ЙОГО МРІЯ — СТАТИ БАНДИТОМ

Леонід до Галини (ім’я в матеріалі змінені) заявився о третій ночі. Заліз на п’ятий поверх по пожежній драбині. У хол студентського гуртожитку проліз через кватирку, яку дівчина заздалегідь відкрила.
— Зі столиці діставався на попутках, — пожалівся 22-річний Леонід. — Уночі зупинятися не хочуть. Замерз, їсти хочу.
— Проходь.
Галина приготувала нареченому бутерброд. Відтак поцікавилася:
— Чому так пізно?
— Потім розповім. Ти тільки, коли раптом спитають, кажи, що весь вечір був у тебе. І вночі також.
Галина звернула увагу на вимазану в бурі плями куртку.
— Що це? Кров?
— Ага, побився, — Леонід цикнув зубом, вигнув пальці — ну просто конкретний вурка. — Тому й приїхав. У столиці ліпше не рисуватися. З тиждень поживу у тебе…
Діло молоде, хто в такому віці не чубився. Не можна сказати, що велике місто мало «види» на цього донжуана: безробітний, безшабашний, любить випити, поводить себе, ніби кримінальник. Проте, були і плюси: киянин, із житлом, пристойні батьки.
— То що, Галюсю — дозволиш пожити? — перепитав Леонід.
— Живи. Катька, сусідка по кімнаті, все одно на практиці. Тільки через місяць приїде.
Очевидно, Леонід недооцінив можливостей і здібностей працівників правоохоронних органів. Знайшли його і там. Однак взяти не встигли. Втікач помітив у вікні оперативне авто. Поки співробітники піднімалися по сходах, Леонід утік у той же спосіб, як і з’явився, — по пожежній драбині.
Наступного дня прийшло трагічне повідомлення : Леонід Шумило покінчив життя самогубством. Через технічний поверх забравсь у свою квартиру, залпом прийняв убивчу дозу різних ліків, після чого (видно, щоб напевно) змайстрував із простирадл зашморг і повісився. Залишив передсмертну записку: «Пробачте, я не хотів…». Що це означало, — розуміли тільки посвячені…
* * *

Хтось у дитинстві мріяв бути космонавтом, хтось мітив у банкіри… Леонід Шумило чомусь збирався стати бандитом. До того ж, не якимсь дрібним крадієм, а саме авторитетом, злодієм у законі. Дивно, ніби і батьки пристойні. Мати — вихователька в дитячому садочку, батько — підприємець, бабуся — вчителька. Он у Петра Руцького мати — по ЛТП, батько — по зонах, тільки бабуся нормальна. Петро вже з чотирнадцяти років стояв на обліку в інспекції у справах неповнолітніх, а в шістнадцять, скоївши за короткий проміжок часу близько двадцяти крадіжок, був направлений до спецшколи. Вже звідти за злісне хуліганство його етапували в колонію для неповнолітніх.
Леонід також вирішив не відставати од приятеля і потягнув із продовольчого складу, що знаходився по сусідству з фірмою батька, ящик з тушонкою. Навіщо тому стільки продуктів, Леонід тоді ще не знав. Зате який розмах!
Крадіжку списали на дрібну витівку, батько компенсував втрати, а крадія навіть не покарали. Щоправда, суворий інспектор поставив на облік — хоч якась радість. У випускному класі Леонід знову відзначився — в нетверезому стані вдарив учителя праці. І знову батько виправив ситуацію, залагодивши конфлікт миром. Хулігана навіть зі школи не вигнали.
По-справжньому Шумило показав себе, відсвяткувавши своє повноліття. Саме в той час, коли після мандрувань по зонах закритого типу, повернувся друг Петро Руцький.
— Братан! — невимовно зрадів Леонід. — Коли відкинувся?
— Вчора тільки догріб додому.
— Треба відзначити подію!
— Ясний перець!
Гарненько це діло замочивши, приятелі потупали на дискотеку, де Леонід влаштував ­серйозну бійку із застосуванням «розочки» — відбитого горличка пляшки. Тоді одного із опонентів відвезли до лікарні, другому лікарі надали першу медичну допомогу на місці. Буйного відвідувача відправили до міліції. Руцький тільки звільнився, й участі в побоїщі не брав — воля дорожча дружби.
— Льоню, в мене вже немає сил постійно тебе витягати з болота! — докоряв синові батько. — Зупинися. Візьмися за розум. Бо може настати такий час, що мої зв’язки не допоможуть.
Суд таки відбувся, але строк виявився умовним. Батько оплатив адвоката, компенсував моральні та матеріальні збитки потерпілій стороні. Так Леонід знову лишився на волі, та ще із-за непогашеної судимості не взяли до армії. Хоча, туди він і не прагнув. І тут батько вирішив проблему, влаштував сина в себе на складі вантажником.
Після того, що сталося, стосунки сина з батьками доконче розладилися. Демонстративно грюкнувши дверима, невдячний нащадок пішов з дому… до бабусі. Та, зрозуміла річ, не вигнала, виділила кімнату, а через рік і… померла.
Леонід навіть не знав, сумувати йому чи радіти. З одного боку — обірвалося єдине джерело засобів до існування. Зате почалася повна воля. Батько, правда, спадок оформив на себе. Але його не виганяли…
Місцеві дівчата, відверто кажучи, сторонилися «здвинутого» кавалера. Проте, була постійна «зазноба» з іншого міста. Бачилися майже щодня.
* * *

