www.zvyagel.com.ua









free counters Яндекс.Метрика
Украина онлайн


ЖЕРТВИ І ВБИВЦІ

26 Серпня 2011 | Оприлюднив: | 816 просмотров
3 votes, average: 3,67 out of 53 votes, average: 3,67 out of 53 votes, average: 3,67 out of 53 votes, average: 3,67 out of 53 votes, average: 3,67 out of 5 (3 оценок, в среднем: 3,67 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

У «Звягель-Інформі» надрукували статтю «Трагедія на берегах Случі», де мовиться про масове вбивство євреїв у час окупації німцями міста. Автором цієї статті є О.Провоторов. Єврейська меншина — невід’ємна частка народу України, й горе її близьке кожному українцеві. Правду про цю трагедію треба донести до всіх.


Та обов’язок нести цю правду вимагає від носіїв чесності і відповідальності за кожне передане слово, його відповідності правді. Лише за такої умови слово служитиме духовному очищенню нації.
Щодо цієї умови, то стаття наводить на неоднозначні роздуми, бо в ній — суцільне спотворення, перекручення, домисли.
Уже на початку статті євреїв чомусь називають «українським населенням єврейського походження». Так сказати можна лише про тих, у кого тільки предки були євреями, але самі вони українізувалися — перейняли мову, звичаї, дух, віру українців. Розстріляні біля Случі в 41-му році такими ніколи не були. Говорили вони російською або своєю мовою, а на українську переходили лише в розмові із українцями; були іудеями, дотримувалися єврейських звичаїв, а головне — ніколи себе не змішували з українцями. Їх доречно назвати українськими євреями, тобто, євреями, котрі жили в Україні.
Автор перекручує текст архівних документів і спотворює їх зміст. Так, у акті комісії із розслідування злочинів окупантів за 24 травня 1945-го року про розстріли на вулиці Чехова говориться так:
«На поле — воронка от разрыва авиабомбы диаметром 15-20 метров и глубиной 10 метров, засыпана до половины землей. Свидетельскими показаниями … установлено, что расстрелы производились … большими группами по 100-200 человек из автоматов отрядами СС и жандармов. Трупы засыпались землей, и следующий расстрел производился над той же воронкой, так в течение 10-15 дней несколько раз… Свидетельскими показаниями установлено, что однажды, вначале августа 1941-го года, вели большую группу арестованных мирных граждан, впереди шел гражданин Кагукин с красным флагом, который у него обнаружили при обыске. Все были расстреляны над воронкой и засыпаны землей…»
А ось словами автора: як це місце із акту передане у його статті:
«У воронці від авіабомб (як бачимо з тексту листівки, саме її і «не вистачало» — мусили її розширяти і поглиблювати) було страчено і поховано до 800 жертв — мешканців нашого міста. В першу чергу, євреїв та захоплених при «зачистці» тилу військовослужбовців Червоної Армії, котрі попали в оточення. Під час цих розстрілів одну з груп жертв очолював Кагукін… Він ніс червоний прапор, знайдений на даху його будівлі (за доносом сусіда). Ця група приречених на смерть, проходячи по вулиці Чехова до місця страти, співала «Інтернаціонал» (тоді — гімн СРСР)».
Як бачимо, ні «800 жертв», ні євреїв, ні спійманих при «зачистці» червоноармійців, ні поглиблювання та розширення воронки, ні співу тодішнього гімну СРСР (конвой би і пискнути не дав, не те що співати) у акті комісії й близько немає. Усе це — вигадка автора. В історичній науці таке недопустимо.
Аби показати читачеві свою обіз­наність, автор вказує на незнання комісією (начальник НКВС і прокурор!) можливостей стрілецької зброї, й при цьому знову вдається до фальсифікації документа. «В акті помилково зазначено, що вони розстріляні з кулемета, адже далі йдеться: «Поранення головним чином у голову» (з кулемета, звісно, це зробити неможливо). Кулемет, який бачив свідок на місці страти, вочевидь був встановлений для запобігання можливих спроб втечі».
