1.
На виклик оперативна група приїхала за двадцять хвилин.
Господарка квартири, миловидна жінка років тридцяти, зустріла правоохоронців зі сльозами на очах.
— Минуло лише кілька днів, як врізали новий замок, імпортний, — витираючи хустинкою заплакані очі, бідкалася Вікторія Леонідівна. — Думали, надійний, а… а… — вона знову зайшлася плачем.
— Коли виявили крадіжку? — поцікавився майор Ващенко, начальник управління боротьби з організованою злочинністю міського відділу міліції.
— Мене не було десь близько години. Ходила за покупками. До продуктового магазину. А коли повернулась і побачила розгардіяж у квартирі і зниклі речі, — подзвонила вам.
— Двері були відчинені?
— Так.
— Ви замикали їх на ключ?
— Звичайно!
— Що саме зникло?
— Зі скриньки, яка лежала в шухляді столу, пропали золоті і срібні речі, з шафи — велика сума грошей. Ви їх знайдете?
Майор уникнув відповіді. Натомість запитав:
— Ви живете одна?
— Ні, з чоловіком.
— А де він зараз?
— У відрядженні.
— Ким працює?
— Це має якесь відношення до того, що трапилося?
— Для нас все важливо.
— Менеджером. В одній із місцевих фірм. То ви їх знайдете?
— Знайдемо. Звичайно, якщо ви нам допоможете, — невпевнено відказав Ващенко, думаючи, що це вже третя квартирна крадіжка за тиждень. І жодна — не розкрита.
— Що значить: з моєю допомогою? — молода жінка перестала хлипати.
Начальник УБОЗу знову проігнорував запитання потерпілої.
— Вікторіє…
— Леонідівна.
— Вікторіє Леонідівно, скажіть, будь ласка, коли ви йшли до магазину, нічого підозрілого не помітили? Ну, скажімо, якихось незнайомих людей тощо?
Господарка квартири на хвилю замислилася. Відтак заперечливо похитала головою.
— Ні, нічого такого, щоб…
— А ви не поспішайте, подумайте добре.
— Ні, ні. Хоча…
— Що?
— Останніми днями в нашому дворі я кілька разів бачила темно-сіре авто. Із затемненими вікнами.
Майор проникливо подивився на Вікторію Леонідівну.
— Може, і номер запам’ятали?
— Не звернула уваги.
— Отак завжди! — зіронізував Ващенко. — Тільки справа доходить до номерів!..
— Я думала, що то хтось із наших сусідів купив.
— Ну, а в моделях авто хоч розбираєтеся?
Вікторія Леонідівна винувато стенула плечима.
— Зрозуміло, — важко зітхнув оперативник. — Ну, гаразд. Покажете хоч, де паркувалось воно?
— Хто?
— Авто!
— А, звичайно, звичайно. Хоча, знаєте, я…
— Що? — напружився майор.
Жінка, дивлячись у підлогу, намагалася щось пригадати. Зрештою, пожвавлено сказала:
— Це була сіра «Лада»!
— Ви не помилилися?
— Ні. Я напис на задньому капоті бачила.
— Це вже тепліше. Може, ще щось незвичайне помітили?
— Чоловіка.
— Якого чоловіка?
— Вчора, коли я виносила сміття до контейнера, він сідав до того авто.
— І що тут незвичайного?
— Він дуже поспішав. Але, коли він сів на заднє сидіння, машина чомусь не рушила з місця. Так і лишилася стояти.
— Ви можете описати того чоловіка?
— Я бачила його лише ззаду. Високий такий. Кремезний. На ньому були чорні джинси і коротка чорна шкіряна курточка. Такого ж кольору був і блайзер.
— Ви нікого не підозрюєте зі своїх друзів, знайомих?
— Що ви! У нас і ворогів, начебто, немає!
— Начебто? — поморщився Ващенко, а про себе подумав: «Вороги, дорогенька, є у кожного!». У голос повторив: — Кажете, начебто, немає?
Жінка ствердно кивнула.
Майор цікавився далі:
— Окрім коштовностей, більше нічого не пропало з квартири?
Вікторія Леонідівна вкотре окинула поглядом кімнату.
— Я дивилися, ніби ні.
Ващенко видобув з потаємної кишені візитівку.
