ЯКІ ЦЕ МУКИ, ЯКЕ ПЕКЕЛЛЯ — БУТИ ГОЛОДНИМ...
ДО ДНЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ
Невимовним горем і нестихаючим болем віддається в серцях українців пам'ять про 1933-й рік, про голодомор. Тоді Москва пред’явила Україні такі завдання поставок продуктів, що прирікали народ на голодну смерть. Вибивали поставки найжорстокішим способом: подворного обходу осель і насильницького вилучення в людей всього, що годилося в їжу. Для такого грабунку райкоми компартії створили загони «буксирників» і «червону мітлу», які позбавляли людей будь-яких засобів існування. Влада надіялась так знищити найсвідомішу частку селянства, а інших загнати в колгоспи.
Наслідком цих насильств стало масове вимирання людей від голоду, якого не знало людство за всю свою історію. Трагедія кидалась в очі від того, що вимирали з голоду люди на найродючішій у Європі землі, яка донедавна годувала півконтинента. Багатьом мільйонам українців випала страшна доля вмерти мученицькою смертю. Що відчував приречений на таку муку, описала бердичівлянка Шарбер у листі-благанні до ленінської вдови Крупської. Крупська листа вернула туди, звідки він прийшов, і врешті цей лист опинився в архіві. Він благає про допомогу. «Які це муки, яке пекелля — бути голодним і знати, що вже нічого, окрім мерзотної смерті, тебе не жде. Це — темне, немов пергаментне, опухле обличчя… Хоча б крихта хліба… Скоріше б вже смерть і кінець цим незносним стражданням.
Лежу одна, вся висхла, з набряклим лицем і ногами, жовта, й мене чекає та ж доля, що й чоловіка — голодна смерть… Допоможіть… Ми не хочемо померти голодною смертю. Не дайте голоду нас убити, не кидайте без допомоги».
Не допомогли, кинули…
Не оминула ця страшна доля і наш район. Обграбоване й приречене владою на голодну смерть населення сіл панічно шукало, як врятуватися від загибелі і що покласти в голодний рот замість їжі, забраної «буксирниками». Вижилі свідки того страхіття розповідають, що залишила радянська влада для їжі людям. На Новоград-Волинщині зморені голодом люди були змушені їсти полову, висівки, просяну лупу, квасолиння, мерзлу бульбу, собак, котів, щурів, хом’яків, їжаків, жаб, ворон, мишей, черв’яків, здохлих від різних хвороб коней, свиней, корів та іншу гидоту, постійно ризикуючи отруїтися, чи заразитися сказом, коростою, сапом та іншою хворобою.
Та найстрашнішим, що трапилося у голодоморі, було людоїдство. Голод поруйнував у людей усю духовність, вироблену за тисячоліття, знищив межі між дозволеним і недозволеним. Жага втамувати муки голодного шлунку засліплювала свідомість, спричинювала помутніння розуму й втрату будь-якого контролю над собою. Влада, радянський режим зробили людей людоїдами. В межах сучасного Новоград-Волинського району відомі випадки людоїдства в 14 селах. Їли не від жорстокості й схильності до канібальства, а від того, що іншого нічого було їсти. Інколи їли, щоб зберегти хоч когось живим, по суті клали когось на жертву в ім’я спасіння сім’ї, й ця жертва потім лежала важким тягарем на душах тих, хто вижив. Жителька з Кам’янки Суховільської Дідковець Броніслава розповіла, що довело їх сім’ю до людоїдства. Того, що вродило у їх господарстві в той рік, вистачило б цілком для проживання сім’ї.
Тому за їжу не турбувались.