Насправді ж у акті комісії записано так: «Установлено, что смерть произошла от пулевых ранений, так как подле могилы найдено несколько пуль, а также патронов от пулемётов».
Ніде ні про якого свідка акт не говорить — він вказує тільки на речові докази злочину: кулі й патрони від кулемета. Придумали свідка, потім придумали його свідчення про кулемет, а потім заперечили те, що самі ж і придумали.
Автор стверджує, ніби у документі написано: «Поранення головним чином у голову», але, продовжує він, з кулемета в голову розстріляти «неможливо».
Насправді ж в акті про місце враження жертв сказано так: «Во всех трупах — повреждение костей черепа или грудной клетки», тобто, верхньої частини тіла, а не однієї тільки голови. Чи можна з кулемета розстрілювати в голову? Цілком.
Надуманим є і те, ніби німці рострілювали однією зброєю, а втечі упереджували — другою. Насправді і те, і інше вони робили одним і тим же знаряддям.
Взявшись за опис становища євреїв при окупації, автор навіть не знає, що тут було гетто. «Розмови про ­створення у нашому місті гетто по вул.Щорса (т.зв. «Нідер») — не більше, ніж розмови».
А тим часом його існування засвідчують і дослідники, і ті, хто пройшов через нього. Л.Коган пише: «Незабаром після захоплення Новограда-Волинського фашисти зігнали єврейське населення в гетто в кварталі «Нідер», що спускається до річки Случ (тепер вул.Щорса)». Софія Рабінович сама проживала у гетто. Вона пригадує: «Ми змушені були зібрати речі і переселитися на вулицю Щорса, де було влаштоване гетто… Гетто не було огороджене та не охоронялося, вхід і вихід був вільний. Нашивки з 6-кінцевими зірками його мешканці не носили».
Уже в який раз автор мусує зізнання якогось Блеєля, котрий нібито бачив у Звягелі яму з трьома тисячами трупів і чув із уст гестапівця обурення з приводу таких страхітливих вбивств: «Гітлер, мабуть, з’їхав з глузду, оскільки дає наказ робити таку бійню». Щоб читачеві все було ясно до кінця, слід було повідомити, що Блеєль попав у руки не солдатів-фронтовиків, яким рішив вилити душу й тому казав правду, а опинився в пазурях СМЕРШу, який фабрикував компромат на гітлерівський режим, і наказував підписувати «зізнання», які потрібні були цій службі. Тут діяла та ж система, що й на процесах 37-го року. «Зізнання» цього німця має таку ж цінність, як і признання «ворогів народу». Повірити в правдивість сказаного Блеєлем — неможливо. В гестапо сентиментальних не набирали, як і в структури НКВС. Розстрільниками ставали вбивці, котрих не мучила совість, і розстріли для них були звичайною буденною справою. Та навіть, коли б у когось і пробудився сумнів, то він навряд чи висловив би його перед простим шофером. За такі слова можна було позбутися не тільки мундира, а й голови. Та й не могли в гестапо назвати Гітлера «безглуздим», там вірили у його мудрість, тим більше, у 41-му році, коли вермахт перемагав. Безтямний і жорстокий Гітлер — це стереотип із репертуару суто сталінської пропаганди. З-за «признання» Блеєля виразно стирчать вуха НКВС. Це — фальшивка, що не заслуговує на увагу. Так само смершівським вимислом є і яма з трьома тисячами трупів.
Стаття — також «не у ладах» із статистикою. Без тіні збентеження вона віщає читачеві: «Кількість загиблих на території міста у півтора рази перевищила довоєнну чисельність його населення (приблизно 38,6 тисяч чоловік)».
З того, як побудоване тут речення, а саме: число в дужках стоїть за вказівкою про довоєнне місто — виходить, що саме стільки мешкало людей у ньому.