Якось Леонід поскаржився приятелю:
— Грошей нема. А без них кепсько, чорт!
— З бабками напруги не буде, — заспокоїв Петро. — Лохів у місті вистачає Перекупників краденого, тобто бариг, також немало. Знайдемо, що взять і кому двинути.
Не навантажуючи себе загальнокорисною працею, друзі зайнялися злодійством. Під керівництвом більш досвідченого приятеля Леонід швидко навчався «мудрому» ремеслу. Перший час сумки та валізи по вокзалах крали. На випивку вистачало.
Діло пішло, коли до компанії прибився Роман Коханов, котрий за своєрідну зовнішність носив «поганяло» Горб. Свого часу він був непоганим «домушником», спеціалізувався по дверних замках. Мав власне авто і сарай у приватному секторі. Проте, замки тепер пішли хитруваті, закордонні, та й двері надійніші. А ось на гаражах мало що змінилося. Отже, хлопці і почали їх скривати. Працювали тихо.
Що тільки народ, на радість крадіям, у гаражах не зберігає! Складаються мікрохвильові печі, килими, дрилі, телевізори, автомагнітоли. А скільки ще добротних автомобільних шин! Усе збувалося «баригам». Нехай недорого, але, враховуючи масштаби, в підсумку виходило непогано. Гроші в основному пропивалися.
Місяця через три компанію пов’язали. Уважний сторож, відчувши щось не те, подзвонив, куди слід. На місці вдалося затримати двох. Шумило тоді знаходився за іншим боком паркану, приймав добро. Почувши шум, намазав п’яти салом. У нього був час утекти далеко.
З того часу життя хлопця дуже змінилося. Леонід розумів, що приятелі його здали на першому ж допиті. Міркував правильно: додому сунутися не можна — засідка. В батьків, без сумніву, також. Довелося ночувати в підвалі свого будинку. Наступного дня вибрався лише під вечір. Взагалі дивно: все своє свідоме життя прагнув за грати, а коли прийшов час і з’явилася для цього можливість, то злякався.
Уголос Леонід міркував:
— Це навіть не гоп-стоп. Взагалі западло. Нє-є, якщо і сідати, то за розбій, а ще ліпше — за «мокруху»!
Від цих думок захотілося поїсти і напитися, та грошей немає. Мав на оці скупника краденого. Якщо дуже попросити, — може, зрозуміє, видасть «кредит».
З таким настроєм Шумило і не помітив, як опинився в тихому провулку приватного сектору.
* * *

Віктор Лизюк і таксував, і був сторожем на базі, і вантажником у магазині. Колись, будучи зовсім молодим, Лизюк служив охоронцем у колонії, грубо кажучи, «вертухаєм». А потім із ганьбою був звільнений за тісні стосунки з тими, кого охороняв.
Останні десять років колишній «вертухай» вважався «баригою». Скуповував і «задвигав» усе, що пропонували. Дурив постачальників безбожно. Бувало, з клієнтами розраховувався валютою. Щоб не мозолити сусідам очі, батьківську квартиру продав, купив невеликий будиночок, в кінці вулиці. У сусіда «орендував» гараж, куди складав крадене добро. Так спокійніше. Прийдуть з обшуком, а в хаті нічого немає.
Лизюк був тертим калачем, чужих до себе не підпускав, випадкових зв’язків не заводив, справу мав тільки з вибраними, серед яких був і Горб.
А ось Шумило до приближених не відносився. Вони ні разу не бачилися.
Та Леонід, вирішивши, що має право, нахабно тиснув на дзвінок, що знаходився на хвірточці.
— Кого там принесло?
— Свої, відчиняй! Я від Горба.
— Чого він сам не прийшов?
— Взяли його. Поговорити треба.
Накинувши бушлат, Лизюк вийшов на вулицю.
— Може, в двір пустиш? — попросив Шумило.
— Нічого тобі там робити. Кажи, що з Горбом. До мене прийдуть?
— Багато хочеш знати. Ти спочатку налий та обігрій. Питання потім задаватимеш.
— Ну і хрін з тобою! Іди, звідки прийшов!
Лизюк повернувся, зробив у двір лише крок і отримав сильний удар кулаком у шию. Це тому, що Леонід у кишені завжди носив кастет. Про всяк випадок.
Спіткнувшись, господар зарився носом у траву. Скочивши на нього, зухвалець заходився кулаками гамселити бідолаху по голові. При наявності кастета виходили сильні удари, бризнула кров, щедро окропивши світлу куртку.
Коли чоловік затих, Шумило заспішив у будинок. Він знав, що «барига» живе один. Не знав тільки про таємничий гараж. Тож, Леонід нічого цінного не знайшов. Хіба що, трохи грошенят у портмоне Лизюка і розпочату пляшку горілки в холодильнику.
Пожадливо випивши оковиту з пляшки, поспіхом закусивши вареною ковбасою, хлопець пішов геть. Дорогою спробував розбуркати Лизюка, але той не відгукувався. Тут до Шумила дійшло, що той мертвий. Розуміючи, що скоїв страшне, далі Леонід не пішов — побіг, так і не закривши хвірточку.
Досить швидко там з’явилася слідча група: Коханов і Руцький не за потреби здали точку. Яким же було здивування оперативників, коли замість крадених речей вони виявили свіжий труп.
У кишені Шумила була якась готівка, яку він забрав із чужого гаманця. На об’їзну дорогу зміг виїхати на таксі. Далі — автостопом. Тільки це йому не допомогло, та і алібі не згодилися б — у будинку вбитого залишилися відбитки пальців.
* * *

Вбивця сам собі виніс смерт­ний вирок. Кримінальним авторитетом він так і не став. Злякався відповідальності в останній момент.
Підготував Микола РОМАНІВ