Білою плямою в історії Новограда-Волинського є евакуація його населення на схід напередодні німецької окупації 1941 року. Дослідники слушно жаліються на брак свідків і документів про цю подію. Її або взагалі обходять мовчанням, або переказують версії, вигадані ще в радянські часи. Сам від’їзд на схід видається або за свідчення жорстокості німців, або за почуття безмежної відданості радянському режимові і любові до Сталіна. Натомість замовчуються як справжні причини виїзду, так і винуватці цієї трагедії, поневірянь по чужинах, мук і смертей мільйонів людей, вигнаних із рідного вогнища.
За своєю суттю й масштабами евакуація з України в 1941 році не має аналогів у історії. Біженцями всього впродовж кількох місяців опинилися 3,5 мільйони душ, вивезені за тисячі верст понад півтисячі великих і тисячі інших підприємств. Ці підприємства Україна втратила назавжди, а на біженців чекали тяжкі і болісні випробування.
Вину за евакуацію звалюють на німецьку армію, наступ якої змусив мільйони людей зірватися з рідних місць і забігти на край світу. Насправді ж втечу на схід спровокувало радянське керівництво. Маючи більш ніж достатньо військ і озброєння для відбиття будь-якого нападника, воно не забезпечило оборони країни, прогавило напад фашистів і тим допомогло Гітлерові вторгнутися глибоко в терени імперії, поставивши під смертельну загрозу життя як своїх симпатиків, так і єврейського населення.
Отямившись від шоку, радянські керівники збагнули небезпеку втрати найціннішої здобичі Москви — України, й, аби вона не дісталася Гітлерові, вирішили від неї залишити мертву пустелю. Українців ніхто не питав, чи згодні вони на знищення України. В Москві з’явилася доктрина «випаленої землі», яку згодом при відступі використали і німці. Органічною складовою цієї доктрини було виселення всього населення України на східні землі імперії для забезпечення її дармовою робочою силою і знелюднення окупованої німцями території, позбавлення їх місцевих робочих рук для відбудови зруйнованого.
Власті веліли усіх людей і багатства із України вивезти на схід, а що не вхоплять, — знищити, зірвати, спалити, лишити мертву пустелю, непридатну для проживання. Німцям мали дістатися лише згарища і руїни.
У тій війні відступали багато армій: польська, бельгійська, голландська, французька, грецька та інші, але жодному їх урядові не спало на думку знищувати свою країну, щоб вона не дісталася завойовникові. Не допустив би цього й український уряд, коли б його Україна мала, але його в 1920 році знищили більшовицькі окупанти, й із того часу долю українців вирішувала чужа країна, турбуючись про свою вигоду, а не про долю українців. Ось і тепер — в 1941 р. — рішили все з України вивезти або знищити. У Москві не переймалися, що буде з Україною і українцями.
Із України на схід вивезли більше, аніж в Німеччину. Її фахівців везли під конвоєм разом з евакуйованими заводами. Начальство втікало саме, не чекаючи, поки прийдуть німці. Для перших і других на сході гарантували житло і постачання. Євреї мусили їхати, бо їх чекав геноцид. Більшість із них просто втікала від смерті, не надіючись на допомогу влади. Колгоспників-скотарів та механізаторів змушували виводити техніку і худобу за Волгу, не обіцяючи там влаштування.
Решті тил не обіцяв ні транспорту, ні житла, ні харчування. Але влада категорично забороняла, щоб хтось лишився й працював на німців. Тому більшовики усіх переконували, щоб не чекали німців, а власними силами на свій страх і ризик пробиралися на схід. Навіть померти, але не лишатися в окупації. При підході німців до Москви там, 16 жовтня, оголосили, щоб за добу усі покинули столицю і відбули в евакуацію. Кого після цього застануть, — вважатимуть за дезертира, який бажає жити під німецькою владою. З такими НКВС не панькався, карав як дезертирів. Тож і не дивно, що в українських містах населення з дня у день тануло. У Києві з 900 лишилося 300, в Одесі з 600 — 200, в Чернігові з 69 — всього 6 тисяч населення. Одні тікали, боячись Гітлера, а інші — Сталіна.
Так 3,5 мільйони українців опинилися за Волгою. Хто не виїхав, — попали у чорні ­списки «пособників гітлерівців», які у більшовицькому реєстрі злочинців стояли разом із військовополоненими. Їх перебування під владою німців розцінювалося як зрада Сталіну. А таких в Україні було 90 відсотків її населення. Коли в 1943 році почався наступ радянських військ на Лівобережжі, то українських підлітків, силоміць мобілізованих так званими «польовими воєнкоматами», змушували «кровью искупить позор предательства», й злочинно беззбройних гнали під кулі німецьких кулеметів на штурм Дніпра, де вони і загинули.
Не забули і про мирне населення. 22 червня 1944 року сталінські маршали Берія й ­Жуков звеліли дивізіям НКВС вивезти всіх українців, котрі були під німецькою окупацією, в «отдаленные места ­Советского Союза». Ці дивізії якраз верталися зі сходу, куди щойно насильно вивезли кримських татар. Тепер була черга за українцями.
Та на заваді маршалам стала УПА. Вона скувала беріївські армії. Москві не вдалося вчинити з українцями те, що вона зробила з чеченцями, інгушами, татарами, калмиками, німцями та іншими народами. Але зловісна графа «був на окупованій території» десяток років стояла в особистих справах українців і закривала їм шлях до престижної чи вигідної роботи. Прислані з Росії чиновники, котрі посідали владні місця в Україні, дивилися на місцеве населення, як на винне у злочині, й не церемонились із ним у жорсткостях та насильствах. Винятки становили лиш ті, хто зумів роздобути довідку про участь у радянській «партизанці».
При такому розкладі подій ті, хто вернувся з евакуації, опинилися у вигідному становищі. На них влада дивилася як на «своих», що не жили під німцями й не працювали на них.
Але, щоб здобути таке довір’я влади, евакуйованим довелося пройти страхітливі випробування. Адже Гітлер геть не був зацікавлений у евакуації, бо вона видирала у нього з рук і багатства й робочі руки. Тому він прагнув всіляко завадити вивозу і підприємств, і людей. Його літаки нещадно бомбили і ешелони з обладнанням на залізницях, і колони біженців на дорогах. Від протистояння двох диктаторів терпіли ні в чому не винні люди. Дороги на схід були усіяні їх трупами. Гинули не тільки від куль і бомб німецьких стерв’ятників, не менш потерпали від голоду, бруду, вошей, епідемій. Вони були неодмінними супутниками втікачів у їх дорозі на схід. Уряд не дав їм ні транспорту, ні їжі, й вони тисячоверстний шлях вимучували пішки, не рідко — з малими дітьми на руках. У який раз проклинали вони ту мить, коли покинули рідне обійстя.
Біди не полишали їх і тоді, коли вони нарешті діставались місць, недосяжних для ворожих літаків. Це була чужа земля. Їх ніхто не ждав і не горів бажанням поділитись оселею. Ніде було жити, нічого було їсти. Багато побиралися, просилися на будь-яку роботу за крихту хліба. Радянській владі це було дуже вигідно: робоча сила була майже дармовою. Потім писатимуть про героїчну працю і витримку тих, хто трудився в тилу. Але мовчать про те, що змушувало людей терпіти. А це був голод. А ще страх, що відправлять на фронт. Війна в стократ посилила експлуатацію владою людей, довела їх до становища напіврабів. Евакуація для багатьох обернулася фабричною каторгою. Як тепер стало відомо: 80% робітників Уралу тоді хворіли від голоду на дистрофію, й смерть тут косила людей не менш, ніж на фронті, особливо дітей. У 1943 році у Казахстані вибухнув голод, й дуже багато евакуйованих загинули голодною смертю. Так само голодували і ті, хто потрапив у Середню Азію. Евакуйованих з України в радянському тилу загинуло більше, аніж остарбайтерів у Німеччині.
Евакуйовані й ті, що вернулися з евакуації, — це абсолютно різні величини, бо повернулася лише частина евакуйованих, й по ній не можна визначати числа біженців, що покинули край.
Скільки поїхало в евакуацію з Новограда-Волинського — невідомо. Формально число їх можна визначити як різницю між довоєнним населенням міста й тим, що лишилося в окупації. Але ці цифри заплутані, бо до війни Сталін під час переписів населення, аби приховати факти вимирання людей від голоду та розстрілів, вдававсь до фальсифікації, штучно завищуючи результати перепису. Так людність Новограда-Волинського в січні 1939 року, згідно зі сталінським переписом, становила 23732 особи, а в документах для службового користування у райпарткомі значилося всього 18250 людей. У серпні цього ж таки року тут (згідно зі службовою документацією) мешкало 18851 людини, а в лютому 1940 року, за 16 місяців до війни — 19867 чоловік.
У 1941 році навряд чи людність зросла, бо в місті одна за одною пройшли багато мобілізацій, а на додачу забрали ще й кадри для формування радянського апарату в Західній Україні. Після початку війни пройшла ще одна мобілізація, після якої лишилося хіба що 17-18 тисяч людей.
1 жовтня 1941 року німці у місті провели свій перепис населення, згідно з яким тут лишилося 7334 особи. Виходить, що з міста перед приходом німців зникло біля 10 тисяч людей, тобто, більшість його населення.
Факт масових виїздів з міста дехто заперечує, посилаючись на швидку окупацію німцями краю, яка, нібито, не дала часу для втечі, й люди не виїхали, принаймні більшість лишилася.
Але швидкий прихід німців застав зненацька не лише Новоград. Німці сюди прийшли 8 липня, а у Житомир — 9-го, всього на день пізніше, однак більшість житомирян встигла виїхати на схід. Як писала газета «Комуніст Полісся»: «За считанные дни многолюдный город почти опустел. Большинство жителей эвакуировалось». Судячи з німецького перепису населення, і в Новограді-Волинському не стало більшості людей. Намагання довести, що їх розстріляли ще до перепису 1 жовтня спростовуються рядом джерел. Насамперед, це заперечує «Книга скорботи України». Із 530 персоналій жертв тільки 32 числяться як розстріляні до 1 жовтня. День смерті 71 людини не вказаний, а смерть 427 чоловік датується 10 жовтня і пізніше. Це значить, що розстріли, які сталися до перепису, істотно на число жителів у місті не вплинули, а, отже, не були причиною такого різкого падіння людності. Повуличний облік жертв німецької окупації, складений весною 1944 року, містить 829 персоналій. Навіть, коли б їх усіх додати до вказаних у переписі, то і тоді число усіх ледве перевершить 8 тисяч (8163). А напередодні війни було біля 18 тисяч. Значить, 10 тисяч, тобто більшість, зникли ще до приходу і терору німців.
Куди поділися люди, мав відповісти післяокупаційний демографічний процес. Якщо зниклі були розстріляні, то після війни нікому було б замістити нішу від цих втрат, і Новоград-Волинський, як і після погрому 1919 року, мав би два десятиліття тягнутися до двадцятитисячної позначки, починаючи з кількох тисяч населення. Коли ж недостаюче населення було живим й лише тимчасово відсутнім, то за 2-3 роки воно мало повернутись додому і відновити довоєнний рівень людності.
Архіви чітко зафіксували рух населення після окупації.
20 січня 1944 року в місті мешкало 5493 душі населення, майже на 2 тисячі менше, ніж 1 жовтня 1941 року. Адже впродовж двох років людей вивозили в Німеччину, розстрілювали, брали в радянську армію.
5493 — та кількість, з якої розпочалося відродження довоєнної людності міста.
Початок був дуже бурхливим. Як тільки у місті не стало німців, сюди повалили валом ті, хто зник у 1941 році. Всього за 4 місяці населення тут майже подвоїлось, і на 1 червня 1944 року досягло 9487 чоловік. Поверненню сприяло відновлення руху поїздів місцевої залізниці. Уже 22 січня запрацювала коростенська колія. Як сюди добиралися, розповів Семен Дихне, котрий колись працював у міській газеті: «Мій дядько Вульф … прямо їхав і йшов за частинами Радянської Армії, що наступала, й опинився в Новограді, як тільки місто очистили від ворогів». Певно, тактики дядька Вульфа трималися багато евакуйованих і поспішали у рідні гнізда, доки їх не посів хтось інший. Звичайно, не всім випадало так швидко повернутися додому. Хто працював на заводах і був до них приписаний, не міг зірватися аж до кінця війни, а дехто і до пізніше. Заборона звільнятися з виробництва тривала аж до 1947 року. Тому весною 1944-го був лише початок повернення.
Місто росло майже виключно за рахунок евакуйованих. З травня по грудень 1944 року тут народилось 302, а вмерла 221 людина, й природний приріст за 8 місяців склав 81 людину. Механічний же приріст, за рахунок приїжджих, був фантастичним. У червні-липні повернулися 332 біженці, в жовтні — 1443, в листопаді — 1081, грудні — 135. Лише за жовтень-грудень приїхали 2659 людей, а вибуло з міста всього 107 чоловік. Та й куди вибувати? Додому ж приїхали.
На січень 1945 року людність у місті вже становила 13450 чоловік. Лише за рік вона зросла у 2,5 рази, або на 8 тисяч людей. Такого росту Новоград-Волинський не знав за всю свою історію.
Протягом 1945 року повернення продовжувалося. У місто прибуло ще 4 тисячі чоловік, і в січні 1946 року тут вже проживало 17483 людини. Ще через півроку, у серпні, в місті мешкали 18887 чоловік. Це був рівень серпня 1939 року. В лютому 1947-го число жителів стало 20135 чоловік, скільки ж, як і перед війною. За три роки місто зросло на 14642 людини, щорічно приростаючи майже на 5 тисяч душ. Перед приїжджими поставали проблеми і житла, і харчування, і працевлаштування. Але люди не втікали: вдома гріли і стіни.
На цей час повернення вже завершувалося, тому у 1947 році наплив різко спав. За перші півроку приїхало всього 143 чоловіка і за 5 місяців людність у місті зросла всього на 219 осіб. У наступні 6 місяців рух дещо ожив, і місто поповнили 970 новосельців. Усе річне поповнення склало 1113 осіб. Це було вп’ятеро менше, ніж за попередні три роки. На 1 січня 1949 року в місті мешкало 22874 людини. Природній приріст уже переважував механічний. У 1949 році за 11 місяців у місті народилося 519, а приїхало 481 людина. На початок 1950 року населення Новограда-Волинського склало 23929 людей. До 30 тисяч лишалося всього якихось 6 тисяч. Але місту їх довелося наверстувати цілих 10 років.
До половини евакуйованих (біля 5 тисяч людей) становили євреї. Тому питання про їх долю має важливе значення для вивчення евакуації і повернення з неї. На жаль, достовірно точних даних про рух єврейського населення в евакуації немає, й тому доводиться визначати його приблизне число побічними розрахунками.
М.Гіндельман у своїх спогадах свідчить, що восени 1945 року в місті мешкало 3 тисячі євреїв. На 1 листопада того року число жителів Новограда становило 16072 людини, а значить, доля єврейства в складі населення становила 18,7%. Слід мати на увазі, що ще не всі жителі, а значить і не всі евреї, повернулися додому. Вони доїжджали і в наступні роки, й тому їх число мало неодмінно зростати. До лютого 1947 року населення збільшилося до 20135 чоловік, до 1949-го — до 22874 людини. Якщо доля євреїв у складі населення з осені 1945 року не змінювалася й постійно дорівнювала 18,7%, то на початку 1947 року в місті мали жити біля 3,8, а на початок 1949 року — 4,3 тисячі єврейського населення. Ще раз слід нагадати, що це ті, кому вдалося вижити й вернутися в рідний дім. Решта загинула або не повернулася до Новограда. Якщо врахувати, що до війни тут мешкало понад 6,8 тисяч, то втрата єврейської общини виглядає особливо вагомою — 2,5-3 тисячі чоловік, 37-44% міського єврейства. Таких тяжких втрат у місті не понесла жодна інша національна община.