Але ж навіть сталінці, котрі перебільшили число людей у місті і сфальшували правду, не наважилися на таку відверту брехню й видали при перепису 1939-го року 23732 душі. Справжня ж людність тодішнього міста фігурувала лише в документах службового користування під грифом «секретно». 7-го лютого 1940-го року райінспектор управління народно-господарського обліку (так тоді звалася статистика) Семчук доповідав райкомівському секретарю ВКП(б) Гончаренкові, що на цей день у місті мешкало 19867 чоловік. З огляду на ситуацію, навіть ці, безсумнівно об’єктивні, цифри не відбивали справжнього стану з народонаселенням, бо йшли безперервні мобілізації в армію, й багато мобілізованих не поверталися. Ті, хто попав у 44-у дивізію, назавжди лишилися в снігах далекої Фінляндії. Партійці і фахівці масово відправлялися у Західну Україну для встановлення там радянської влади. В 1940 році мобілізації не припинилися, у зв’язку з походами в Молдавію та Прибалтику. З червня 40-го року почав діяти закон про покарання тюрмою тих, хто спізнився на 20 хвилин на роботу, й багато звягельчан опинилися в ув’язненні за межами міста. Тому на червень 1941-го року людність міста навряд чи перетнула мітку у 18 тисяч. Мобілізація у зв’язку з війною з Німеччиною та евакуація вимели з міста більшість населення, і на момент приходу німців тут лишилося менше 8 тисяч людей.
Так само дивно виглядають дані про людські втрати у місті при окупації. «За часів нацистської окупації … у нашому місті загинуло до 35% його мешканців, де 2/3 з них — євреї. З урахуванням загиблих військовополонених (26616 чол.), кількість загиблих на території міста у півтора рази перевершила довоєнну чисельність його населення (приблизно 38,6 тис. чол.)… Під час холокосту в нашому місті страчено біля 4,5 тисяч українського населення єврейського походження…».
Звідки взяті «26616» і «38,6 тис. чол.», «4,5 тис.», — невідомо. Їх немає в жодному архівному документі.
Слід сказати, що обліком жертв у місті при окупації займалися багато організацій, але жодна з них цих чисел не називала. Астрономічними цифрами оперувала комісія, що обстежувала поховання жертв фашистського режиму: 3 тис., 7 тис., 30 тис., 45 тис. і т. д. Але всі розуміли, що ці числа мають ситуативне й ідеологічне призначення і не відповідають дійсній кількості жертв. Тому кожен, хто цікавився цим питанням, не брав їх до уваги і намагався власними силами знайти відповідь. У кожного вона була відмінна від інших, але всі намагалися уникнути гіперболізації і казати правду. Однією із перших оцінок такого роду були дані звіту підпільної міської організації про діяльність у часи окупації, складеного 3-го квітня 1944-го року. За підрахунками, у місті фашисти знищили 1160 під­пільників і вивезли до Німеччини 218 чоловік. У 1947-му році Житомирський обласний відділ НКВС видав «Хронологічний довідник…» про окупацію області, де число жертв у Новограді-Волинському визначив у 348 душ.
Найімовірніші розміри вбивств подає повуличний список жертв у місті, складений у березні-червні 1944-го року. В ньому вказана кількість розстріляних і замучених на кожній із тодішніх 37 вулиць і 4-х провулків. Згідно з цим списком, німці у місті вбили й замучили 823 і повісили 6 чоловік (адже деякі були не з міста). На жаль, національність і прізвища жертв у списку не вказані. В якійсь мірі цей недолік компенсує «Книга Скорботи…» про Новоград-Волинський, видана у 2008 році. Її автори зуміли віднайти дані про 498 вбитих фашистами, в тому числі — 7 разом із сім’ями. Це — близько 520-530 чоловік. З них — 409, в тому числі — 7 із сім’ями — євреї. Їхня доля серед розстріляних не 2/3, а 83%, тобто, 5/6. Тому розстріли мали явно геноцидний характер і були спрямовані проти євреїв. Українців, росіян, поляків — разом 89 людей, або 17% жертв. Їх убивали за шкоду, нанесену рейху (партизани, підпільники, їх спільники, заручники і т.д.). Розстрілювали також комуністів, колишніх енкавеесівців, активістів. Робили це з погляду їх потенційної небезпеки для влади. За те, що вони — українці чи росіяни, — їх не стріляли.