Але, коли почалася осінь, «понаїжджали чужі люди. Вони заходили до кожного в хату, забирали корів, коней, свиней, усю птицю, хліб і навіть зерно для посіву. До нас також прийшли. Забрали корову, двох відгодованих свиней, усіх гусей, курей, картоплю, капусту, буряки. Мати плакала, просила, аби залишили хоча б корову, бо ми помремо. З цими чужими ходив і наш голова колгоспу (він потім повісився). Люди питалися в них, навіщо так роблять, і чули відповідь: «Так треба. Це — наказ партії…»
У кінці осені люди почали пухнути з голоду. Потім у селі стали зникати люди. Зрештою здогадалися, що їх їдять.
І ми вмирали від голоду. Мати, щоб врятувати менших, вбила старшого брата Гната. Ми свого брата з’їли. Але голод не припинявся, й сім’я знов опинилася перед загрозою вимирання. Бабуся, бачачи, що не виживемо, звеліла, щоб вбили і з’їли її. Та ніхто не зважився на таке. Тоді вона вбила сама себе. Ми її також з’їли. А далі їли собак, котів, мишей і чого тільки не їли… Дуже хотілося жити. Люди мерців теж поїдали».
Не кожна мати наважиться забрати життя у дитини, яке сама їй дала. Тільки велике горе, страшна безвихідь, смертельна небезпека загибелі усього роду робила її здатною на такий злочин. Їй, бідолашній, доводилося вибирати, кого принести у жертву, щоб вижили інші. Інколи вбивали потай від інших дітей, не казали, що це за м’ясо, і тільки самі після цього сивіли.
В Ужачині Шапран Софрон, щоб врятувати трьох синів від смерті, двох своїх дівчаток закрив у коморі. Там вони і померли. У Марушівці в Медведчука Омелька було багато дітей. То його жінка, Руденчиха, хлопчиків зоставила вдома, а дівчаток завела далеко в ліс і там кинула…
Люди виснажувалися, пухли, мліли, падали, йдучи, і вмирали. Обабіч доріг лежали трупи. Щодня сільрадівська хура вирушала за мертвими і вивозила їх на кладовище. Колись, ще у царські часи, так люто людей косила чума. Тепер ця чума ходила в подобі двоногих істот із партквитком у кишені.
Коли настала весна і з’явилася зелень, то опухлі від голоду люди кинулися на неї. Їли усе, що зеленіло. Напевне, немає такої трави, яку б не вживали у той страхітливий рік: щавель, кропиву, лободу, татариння, пирій, рогозу, лопухи, будяки, ріпак, листя із вишні, ліщини, акації, кору із вільхи. Але найбільше дісталося липам — вони саме цвіли й зеленіли. На них і накинулися голодні. Багато дерев, мов узимку, опинилися зовсім без листя. Сербін Параска Григорівна з Курчиці розповіла, як об’їли голодні їх липу. «В нас у садку стояла стара липа. Вона якраз цвіла. Вранці встаємо, а липа гола стоїть. Мати у руки сплеснула: «Ой, Боже! Що ж це вони наробили? Мені її не шкода, але жалко людей. Пропадуть же тепер…» Й таки через день померло дуже багато людей».
Тоді їли усе, не зважали на небезпеку. Для виснаженого шлунку навіть нормальна їжа ставала отрутою. Людей померло найбільше саме тоді, коли з’явилися перші плоди, й, здавалося, прийшов рятунок. У червні-липні 1933-го року на одного новонародженого припадало 12-13 померлих.
Тяжкі незагойні рани наніс голодомор Україні. Він згубив мільйони українських селян, творців матеріальних багатств, і тим підірвав продуктивні сили нації. Але цим злочини його не вичерпуються. Україна в своїй історії багато раз терпіла знелюднення. Українців арканили і гнали в полон татари, десятками і сотнями тисяч гноїв на будівництві своєї столиці російський цар Петро. Але завжди Україна відроджувалась, оживала, бо всі її губителі лишали жити її корінь — українського селянина. Адже саме він був творцем її багатств, солов’їної мови, чарівної пісні, усього духу українського народу, оберегом і оборонцем своєї землі, її св’ятинь і духовності. Все краще, що має нині Україна, несе на собі печать селянської праці і селянської душі. Міська культура України виросла із селянської. Й доки жило українське селянство, — Україна була впевнена у своєму майбутньому.
