Днями до редакції зателефонував один із заступників міського голови і повідомив, що в нього у кабінеті перебуває мешканець села Ярунь і скаржиться на те, що в їхньому селі, поблизу місцевого технікуму, якісь люди нещадно ріжуть високі берези.
Редакція зреагувала на цей дзвінок і виїхала на місце події. Проте, обійшовши місцевість поблизу технікуму, ми нічого подібного не виявили. Але подумавши, що чоловік міг помитися з координатами, обстежили і території (що були поряд) сільського Парку культури, школи, гуртожитку технікуму, та дарма — нічого ніде подібного.
Зрештою, біля кафе спитали двох чоловіків, чи не чули вони про «дерев’яне» браконьєрство?
Селяни заперечливо покрутили головами. Однак один із них пригадав:
— Ну, вчора ми зрізали кілька дерев. Але то в приватному дворі. Он, звідси видно пеньки. Але, щоб хтось пиляв підряд, то такого не бачили.
Довелося вдруге обстежувати вищезгадану місцевість. До нас уже підозріло почали приглядатися. Один чоловік навіть під’їхав на велосипеді, обдивився нас і поїхав далі.
Знову дарма згаяли час.
Питаємо в перехожих, чи не знають такого-то чоловіка, його адресу, тобто, того, хто здійняв тривогу.
— А! Знаю! — жваво підрядилася одна жителька Яруня. — Це той, що зі своїми звірюками до магазину ходить!
— Якими звірюками? — питаємо.
— Та із собаками. Кусають усіх. Кажемо: забери псів! А він: «То не мої. Відчепіться!». А ми ж то знаємо, що його. «Важкий» чоловік. У тому будинку він живе. Вам покажуть.
Зрештою, знаходимо винуватця події. Дідок, спираючись на ціпок, якраз повертався з відром із сараю. Привіталися. Представилися. Відтак поцікавилися в нього, де берези ріжуть.
— А ось поруч, — показав десь за сараї захисник природи. — Два дні різали. Он уже й липу підготували. Гілля доверху пообрізали.
Йдемо у вказане місце. Бачимо біля будинку два високих пеньки від зрізу беріз і одного — від ясена. Саме про ці дерева нам говорили два селянини.
Підійшов до нас і дідок. Все не вгавав:
— Ріжуть і ріжуть. Ніхто їм ради дати не може. А вони їх там садили?
— Так це ж приватний двір, — говоримо.
— Це земля технікуму, — на те старий.
Щоб роз’яснити ситуацію, чимчикуємо до сільської ради.
Сергій Жук, сільський голова, почувши про те, що десь у нього під носом «підряд» пиляють дерева, аж сторопів:
— Такого не може бути!
— А ми отримали сигнал, ось і приїхали розібратися.
Зрозумівши про які дерева йде мова, Сергій Сергійович з полегшенням зітхнув. Затим пояснив, що ця територія і справді колись належала технікуму. Проте з часом земля перейшла у приватне володіння. А старі дерева, що ростуть біля даного будинку, похилилися і стали аварійними. Будь-яка буря могла би їх повалити на житло (І справді — чи встояли б після сильних поривчастих вітрів, що бушували на початку цього тижня по Україні, зокрема і по Житомирщині?)
Потім нам сільський голова показав рішення Ярунської сільської ради від 15 грудня 2010 року, яке дозволяє спиляти небезпечні дерева, — один ясен, дві берези і дві липи.
Отже, виходить, фальшива тривога? Старий чоловік не розібрався із ситуацією? Мабуть, що так. Але є в цьому і певний позитив. Тепер навряд чи комусь заманеться різати дерева в селі. Бо вже знатимуть, що за «порядком» стежить пильний дідусь-природолюб.