Третю добу їхня невелика група вела спостереження за будинком, що білів на околиці села. Був липень. Сонце пекло немилосердно. Кущі, що росли над неглибоким яром, ніякого затінку не давали.
— Ну, ми тут засмагнемо ліпше, ніж у Ялті, — крізь зуби процідив капітан Волинець, обережно повертаючись із боку на бік.
— Нічого, — заспокоїв його майор Фещенко, начальник карного розшуку Новоград-Волинського відділу міліції. — Потім усім говоритимеш, що відпочивав у Криму.

Тиждень тому, в суботу, полковник Баженов, начальник карного розшуку Житомирського обласного управління міліції, запросив до себе капітана Ісаєва, майора Корольова і капітана Волинця.
— За минулі сім днів, — сказав полковник, — у п’яти селах Рівненської і Хмельницької областей зареєстровані пограбування промтоварних магазинів.
— А до чого тут… — підняв брови капітан Ісаєв.
— Навіть дуже до чого! — вгадав його думки Баженов. — Всі ці села приблизно на однаковій відстані віддалені од села, котре нас цікавить.
— І що з цього випливає? — не зрозумів Ісаєв.
— Куди ви, капітане, все поспішаєте? — всміхнувся полковник. — Усьому свій час. А про завтрашню рибалку доведеться забути.
Ісаєв насупився:
— Але ми й так чотири рази відкладали…
— Відкладете і п’ятий, — зітхнув Баженов. — Нам доручена дуже серйозна справа.
І він повідомив, що з тюрми втік небезпечний рецидивіст Второчко. Ця новина налаштувала всіх на серйозний тон…

Минулого літа серед білого дня Кіндрат Второчко спокійно зайшов до центрального універмагу Новограда-Волинського і, приставивши пістолет до грудей касирки, коротко сказав:
— Гроші!
Злякана жінка простягла йому виручку. Покупці закричали, побігли до виходу. Не розгубився лише один, як потім з’ясувалося, інструктор обласної Ради ДТСААФ Андрій Тимченко. Він приїхав до міста у справах служби. Тимченко кинувся на злочинця, збив його з ніг. Але Второчко таки встиг вистрілити і серйозно поранити сміливця.
Працівники міліції, котрі прибули на місце події за лічені хвилини, затримали бандита. Під час слідства було встановлено, що Второчко народився в одному із сіл Новоград-Волинського району, де тепер проживала його мати. Рано кинув школу, зв’язався з хуліганами. Були підозри, що хлопець промишляв крадіжками. Проте, доказів не було, доки не попався на гарячому. Второчко засудили на довготривалий строк. Однак це, очевидно, не стало йому уроком.

— Тепер все зрозуміло, — кивнув капітан Ісаєв. — Второчко, як старий вовк, біля свого лігвища не полює. Але відлежуватися приходить додому.
— Треба за його будинком постежити, — наказав полковник.
Під час стеження було встановлено, що мати злочинця частіше всього відвідувала будинок сусідки Надії Козаченко. Оперативники ламали голови: що може пов’язувати стару жінку з молодою (чоловік останньої служив на строковій службі)? До того ж, хата Надії була розташована досить далеко. Майже біля лісу. А може, вона там зустрічалася зі своїм сином?
Вислухавши версію підлеглих, полковник погодився:
— Цілком можливо. Тож, працюйте.
Але як? Тільки безперервним стеженням. Оперативники вивчили план садиби Надії. Будинок невеликий — швидше за все, на одну кімнату і кухню. У дворі — хлів, трохи далі — криниця. Потім — город, де виднілися золоті головки соняшників, огірки, помідори. Щоранку, вигнавши в поле корову, Надія починала топити піч. Із головки димоходу синьою цівкою піднімався димок. Потім просиналися діти: дівчинка і хлопчик. Сідали поруч на низькому ганку, вели розмову.
Приблизно в полудень Надія ходила до магазину за покупками. Одне слово, — нічого підозрілого. Якщо б…
— Тихо, — попередив усіх майор Фещенко. — Йде…
Сонце вже скотилося до лісу. Із провулку з’явилася Второчко і повільно пішла до хати Надії. Молода жінка зустріла гостю привітно.
Вітер дув убік оперативників і доносив уривки фраз.
— Я ось гостинця діткам принесла, — сказала стара.
Діти розібрали пригощання, а потім мати відвела їх до своїх батьків, котрі мешкали в центрі села.
Стара Второчко втомлено сіла на лавку в дворі, завмерла, наче нежива.
— Мабуть, на когось чекає, — припустився думки майор Фещенко.
Капітан Ісаєв дивився на згорблену фігуру старої жінки, на її похилену голову і йому по-справжньому було її шкода. Чоловік Ганни Петрівни помер ще молодим. Певне, мріяла вона, що підросте син Кіндрат, — опорою на старості літ буде. Одружиться, внуки підуть. А вийшло зовсім інакше. Навчання уникав, працювати не хотів. Грабіжником, розбійником став…
Час від часу Ганна Петрівна витирала хустинкою мокрі від сліз очі.