Голодомор і колективізація знищили українського селянина і на його місце поставили колгоспника — напівраба-напівкріпака московської партноменклатури, позбавленого землі, знарядь праці і свободи. Ця заміна згубно вплинула на всю подальшу долю українського етносу.
Селянин був землелюбом, господарем, цінував честь землероба й трудівника-господаря. Село шанувало розумних і трудолюбивих. Ледарям і злодіям ніхто не подавав руки. Їх зневажали й обходили десятою дорогою.
Колгосп і голод разом із селянством знищили ці високі людські якості в українцях. В умовах тотального позбавлення людей засобів існування вижити стало можливим тільки вкравши. Запрацювало правило: «Не вкрадеш — не проживеш». Москва нещадно карала голодних, що крали, але число крадіїв не меншало. Націю чесних трударів перетворили в злодіїв.
Колгосп і голод убили почуття любові до землі, до хліборобської праці, збудили прагнення втекти подалі від неї. Влада змушена була позбавляти колгоспників паспортів, аби змусити їх працювати в колгоспі. Цій праці колгоспник не був радий, і, як тільки міг, уникав її. Тому в колгоспах вводили мінімуми трудоднів, за невиконання яких відбирали присадибну ділянку — єдину годувальницю колгоспника. Україна втратила землероба, що душею линув до поля.
Голод витруїв, зруйнував у людей почуття людської гідності, натомість виростив здатність за шмат ковбаси продати найсвятіше, прислужувати будь-кому, хто при владі і більше дасть, сформував байдужість до долі своєї нації, її мови, історії.
Усі ці рудименти голодом орської психології інплементувалися у гени багатьох українців. Вони паралізують активність народу, перешкоджають йому користуватися незалежністю своєї країни, творити самому її політику, брати майбутнє України у свої руки. Й доки ми не позбудемося цих рудиментів 33-го року, Україна не стане цивілізованою державою.
Невимовним горем і нестихаючим болем віддається в серцях українців пам'ять про 1933-й рік, про голодомор. Тоді Москва пред’явила Україні такі завдання поставок продуктів, що прирікали народ на голодну смерть. Вибивали поставки найжорстокішим способом: подворного обходу осель і насильницького вилучення в людей всього, що годилося в їжу. Для такого грабунку райкоми компартії створили загони «буксирників» і «червону мітлу», які позбавляли людей будь-яких засобів існування. Влада надіялась так знищити найсвідомішу частку селянства, а інших загнати в колгоспи.
Наслідком цих насильств стало масове вимирання людей від голоду, якого не знало людство за всю свою історію. Трагедія кидалась в очі від того, що вимирали з голоду люди на найродючішій у Європі землі, яка донедавна годувала півконтинента. Багатьом мільйонам українців випала страшна доля вмерти мученицькою смертю. Що відчував приречений на таку муку, описала бердичівлянка Шарбер у листі-благанні до ленінської вдови Крупської. Крупська листа вернула туди, звідки він прийшов, і врешті цей лист опинився в архіві. Він благає про допомогу. «Які це муки, яке пекелля — бути голодним і знати, що вже нічого, окрім мерзотної смерті, тебе не жде. Це — темне, немов пергаментне, опухле обличчя… Хоча б крихта хліба… Скоріше б вже смерть і кінець цим незносним стражданням.
Лежу одна, вся висхла, з набряклим лицем і ногами, жовта, й мене чекає та ж доля, що й чоловіка — голодна смерть… Допоможіть… Ми не хочемо померти голодною смертю. Не дайте голоду нас убити, не кидайте без допомоги».
Не допомогли, кинули…
Не оминула ця страшна доля і наш район. Обграбоване й приречене владою на голодну смерть населення сіл панічно шукало, як врятуватися від загибелі і що покласти в голодний рот замість їжі, забраної «буксирниками». Вижилі свідки того страхіття розповідають, що залишила радянська влада для їжі людям. На Новоград-Волинщині зморені голодом люди були змушені їсти полову, висівки, просяну лупу, квасолиння, мерзлу бульбу, собак, котів, щурів, хом’яків, їжаків, жаб, ворон, мишей, черв’яків, здохлих від різних хвороб коней, свиней, корів та іншу гидоту, постійно ризикуючи отруїтися, чи заразитися сказом, коростою, сапом та іншою хворобою.
Та найстрашнішим, що трапилося у голодоморі, було людоїдство. Голод поруйнував у людей усю духовність, вироблену за тисячоліття, знищив межі між дозволеним і недозволеним. Жага втамувати муки голодного шлунку засліплювала свідомість, спричинювала помутніння розуму й втрату будь-якого контролю над собою. Влада, радянський режим зробили людей людоїдами. В межах сучасного Новоград-Волинського району відомі випадки людоїдства в 14 селах. Їли не від жорстокості й схильності до канібальства, а від того, що іншого нічого було їсти. Інколи їли, щоб зберегти хоч когось живим, по суті клали когось на жертву в ім’я спасіння сім’ї, й ця жертва потім лежала важким тягарем на душах тих, хто вижив. Жителька з Кам’янки Суховільської Дідковець Броніслава розповіла, що довело їх сім’ю до людоїдства. Того, що вродило у їх господарстві в той рік, вистачило б цілком для проживання сім’ї.
Тому за їжу не турбувались.
Але, коли почалася осінь, «понаїжджали чужі люди. Вони заходили до кожного в хату, забирали корів, коней, свиней, усю птицю, хліб і навіть зерно для посіву. До нас також прийшли. Забрали корову, двох відгодованих свиней, усіх гусей, курей, картоплю, капусту, буряки. Мати плакала, просила, аби залишили хоча б корову, бо ми помремо. З цими чужими ходив і наш голова колгоспу (він потім повісився). Люди питалися в них, навіщо так роблять, і чули відповідь: «Так треба. Це — наказ партії…»
У кінці осені люди почали пухнути з голоду. Потім у селі стали зникати люди. Зрештою здогадалися, що їх їдять.
І ми вмирали від голоду. Мати, щоб врятувати менших, вбила старшого брата Гната. Ми свого брата з’їли. Але голод не припинявся, й сім’я знов опинилася перед загрозою вимирання. Бабуся, бачачи, що не виживемо, звеліла, щоб вбили і з’їли її. Та ніхто не зважився на таке. Тоді вона вбила сама себе. Ми її також з’їли. А далі їли собак, котів, мишей і чого тільки не їли… Дуже хотілося жити. Люди мерців теж поїдали».
Не кожна мати наважиться забрати життя у дитини, яке сама їй дала. Тільки велике горе, страшна безвихідь, смертельна небезпека загибелі усього роду робила її здатною на такий злочин. Їй, бідолашній, доводилося вибирати, кого принести у жертву, щоб вижили інші. Інколи вбивали потай від інших дітей, не казали, що це за м’ясо, і тільки самі після цього сивіли.
В Ужачині Шапран Софрон, щоб врятувати трьох синів від смерті, двох своїх дівчаток закрив у коморі. Там вони і померли. У Марушівці в Медведчука Омелька було багато дітей. То його жінка, Руденчиха, хлопчиків зоставила вдома, а дівчаток завела далеко в ліс і там кинула…
Люди виснажувалися, пухли, мліли, падали, йдучи, і вмирали. Обабіч доріг лежали трупи. Щодня сільрадівська хура вирушала за мертвими і вивозила їх на кладовище. Колись, ще у царські часи, так люто людей косила чума. Тепер ця чума ходила в подобі двоногих істот із партквитком у кишені.