— Тут мої координати. Якщо ще щось пригадаєте, — телефонуйте. А зараз напишете заяву. Он той старший лейтенант вам допоможе. Квашня! — він кивнув підлеглому. — Займись потерпілою.
Ващенко підійшов до експерта.
— Ну що в тебе, Кузьмовичу?
Той похмуро захитав головою.
— Нічого.
—Зовсім нічого?
— Ну, пальчики. Але чиї? На попередніх пограбованих квартирах теж були пальчики. Та не ті. Думаю, тут попрацювала та ж команда. В рукавичках.
— Я так і думав. Але шукай, шукай, Кузьмовичу! Може, щось і знайдеш.
— Дай-то, Боже.
Начальник УБОЗу підійшов до старшого лейтенанта Коцюби.
— Опитай мешканців поверху, — сказав йому, — під’їзду, бабульок на вулиці. Ну, сам знаєш, що робити, чого мені тебе вчити. Давай, копай, копай, бо Ян-Боян, наш татко, буде сьогодні рвати і метати. Головне, — машина, її номер. Тільки за щось зачепишся — телефонуй.
— Ясно.
2.
Через сорок хвилин майор Ващенко сидів у кабінеті полковника Яновського, начальника міліції.
Григорій Боянович мав похмурий вигляд. Заклавши руки за спину, кроками міряв кабінет. Зрештою, зупинившись біля вікна, емоційно порушив мовчанку:
— Це вже третя квартирна крадіжка за тиждень! Третя!! І знову пограбували заможних людей! І що ми маємо? Що ми знаємо про крадіїв? Що? Самі версії і припущення!
Полковник Яновський сів за стіл. Якийсь час мовчав, втупившись у теку з паперами. Потім, пом’якшивши тон, іронічно сказав:
— Ну, слухаю тебе, пане майоре. Які думки маєш стосовно останньої крадіжки? Ти сідай, так голова ліпше працює.
Майор Ващенко сів. За хвилю, зосередившись, мовив:
— Думаю, що діє та ж група. Ймовірно, до складу банди входять троє-четверо осіб. Почерк той же: підбір ключів, на дверних ручках відсутні відбитки пальців, безлад у помешканні. Зрештою, об’єкт уваги злочинців — ювелірні вироби та гроші.
— Свідки є?
— Мої хлопці працють.
— Значить, поки немає. Що ще?
— Потерпіла, Кузнєцова, коли йшла до магазину, помітила в дворі сіру «Ладу»…
— Знову сіра «Лада»! — підхопився полковник Яновський. Заходив узад-вперед. Біля мапи зупинився, подивився на неї. Відтак, примружившись, спитав. — Номер машини твоя потерпіла, звичайно ж, не помітила?
— На жаль, ні.
— Ох-хо-хо, пильність наших громадян!
— А ще, — продовжив майор, — Кузнєцова бачила одного зі злочинців.
— Так, так, так! — аж виструнчився начальник мілії. – Чого з цього не почав?
— Бо вона бачила його лише з-за спини, коли той сідав до автівки.
— Ееее-х, — спохмурнів господар кабінету. Відтак спитав. — А ти, Ващенко, помітив, що крадії перекинулися на інший район міста?
— Так, звернув увагу.
— І що думаєш? Чому перекинулися-то?
— Не дурні, виходить. Професіонали. Та ось поки не ясно: свої чи гастролери.
— Гастролери так не працюють! — скипів Яновський. — Якщо гастролери, то їх, напевне, хтось наводить. З місцевих. А якщо свої…
— Ми теж про це думали, — перебив начальника майор Ващенко. А що стосовно своїх, то місцевий криміналітет ми вже прозондували.
— Але крапку на цьому не варто ставити, — сердито зауважив полковник. — Продовжуйте зондувати. Шукайте машину. Підключіть відділ карного розшуку. Зверху вже на голову сідають! Третя квартирна крадіжка за тиждень! Таке враження, ніби злочинці поспішають, щоб незабаром накивати п’ятами. Тож, дійте, дійте, майоре! Безпосередньо і сам візьми участь у розслідуванні.
— Звичайно.
— Все, займайся справами. Тримай мене на зв’язку.
3.
Лейтенант Квашня і старший лейтенант Коцюба опитали всіх мешканців під’їзду, розмовляли з «бабульками» на вулиці, іншими мешканцями будинку, але, на жаль (окрім сірої «Лади»), ніхто нічого не бачив.