Євреїв же вбивали тільки за те, що вони були євреями. Тому розстрілювали навіть немовлят, немічних стариків, котрі нікому зла завдати не могли. Й тому це вбивство інакше як злочин і душогубство назвати не можна. Його неможливо виправдати юридичними законами, моральними принципами чи заповідями богів, воно не підлягає прощенню.
Що ж стосується українського геноциду, то він відбувся десятком років раніше.
Єврейський геноцид абсурдно заперечувати, бо він у дійсності був. З другого боку, абсурдно роздувати число розстріляних, бо це є творення неправди, а брехня ображає пам’ять замучених. У статті в одному місці говориться, що в місті страчено 4,5 тисяч «українців єврейського походження», а в другому — що 2/3 від 35% довоєнного населення, яке дорівнювало 38,6 тис. чол., а це — 9 тис. убитих євреїв. А їх стільки і в місті не проживало. За свідченням дослідника єврейства Л.Когана, у 1939 році тут мешкало 6839 євреїв. Більшість із них евакуюювалася. Тож німці не могли розстріляти 4,5 тис. євреїв, а про 9 тис. і мови не могло бути, бо усіх жителів у місті при окупації не було й 8 тисяч.
Розстріляні при окупації — це лише частка найболючіших втрат, понесених містом. Другу їх половину становлять загиблі на фронті. Згідно з «Книгою Пам’яті…», там полягло 2980 звягельчан. А значить, усіх втрат місто понесло 3809 життів, або 20% населення Новограда-Волинського 1940-го року. 829 і 2980 — таке співвідношення загиблих при окупації і на фронті або: 22% — жертви фашистського терору, 78 — полеглі на фронті. Найбільше жертв місту принесла не німецька окупація, а мобілізація на фронт, що розвернулася з січня 1944-го року. Більшість жертв, понесених Україною у війні, — це вбиті на фронті і втрачені при евакуації. За підрахунками авторів «Книги Пам’яті України…», на фронтах загинуло від 3 до 4,2 млн. мобілізованих на фронт українців. Це — більше, аніж німців, що воювали із усім світом. Для порівняння: Франція втратила у війні 250 тис. солдатів, Англія — 290, США — 300 тис. І американець, і англієць, і француз, і українець воювали проти одного і того ж ворога — німецького солдата, і разив він однаково усіх, але чомусь від одних і тих же дій німця гинув тільки один француз, чи англієць, а українців — аж десять. Розгадка такої різниці криється у ставленні до солдата його генералів. Американське й англійське командування дбало про життя своїх солдатів, всіляко вберігало їх від враження німецькою зброєю і не розпочинало наступу без всебічної його підготовки, що знижувала втрати до мінімуму. Радянський же режим не дбав про життя солдата, бездумно й злочинно гонив його на вірну смерть, без підготовки наступу. І сьогодні не знають, скільки сот тисяч солдатів втопили у Дніпрі при штурмі Києва в жовтні-листопаді 1941-го року. Називають то 260, то 418 тисяч. Для порівняння: втрати англо-американського десанту при висадці у Нормандії становили 5 тисяч загиблих. Коли б радянська влада дбала про свого солдата так, як на Заході, тоді і в нас би втрати були у 10 разів меншими, й на фронті б загинуло не 3 тисячі, а тільки 300 новоград-волинців. 2,7 тисяч полеглих у боях — на совісті не німців, а когось іншого. А це — 7/10 усіх загиблих у війні із нашого міста.