Коли настала весна і з’явилася зелень, то опухлі від голоду люди кинулися на неї. Їли усе, що зеленіло. Напевне, немає такої трави, яку б не вживали у той страхітливий рік: щавель, кропиву, лободу, татариння, пирій, рогозу, лопухи, будяки, ріпак, листя із вишні, ліщини, акації, кору із вільхи. Але найбільше дісталося липам — вони саме цвіли й зеленіли. На них і накинулися голодні. Багато дерев, мов узимку, опинилися зовсім без листя. Сербін Параска Григорівна з Курчиці розповіла, як об’їли голодні їх липу. «В нас у садку стояла стара липа. Вона якраз цвіла. Вранці встаємо, а липа гола стоїть. Мати у руки сплеснула: «Ой, Боже! Що ж це вони наробили? Мені її не шкода, але жалко людей. Пропадуть же тепер…» Й таки через день померло дуже багато людей».
Тоді їли усе, не зважали на небезпеку. Для виснаженого шлунку навіть нормальна їжа ставала отрутою. Людей померло найбільше саме тоді, коли з’явилися перші плоди, й, здавалося, прийшов рятунок. У червні-липні 1933-го року на одного новонародженого припадало 12-13 померлих.
Тяжкі незагойні рани наніс голодомор Україні. Він згубив мільйони українських селян, творців матеріальних багатств, і тим підірвав продуктивні сили нації. Але цим злочини його не вичерпуються. Україна в своїй історії багато раз терпіла знелюднення. Українців арканили і гнали в полон татари, десятками і сотнями тисяч гноїв на будівництві своєї столиці російський цар Петро. Але завжди Україна відроджувалась, оживала, бо всі її губителі лишали жити її корінь — українського селянина. Адже саме він був творцем її багатств, солов’їної мови, чарівної пісні, усього духу українського народу, оберегом і оборонцем своєї землі, її св’ятинь і духовності. Все краще, що має нині Україна, несе на собі печать селянської праці і селянської душі. Міська культура України виросла із селянської. Й доки жило українське селянство, — Україна була впевнена у своєму майбутньому.
Голодомор і колективізація знищили українського селянина і на його місце поставили колгоспника — напівраба-напівкріпака московської партноменклатури, позбавленого землі, знарядь праці і свободи. Ця заміна згубно вплинула на всю подальшу долю українського етносу.
Селянин був землелюбом, господарем, цінував честь землероба й трудівника-господаря. Село шанувало розумних і трудолюбивих. Ледарям і злодіям ніхто не подавав руки. Їх зневажали й обходили десятою дорогою.
Колгосп і голод разом із селянством знищили ці високі людські якості в українцях. В умовах тотального позбавлення людей засобів існування вижити стало можливим тільки вкравши. Запрацювало правило: «Не вкрадеш — не проживеш». Москва нещадно карала голодних, що крали, але число крадіїв не меншало. Націю чесних трударів перетворили в злодіїв.
Колгосп і голод убили почуття любові до землі, до хліборобської праці, збудили прагнення втекти подалі від неї. Влада змушена була позбавляти колгоспників паспортів, аби змусити їх працювати в колгоспі. Цій праці колгоспник не був радий, і, як тільки міг, уникав її. Тому в колгоспах вводили мінімуми трудоднів, за невиконання яких відбирали присадибну ділянку — єдину годувальницю колгоспника. Україна втратила землероба, що душею линув до поля.
Голод витруїв, зруйнував у людей почуття людської гідності, натомість виростив здатність за шмат ковбаси продати найсвятіше, прислужувати будь-кому, хто при владі і більше дасть, сформував байдужість до долі своєї нації, її мови, історії.
Усі ці рудименти голодом орської психології інплементувалися у гени багатьох українців. Вони паралізують активність народу, перешкоджають йому користуватися незалежністю своєї країни, творити самому її політику, брати майбутнє України у свої руки. Й доки ми не позбудемося цих рудиментів 33-го року, Україна не стане цивілізованою державою.
Іван ТРИГУБ, історик
Коментарі відсутні