А почалося, як завжди, з банального: слово за слово і — зчепилися.
Першим у вухо Стопакіну заїхав Грозяка. Добре приклався своєю великою кулацюгою. Так, що той, розправивши руки, мов птах крила, відлетів на метрів зо п’ять.
За свого приятеля вступився Пильний, рявкнувши на все горло:
— Ти не прав, Грозяко! — і дав тому під дихало.
Коли Грозяці перехопило подих і він переламався надвоє, Пильний професійно ребром долоні стукнув його по потилиці.
Грозяка розпластався на підлозі, мов розчавлене ­земноводне.
Пильний вдоволено-переможно видихнув:
— Ось так, крячка!
Та цим усе не скінчилося. Друг Стопакіна скреготнув зубами і своїми довгими пальцями обвив лебедину шию Пильного. Дихнувши перегаром супротивнику в обличчя, прохрипів:
— За друга — задушу, внатурі!
І почав душити, душити, душити…
Аж тут повітря розрізав пронизливий крик:
— Братва! Наших б’ють!
І — понеслося!
— Ну, тримайтеся, козли!
— Вали лохів!
— У нюхало йому! У нюхало!
— По кумполу!
— Мармизу розмалюй!
— Ти куди, гад, на мозоль больной?!!
— Уб’ю, паскудо!
— А-а-а-а-а!
— У-у-у-ух!
Лусь! Трісь! Бах! Трах!..
Решта присутніх спочатку уважно спостерігали за своїми колегами. Потім у їхньому нутрі щось тенькнуло, і вони також приєдналися до чубанини.
Саме в цей момент настала така мить, що хоч картину малюй. Пози — найунікальніші! Суперові!
Проілюструємо деякі з них.
Стопакін, мов лев, роздирає пащеку Грозяці.
Пильний на голові Стопакіна трощить стілець.
Інший учасник побоїща у недруга вибиває усі тридцять два його зуба.
Праворуч від нього — два здорових дядьки одне з одного витрясають душі.
Інших двоє — гепаються лобами, мов два цапа.
Хтось комусь штрикає пальцями в кліпавки.
Хтось комусь відкушує вухо.
Хтось комусь вириває на голові останнє волосся.
Хтось на комусь відбиває гопака.
І всюди — натужне сопіння, гарчання, харчання, скреготіння зубами…
Здавалося, що цій наминачці кінця не буде.
Та раптом з’явився Він. І сказав:
— Хлопці, досить! Трохи розім’ялися — і до роботи!
…Бачте, послухали спікера. Депутати…