Тих, хто загинув, і кого вбили вороги, ми зобов’язані пам’ятати, так само, як і тих, хто убивав, і не тільки з однієї сторони…
Автор стверджує, що при окупації в Україні був голодомор, в якому померли 4,5 млн. українців — стільки ж, як і при більшовиках. Для такої заяви, певне, використали факти голодувань у великих промислових містах України в 1941-42 роках. Найбільше голодував Харків та інші центри важкої промисловості. Сталінці винним за голод оголосили Гітлера, який, нібито, вирішив знищити українські міста й став їх жителів морити голодом.
Насправді, у голоду була інша причина. Відступаючі більшовики вивезли у Росію українські підприємства, а що не могли вивезти, — попалили, підірвали. Горіли хлібні поля, стайні з худобою, склади з народним добром, нищилися будинки, електролінії, мости та інші комунікації. Нищили все, щоб лишити німцям Україну мертвою пустелею. Кремлю було байдуже, що у цій мертвій пустелі станеться з 30-мільйонним українським населенням. З цієї причини сотні тисяч робітників у містах втратили робочі місця, ніде стало заробити грошей, щоб було за що придбати їжу. Хто міг, — взялися за ремесло, хтось поніс у села особисті речі, щоб за них виміняти продукти, а багато — голодувало. Адже у великих містах у робітників не було городів. У Харкові голодували 120 тисяч людей — з нього вивезли всі підприємства. В селі голоду не було, хоч і достатку — також. Селян рятувала присадибна ділянка, а в селі тоді проживала більшість українців. Та і міста не всі голодували. В окупованій румунами Одесі продуктів було більше, аніж до війни. Не голодували й малі міста, де в робітників були городи.
4,5 мільйонів голодних смертей в Україні при окупації не було. Автор запізнився з Голодомором на ціле десятиліття.
Найбільших втрат Україна у війну зазнала не від голоду, а від інших лих. Уже вивчили, як рухалося населення й куди воно зникало в роки війни.
Згідно з «Книгою Пам’яті України…», на перше січня 1941-го року в республіці мешкало 40967 тисяч населення, а на 1-е січня 1945-го року лишилося 27303 тис. чоловік. Зникли 13584 тисяч. 6 мільйонів із них були мобілізовані до армії, 3,5 мільйони опинилися в евакуації, 2,2 мільйони вивезли до Німеччини, 1,5 мільйони втрат утворилися внаслідок перевершення природних смертей над народжуваністю. У 1940 році народилося 1119, а померло — 586 тисяч людей, і природній приріст склав 533 тисячі або 1,3% до 41-го мільйона. А за роки війни народилося 1152, а померло 2623 тисячі людей, народжуваність впала в чотири рази, а смертність зросла на 12%. Надлишок смертей над пологами становив 1471 тисячу. Цих померлих своєю смертю людей часто видають за розстріляних німцями. Так само не були розстріляними вивезені в евакуацію в Росію, чи до Німеччини, але про евакуацію чомусь не згадують, і евакуйовані механічно потрапляють теж у число розстріляних. Так і з’явилися 4-5 мільйонів розстріляних німцями українців, й це число намагалися підтвердити висловами Гітлера про необхідність знищення слов’ян та роздутими цифрами розстрілів на місцях. Гітлер дійсно гадав у перспективі знищити українців, але реально він цього не зробив. На окупованих територіях німці розстріляли до мільйона підпільників, комуністів, євреїв, партизан, заручників і т.д. Більшість із розстріляних — євреї.
Головні ж втрати народ України поніс на фронтах і в евакуації.
З фронту не повернулося три мільйони, з евакуації — два. Ще 0,4 мільйона українців, котрі у війні опинилися за кордоном, відмовилися повернутися в СРСР. Біля 1,5 мільйона просто не народилися й становлять побічні втрати України в війні.
На 1 липня 1946-го року в республіці (крім Закарпаття) нараховувалося 32099 тис. чол. Ще близько 1 млн. дослужувало у армії, і стільки ж — мучилися в концтаборах.
4,5 мільйони померлих від голоду у війну не влазять у її мартиролог аж ніяк, їх просто не існувало.

Іван ТРИГУБ, історик

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки: