Це хлопці зазвичай мріють стати міліціонерами. У тендітної дівчинки Елли Гнесь колись було чимало думок з приводу того, яку професію обрати. Що таке життя людини «у погонах» — вона знала не з чуток, бо її батько — Микола Григорович Гичко — працював начальником міліції. Вони рідко бачилися, відповідальна робота забирала надто багато часу. У шостому класі Еліс принесла у школу дактилоскопічну плівку та магнітний порошок із щіточкою — пристрій для знімання відбитків пальців. Звісно, школа була «на вухах», а батька на серйозну розмову викликав директор... Втім, доля все одно розпорядилася так, що дівчинка стала правоохоронцем. Нині Елла ГНЕСЬ — майор міліції, старший слідчий з особливо важливих справ СУ УМВС України у Житомирській області.
— Жінка-слідчий — це вже нестандартний підхід до професії, що донедавна вважалася суто чоловічою. А у вашому випадку, Елло, на стражі Закону — нетиповий, елегантно-вишуканий майор міліції... Як вдається пов’язати природну витонченість із принциповістю і жорсткістю професії?
— Важко насамперед тому, що недостатньо часу приділяєш сім’ї, дитині. Термінові слідчі дії, необхідність виїжджати на розслідування за межі міста, повертатися пізно додому... Щодня у слідчій роботі — палітра емоцій, здебільшого негативних. Усе це й багато іншого потрібно пропустити крізь себе, адже кожна справа — то людська доля. І забувати про це не маєш права ані на мить. Тому обов’язок слідчого — з’ясувати максимум обставин, зібрати максимум свідчень, розібратися в усіх без винятку складових злочину.
— Невже з дитинства ви мріяли про форму з погонами? Чи вирішальний вплив на вибір професії мав авторитет батька?
— У ранньому дитинстві я хотіла бути кондуктором, бо дуже кортіло їздити безкоштовно в автобусі... (Сміється. — авт.) До речі, коли стала працювати в органах, мрія про безкоштовний проїзд у загальноміському транспорті здійснилася. Не дивно, що прагнула стати експертом-криміналістом, пізніше — телевізійним журналістом, ще згодом — режисером. Мріяла зняти художній фільм «Майстер і Маргарита». Навіть спланувала, хто з відомих акторів гратиме у мене головні ролі.
Але батько сказав, що потрібно опанувати реальну професію. Тому моя перша спеціальність — бухгалтер. Потім — одруження (чоловік у мене, до речі, теж правоохоронець), а після декрету таки вдалося втілити давню мрію про роботу «у погонах». Здобула вищу освіту у Національній академії внутрішніх справ України, працювала з 1999 року у міськрайвідділі інспектором штабу, дізнавачем, слідчим, помічником начальника з кадрового забезпечення. Сьогодні маю дев’ятирічний стаж слідчої роботи.
— Кожен із нас може пригадати якісь курйози на початку свого трудового шляху. Пам’ятаєте початкові кроки?
— Першим моїм наставником став Віктор Кирилович Калитка, нині — начальник Коростенського райвідділу міліції. У 2001-му він був начальником відділу дізнання. Саме ця людина навчала мене, допитувати осіб, оформляти процесуальні документи, навіть допомагав зшивати справи.
А перший курйоз стався, коли колеги доручили мені, молодому спеціалісту, оглянути затриману циганку. Пригадую, вона стала «сипати» на мою голову прокльони, а я працювала у дізнанні лише близько місяця, й мене таке відношення дуже зачепило... Тоді важко було усвідомити, що це не останнє і не найгірше, що відбуватиметься у роботі. Віктор Кирилович, побачивши мене зі сльозами на порозі міськрайвідділу, досхочу нагодував морозивом у кафе і сильно здивувався моїй реакції. Адже випадки, коли громадяни скандально реагують на цілком законні вимоги працівників міліції, в нашій роботі непоодинокі. Тепер я сама з посмішкою пригадую той випадок.
— Яка резонансна справа запам’яталася найбільше?
— Якось довелося розслідувати справу контрабанди героїну. Цікавою для мене, як для слідчого, вона стала тим, що йшлося про організоване злочинне угрупування. Там були замішані жінка та двоє чоловіків — у любовному трикутнику тісно переплелися і кохання трьох, і пристрасть, і образи, і бажання незаконно заробити великі гроші.
Найцікавіше, що організатором контрабанди, як мені вдалося встановити, виявилася саме жінка — гарна білявка, з довгими ногами і блакитними очима. Якби справу вів чоловік, хтозна, яким чином усе би обернулося — білявка свою причетність майстерно заперечувала. Чоловіки були шалено закохані у неї, вигороджували неправдивими свідченнями. Мені ж інтуїція підказала вже на початку, хто організував злочинну схему. Вже потім один із чоловіків розказав правду, зауваживши: «Не знаю, чому вам все це розповів... Ви або дуже страшна людина, або ангел. Дивно, але я вам вірю. Хоч нікому до цього не вірив...»
— Потрібно бути тонким психологом, аби «розговорити» учасників кримінального процесу. Зрозуміло, йдеться про злодіїв: крадіїв, насильників, убивць... Але чи ніколи не гнітили сумніви, що саджаєте за грати не того, хто насправді скоїв злочин?
— Насправді слідчі з’ясовують обставини справи, а вирок виносить суд. Тому присутнє, швидше за все, відчуття величезної відповідальності. Адже під час розслідування слід врахувати як обтяжуючі обставини, так і пом’якшувальні, усе, що матиме потім вплив на рішення судді і на долю підсудних.
Був випадок, коли крадій під час допиту звинуватив мене, ніби я залишаю дитину без батька. Грабіжник тоді заліз до бабусі, обмотав її скотчем так, що вона ледве не задихнулася. Проте чомусь він не думав про наслідки, для своєї дитини у тому числі, коли вчиняв розбійний напад проти старенької...
— На жаль, престиж багатьох професій сьогодні суттєво втрачений. Що відповідаєте, коли чуєте подібні докори з боку людей?
— Намагаюся працювати професійно та добросовісно. Мені часто кажуть, мовляв, ти ж не адвокат, не виконуй зайвої роботи по справі. У нас так є: Іванови можуть виконувати роботу гідно, але знайдеться завжди якийсь Петров, який зіпсує авторитет іншим. Подяки теж є, і це радує, але не такі голосні...
Часом хочеться покинути все, бо психологічно справді буває важко. Коли йшла на цю роботу, просила благословення отця Андрія. А коли хотіла піти, то він сказав: «Кожна людина повинна робити на своєму місці те, за що взялася, а не втікати від випробувань при першій нагоді». Я ці слова згадую постійно і розумію, що є люди, котрим ще важче. Звісно, робота в міліції неабияк загартовує характер. Я прийшла сюди зовсім іншою людиною, але усе набуте — це безцінний досвід. Він дозволяє долати життєві негаразди легше, аніж іншим людям. Тому у мене з професією — бурхливий роман. Від кохання до ненависті, як кажуть, — один крок. І це робить мою роботу надзвичайно цікавою і захоплюючою...
— Було би складно, якби не було б настільки цікаво, чи не так? Що ж, бажаємо вам успіхів у роботі і побільше позитивних вражень від неї! Дякую за розмову.