Вмерли вони з різних причин. За свідченням Л.Когана, 360 міських євреїв загинули на фронті. Багато стали жертвами німецьких бомбардувань поїздів і колон із біженцями. Та ж газета «Комуніст Полісся» писала: «Люди с узлами бежали, куда попало. Кто на телеге, кто пешком. Крики, плач. Чаще всего бежали на вокзал. Там еще оставались вагоны, которые цепляли к паровозам и беженцев увозили на восток. Потом говорили, что большинство этих эшелонов погибли в пути от налетов немецкой авиации». Без сумніву, серед загиблих від бомб і куль літаків було багато євреїв, у тому числі і з Новограда-Волинського. Про смерть євреїв в евакуації говорять і судові справи, які велися в місті з приводу житла для реевакуйованих. Жилося там дуже скрутно, тож помирали й від голоду. Діяв і фактор падіння народжуваності під час війни. Смерть перевершувала народжуваність, у тому числі і серед євреїв. В Україні, згідно з офіційною статистикою, в 1940 році на 1000 жителів народилося 27,3 людей, а вмерло 14,3, й природній приріст становив 13 людей на 1000 душ населення. А у війну вмерло на 1,5 мільйона більше, ніж народилося, від чого кожна тисяча скоротилася на 37 чоловік. Євреї не були винятком, тут теж померло більше, аніж родилося. Виходячи з довоєнної чисельності міської єврейської общини в 6,8 тисяч чоловік, вона від надмірної смертності мала понести втрати в кількості 250 людей.
Коли скласти усі ці втрати: від бомбардувань літаками, хвороб, голоду й безпритульності в евакуації, непосильних трудів у радянському тилу, розстрілів у Паволочі, Бабиному Яру, на Кавказі та інших місцях, перевага смертей над народженнями, а ще неприїзду до міста з причини кращого влаштування десь-інде, то стають зрозумілими небачені втрати єврейського населення у місті. Ті три тисячі, що їх Гіндельман застав восени 1945 року, були щасливчиками, яким вдалося уникнути смерті на відміну від багатьох їх супутників у евакуації.
З міста виїхала більшість євреїв, але не всім їм сюди судилося повернутися. Коли б їх виїхало тільки 3 тисячі, то Гіндельман навряд чи застав би хоч тисячу.
Версія про багато тисяч розстріляних у місті євреїв була наслідком фальсифікацій, вчинених комісією з розслідування злочинів фашистів у місті. Як зазначив краєзнавець Л. Коган, цифри її — «далекі від точності, враховуючи недосконалу методику підрахунку». З такою оцінкою актів комісії можна погодитись, коли під «неточністю» розуміти багаторазове перебільшення числа жертв у захороненнях, так само, як і неправдивий опис поховань та їх жертв. Цифри актів, висмоктані з пальців членів комісії, які керувалися принципом: «Чим побільше!». Самі ці акти треба піддати слідству на предмет достовірності.
Те, що місцевих євреїв у війну багато загинуло, не підлягає сумніву, й частка загиблих, по відношенню до всього єврейського населення, незрівнянно більша, ніж доля вбитих українців по відношенню до тих, хто вижив. Але це не означає, що всі загиблі, чи більшість загиблих євреїв, були розстріляні в місті. Багато з них — це жертви тяжких доріг евакуації, каторжних трудів і голодовок у місцях евакуації, розстрілів німцями в оточеннях, в які потрапляли біженці, смерть від епідемій і, нарешті, вимирання внаслідок падіння дітонародження. У війни є багато способів убивати не тільки з німецької рушниці. Списувати усіх загиблих лише на німецькі розстріли, є принаймні, хибно.
Тому тема евакуації і перебування у ній наших земляків лише чекає свого дослідження, й коли вона буде вивчена, — наш погляд на окупацію й евакуацію зміниться.