелів і на рубежі р.Церем, не витримавши сильного артилерійського та мінометного вогню, атаки танків (до 30 шт.) і мотопіхоти противника, до 21 години 05.07.41р. вимушені були відійти на західну околицю Новограда-Волинського, де закріплюються».
Коли стало зрозуміло, що 6-та армія не в змозі обороняти Новоград-Волинський УР, особливо у районі нашого міста, тобто на напрямку головного удару, для організації оборони міста був направлений уповноважений військової ради 5-ої армії, начальник штабу 87-ої стрілецької дивізії М.І.Бланк, котрий створював із підрозділів і частин УРу, що відступали, оперативну групу, яка отримала назву за його прізвищем. У бойовому наказі № 013 від 07.07.1941р. вже ставиться завдання: «Групі полковника Бланка (228-ма, 206-та стрілкові і залишки 109-ої моторизованої дивізії) підпорядкувати собі Новоград-Волинський УР, вперто обороняти рубіж Дмитрівка-Новоград-Волинський-Рогачів». Крім зазначених у наказі, до неї входили 1-ша К.С.Москаленка і 5-та А.А.Гусакова птабр.
Ось як оцінювався стан 19-го мк в опер­зведенні № 024 на 11 годину 08.07.41: «19-ий мк зосереджений і приводить себе у порядок в районі Ужачинської Гути, Романівської Слободи, Федорівки... На 06.07.1941 р. перший ешелон корпусу — вийшло з бою 1500 чоловік (40-ва і 43-тя танкові дивізії), озброєних рушницями, маючи одну зенітну батарею, і 3 танки... Зараз у частини надходить нова матчастина, але особовим складом — не засвоєна...». Викликає здивування і повагу, як такими «силами» вони стримували німців на напрямку головного удару.
На жаль, командування не звернуло належної уваги на дані авіарозвідки про прорив на 13 годину 07.07.1941 р. На те, що супротивник — у районі Киянки, і є «рух колони піхоти і танків у напрямку Броників».
З документів вимальовується картина дуже грамотних дій з обох боків: як радянського, так і переважаючого, більш ніж у 10 разів, німецького. Німці, чітко розуміючи важкість прориву «передмостового укріплення Звягель», направили на його взяття головні сили 3-го мотокорпусу (13-ту і 14-ту танкові і 25-ту моторизовану дивізії), вислали розвідку в його обхід. Дякуючи французькому бойовому досвіду, їм вдалося блокувати опорні пункти УРу — Північну і Південні вогневі групи у Гульську, вже до кінця 7 липня навести понтонну переправу, перекинути через неї головні сили 13-ої танкової дивізії.
Але вже 8 липня основні частини групи Бланка вийшли з «укріплень» і разом із частинами 19-го мк М.В. Фекленка збили німців із шосе. Скориставшись цим, о 7год. 40хв. того ж дня німці силами вже двох дивізій (14-ої танкової і 299-ої піхотної, що підійшла) відновили штурм Звягеля. Німецький солдат із 299-ої піхотної дивізії записав у своєму щоденнику: «9 липня... Сьогодні, біля полудня, місто Звягель і переправи через Случ потрапили у наші руки після жорстокого опору — якраз вчасно. Передові підрозділи руської 5-ої армії прибули приблизно у той самий час». Вже 10 липня 530-ий піхотний полк тієї ж дивізії в районі с.Ржадківка (нині один із районів міста) потрапив у оточення і ледь-ледь уникнув знищення: «На жаль, частина відступаючого полку попала в оточення».
До поля бою дійсно вже підійшли передові загони головних сил 5-ої армії. З їхнім прибуттям співвідношення сил трохи змінилось, але німці знов переважали, (за піхотою і артилерією — у 3,5 рази, за танками — у 70 разів). Повністю «зачистити» правобережну частину сучасного міста німцям вдалось після 10 липня: головні сили разом із групою Бланка билися на напрямку обхідного (що став головним) удару. Основні зусилля обох сторін були направлені на район Броники-Гульськ, Варварівка-Теснівка-Федорівка. Дуже напружені і жорстокі бої на Звягольщині продовжувались до 17 липня. Вони привели до розвороту основних сил 6-ої польової армії з Київського напрямку фронтом на північ.