Вечоріло, коли повернулася Надія. Потягло прохолодою. Обидві жінки ввійшли до оселі.
Капітан Ісаєв піднесено сказав:
— Думаю, що сьогодні нашому чергуванню буде кінець. Упевнений: сьогодні заявиться довгоочікуваний гість.
— Це точно! — підтвердив майор Корольов.
Останні години очікування завжди тягнуться нестерпно довго. Капітан Волинець раптом відчув, що у нього заніміло і ниє все тіло. Почав розтирати ліву руку й тут почув застережливий шепіт майора Фещенка:
— Тихо! Хтось іде!
Звідки може з’явитися бандит? З лісу, на який так пильно дивилася його мати? А може, з боку городу? Ярком, де замаскувалися оперативники, навряд чи він піде. Кущі тріщатимуть. Виходить, — або городом, або стежкою з лісу.
У будинку засвітилося вікно, що виходило до лісу. Темінь — хоч в око стрель! Міліціянти подвоїли увагу. Десь далеко тріснула суха гілка. Всі затамували подих. Збігали хвилини, але ніхто не з’являвся. Може, це лісом блукав лось?..
Над лісом зійшов місяць. Світло в Надіїній хаті потухло. Очевидно, лягли спати. Та ось загострений слух оперативників уловив новий шелест. На узліссі замаячила чиясь тінь.
— Схоже, він, — прошепотів майор Фещенко.
Правоохоронці приготували зброю. Людина, яка йшла, зупинилася, постояла в затінку дерев, прислухалася. Довкола було тихо-тихо. Лише десь далеко в селі зрідка лінькувато гавкали собаки.
Кожен із оперативників знав, що має робити. Тільки бандит повернув до хати, як Ісаєв з Волинцем по-пластунськи дісталися до лісу. Шлях відступу для злочинця був відрізаний.
Второчко (те, що це був він, сумнівів уже ні в кого не викликало) зрівнявся з ярком.
— Второчко, стійте! Ви заарештовані! — віддав наказ майор Фещенко.
Проте бандит мовчки кинувся назад. Однак біля лісу наштовхнувся на Ісаєва та Волинця.
Почувши наказ «здавайся!», він на якусь мить оціпенів, затим відскочив убік і покотився під невелику ялинку.
Міліціянти — за ним. За кроків п’ятдесят від узлісся дорогу втікачеві перетинала річка. З-за багнистих берегів через неї був перекинутий місток. Второчко пробіг по ньому й схоронився за товстим стовбуром сосни. Погрозливо крикнув:
— Хто сунеться, — покладу!
— Не раджу, — сказав капітан Волинець і почимчикував до містка.
Бандит вистрілив. Куля пролетіла поряд із капітаном.
— Второчко! — відгукнувся Волинець. — Не намотуй собі більший строк. Припини опір і здай зброю.
— Розігнався!
На допомогу капітанові підоспіли колеги, спробували вбрід форсувати річку, але під ногами зачавкала тванюка. Довелося повернутися.
Второчко бахкав із пістолета, нікого не підпускаючи до містка. Він знав, що приблизно через годину місяць опиниться у нього за спиною і тоді в мереживі тіней йому не складно буде вислизнути від переслідувачів.
Кіндрату знову запропонували здатися. Проте, у відповідь із-за сосни пролунав черговий постріл. Оперативники також відкрили вогонь, і настала розв’язка. Бандит несподівано припинив опір.
— Второчко! — покликав майор Фещенко.
Тиша. Майор швидко пробіг містком. За ним — решта міліціянтів.
Кіндрат лежав під сосною. Куля потрапила йому просто в лоб…

Світало, коли лісовою дорогою група оперативників поверталася до райцентру. З хати Козаченків вийшла Надія і мати загиблого злочинця Ганна Петрівна. Капітан Волинець мимоволі сповільнив ходу.
— Ну, я піду, — тихо сказала вона.
— Добре, Ганно Петрівно, — відгукнулася молода жінка. — А ввечері навідаєтесь?
— Обов’язково, дочко.
Стара не знала, що її син ніколи вже не переступить поріг цього будинку…