Зустріч із цим чоловіком запам’яталася вже тому, що посміхався він крізь сльози. Помітно хвилювався і ніяк не міг підібрати досить слів, аби висловити свої почуття. А трішки заспокоївшись, розповів: «Знаєте, у наш непростий час мало кому болить чужа біда, кожен думає про себе, і коли що трапиться, — розраховувати зазвичай ні на кого. Я сам — новоградський, Михайло Миколайович Янчук, на вулиці Тельмана живу. Дружина хворіє, ми обоє пенсіонери, живемо у старому будинку. Дах протікав — латали, як могли, але настав момент, коли потрібно було повністю поміняти покрівлю. Звідки ж у пенсіонерів такі кошти? Хоч плач. На кого сподіватися? Звернувся до Володимира Литвина, бо чув, що багато допомагає людям. Пішов на прийом зі своїм зверненням до його брата, Петра Михайловича, і сам не очікував, що так швидко отримаю допомогу. Отримав. І переконався, що нам, новоград-волинцям, є на кого сподіватися, що це людина з великої літери, займаючи одну з найвищих посад у державі, завжди допоможе. То я хочу висловити йому за це подяку через газету — хай Бог дасть йому ще здоров’я і многая літа на добрі справи». І чоловік, просвітлений радістю, поспішив додому, насамкінець зауваживши — тож обов’язково напишіть, не забудьте.
Таких ось звернень до нашої редакції надходить чимало — «Висловлюємо вдячність нашому земляку В.М.Литвину за допомогу та підтримку…» Ось просто переді мною лежить стосик таких листів — у кожному з них людські болі, чиясь біда, сльози, проте насамкінець обов’язково «щиро вдячні нашому Володимиру Михайловичу…».
Дійсно, ця людина, високопосадовець, відомий політик і державний діяч, для кожного новоград-волинця — свій, рідний, виходець із простої родини, доступний, щиросердний.
Перечитуючи вкотре ці листи, я чомусь задумалася над тим, що скільки б років не минало і які б посади не займав Володимир Михайлович, але завжди лине серцем сюди, на свою малу батьківщину, завжди, вже практично десятиріччями, допомагає землякам, не цураючись вирішувати не лише загально громадські, а й особисті питання. Не відмежовується ні від кого, хоч, досягнувши в житті таких висот, міг би… Але — приїздить, зустрічається, вислуховує, аналізує і допомагає.
Володимир Литвин, попри всі державні клопоти, часто навідується на Новоград-Волинщину, а ще, працюючи єдиною командою, традиційно приїздить сюди і його рідний брат, депутат обласної ради Петро Михайлович Литвин, який особисто приймає громадян і за дорученням Володимира Михайловича вирішує ті проблеми, з якими люди звертаються. У більшості випадків питання вирішуються відразу під час прийому.
Довелося і мені побувати на одному з таких прийомів. Відразу зазначила, що перед дверима, де приймав депутат, було велелюдно — всі займали чергу і спокійно обговорювали якісь питання. Затрималася на хвильку і почула: «ще нікому не відмовили, ідеш сюди з останньою надією, бо до кого ж іще звертатися, як не до свого»?
Загалом, на останніх прийомах громадян у Петра Михайловича побували 27 чоловік.
Серед тих, хто отримав допомогу на лікування: Надія Вовк, Наталія Живанюк, Марія Рижикова, Ірина Гнітецька.
Матеріальну допомогу надано Ганні Брацюк, Мар’яні Онисько, Світлані Прокопчук, Світлані Матвійчук.
Матеріальну допомогу на лікування отримали Віктор Ставський, Надія Лісова, Наталія Молодцова, Сергій Радчук, Марія Трохимчук, Марія Юзвінська, Юлія Міщенко, Ірина Букатко, Ольга Салімова, Людмила Бочковська, Микола Дмитренко, Володимир Кравець, Анжела Мамайчук, Катерина Войтенко, Катерина Гранковська, Михайло Симоненко, Надія Приймак, Євгенія Тетеря. За останній прийом було надано допомогу на суму більше 30 тисяч гривень.
Решта питань відпра­цьовуються і вирішуються.
Дійсно, до кого можна звернутися в наш надто складний, нестабільний і непрогнозований час за допомогою і сподіватися, що тебе, просту людину, почують? Більшість державних мужів заклопотані виключно власними проблемами. Більшість, проте — не Володимир Литвин. Під час кожної з його поїздок на Новоград-Волинщину мені доводилося спостерігати за тим, як просто і невимушено спілкується він із земляками, як довірливо оточують його люди на вулицях і говорять про наболіле, і з якою увагою та співчуттям він вислуховує всі ці спонтанні майже сповіді. І не лише вислуховує — всі прохання занотовуються і вирішуються. А найчастіше звертаються з тим, що болить найбільше — лікування, операції, земельні та юридичні питання.
Один із листів до редакції мені хотілося б процитувати, на прохання його авторів: «До Дня захисника Вітчизни до нашого міста приїхав на зустріч з ветеранами Володимир Михайлович Литвин. Ми до нього звернулися за допомогою. Хоча не дуже вірили, що нас почують. Так сталося, що прогорів наш газовий котел, а придбати новий у нас немає змоги. Вже 3 березня нам повідомили, що для нас придбано газовий котел. Наша сім’я тепер впевнена, що для братів Литвинів чужої біди немає, бо вони дійсно допомагають людям.

Мабуть, мало хто знає і про те, що матеріальна допомога людям найчастіше виділяється з власних коштів Володимира Михайловича. Так, частину своєї заробітної плати він перераховує на рахунок благодійного фонду «Майбутнє Полісся», так само на благодійництво йдуть кошти, отримані за видання власних книг, наукову працю. Це ніде не озвучується, адже добрі справи робляться за покликом серця, а не заради власного рейтингу — він і так досить високий.
Останнім часом неодноразово доводилося чути, як мої столичні колеги докоряють Володимиру Литвину тим, що надто часто навідується на свою малу батьківщину, а деякі політики на тому навіть намагаються і «засвітитися». Однак нашому земляку «світитися» не потрібно — незалежно від посади, у всі часи — навіть найтяжчі, найскладніші — він постійно приїжджав на Новоград-Волинщину, бо, як символічно кажуть відомі поетичні рядки, — «моя біла хата — вище Білого дому». Приїжджав з конкретною допомогою, яка не припинялася і не припиняється ніколи. Якби кожен високопосадовець, депутат Верховної Ради хоча б частково так працював на своєму окрузі, чув простих людей, як чує їх Володимир Михайлович, то, переконана, що наше життя значно покращилося б.
Чуття єдиної родини — воно надзвичайно важливе. Ми всі, жителі міста Новограда-Волинського і району, — єдина родина, і наші проблеми, наші турботи болять тільки тим, хто сам родом з цього краю, хто не забуває про свої корені, про свою «білу хату» і в кому живе дух благодійництва. Мені часто доводиться чути на зібраннях різного рівня: «Як же пощастило Новограду, що ви маєте Литвина». І я посміхаюся у відповідь — звісно, пощастило. Що ж тут заперечувати? Адже про це говорять сотні конкретних справ і вчинків, говорить високий рейтинг нашого міста за різними соціально-економічними показниками, говорять вуста простих людей — щирими словами вдячності.