12 діб боїв на Звягольщині зірвали плани «блискавичного» захоплення Києва, а дата 7 липня вважається початком Київської оборонної операції. Тобто, почалась «Київська оборона» саме на Случі.
Німці не звикли до такої напруги бою. Дуже показові записи у вже згаданому щоденнику німецького солдата і зміна настрою в них:
11 липня: «... Наша 299-та піхотна дивізія повинна відступати, повинна бігти, німецькі солдати повинні залишити поле бою цим руським свиням!»
12 липня (вечір): «...Посильні передають останні новини: лінія фронту просунулась на тисячу метрів. Ми дуже раді цим новинами, навіть, якщо це всього лише кілометр. Таке приниження ми отримали у ці страшні дні».
13 липня: «Червоні починають контратаку. Нам вдається їх зупинити, хоча з більшою кількістю жертв, ніж у них. Ми майже досягли границі бойової напруги. Страшна спека і жорстокість бою руйнують нас...Червоним вдається загнати нас назад, і ми знов у декількох кілометрах від околиць міста. Сьогоднішні втрати: 20 — вбитих, 11 — зниклих безвісти і 163 — поранених. (І це тільки в одному протитанковому дивізіоні 299-ої пд. — О.П.).
18 липня: «...Французи вже мали досвід і намагались уникнути непотрібних жертв. Тут же ці хлопці б’ються, як навіжені, до останнього. Вони ніколи не здаються!»
З маловідомих епізодів боїв на Звягольщині у липні 1941 р. постає запитання, як до 14.07 тримались доти, нижче за течією автошляхового мосту (в першу чергу, Петрикова). В оперзведенні № 027 на 11 годин 10.07.1941 р зазначено, що «укріплений район в районі Новограда-Волинського блоковано» (а не захоплено). Поруч із стійкістю і масовим героїзмом були й інші випадки (оперзведення №030 на 23 години 11.07.1941 р.): «195-та стрілецька дивізія, зустрівши невеликі групи мотоциклістів і піхоти, ганебно бігла з фронту і до кінця дня знаходилася у районі Немилянки». За іншими документами, під час цих відходів загинуло 450 чоловік, серед яких — начальники штабу і політвідділу цієї дивізії, котрі спробували запобігти панічному відходу частин.
Реакція командування була швидкою. Із вже цитованого «звіту про бойові дії»: «Трьохкратний поспішний і неорганізований відхід 195-ої стрілецької дивізії після прийняття військовою радою репресивних мір більше не повторювався, і дивізія з честю в напружених боях змиває ганебну пляму».
Дії більшості справді були героїчними, що навіть широко і на всіх рівнях відзначено і супротивником, але, також і своїми. Крім німця за походженням, капітана П.П.Цернікеля (посмертно), орден Леніна за бої на Звягольщині отримав посмертно і командир розвідбату 19-го мк капітан І.І.Боков (він був смертельно поранений під Теснівкою і похований у с.Федорівка).
Незважаючи на невдалі в цілому для наших військ бої на Звягольщині, військова рада 5-ої армії, звітуючи військовій раді Південно-західного фронту на законних підставах, «з гордістю» доповідали, що «5-та армія, незважаючи на серйозне становище, як одна людина, вірна своїй Батьківщині, розуміє відведену їй історичну роль у Вітчизняній війні і битиметься до останнього подиху за славу, честь і могутність нашої Батьківщини». Подальші бої 5-ої армії підтвердили вірність цих слів.
Люди захищали не владу, в першу чергу — вони захищали Батьківщину! Траплялися різні ситуацію, але це — дійсно Велика історія, історія мужності і подвигів наших предків. Навіть погано ще досліджена, вона викликає повагу і шану. Один зустрічний бій 1-ої птабр К.С.Москаленка під Луцьком чого вартий! Наші дослідження під час першого етапу створення «Книги Пам’яті України» дозволяють стверджувати: більшість воїнів-звягельчан загинули при обороні і визволенні Волині. Вічна шана і слава — і маловідомим героям. Вже 23 роки ми шукаємо і перепоховуємо останки героїв на теренах Східної Волині, її уродженців і не тільки...