(Продовження. Початок у №44 від 31.10.08)
4.
До кабінету «убозівців»увійшов майор Ващенко. Побачивши веселі обличчя своїх підлеглих, з сарказмом кинув:
— З якого приводу радіємо? Чи, може, на слід квартирних крадіїв вийшли?
Оперативники ніяково засовалися на стільцях. А лейтенант Квашня недоречно бовкнув:
— Тут Коцюба цікавий анекдот розповів! Послухайте, Вікторе Сергійовичу. Виїхала бригада на труп…
— Так, розповідачі задьористі! — перебиваючи, скипів майор Ващенко. — Ану всі до мене в кабінет! Розкажете, чим ви там сьогодні займалися.
За кілька хвилин усі зібралися в начальника управління боротьби з організованою злочинністю міського відділу міліції.
— Анекдотиками, значить, перекидаємося? — сидячи за столом, майор Ващенко нервово покручував у руках кулькову ручку. — Справ, хоч лопатою вигрібай, а їм, бач, весело!
— А хіба ми не працюємо? — спробував виправдатися старший лейтенант Коцюба.
— Ну, і що ви там напрацювали? — зіронізував головний «убозівець». — Я дуже уважно вас слухаю.
— Не насміхайтеся, Сергійовичу, — ніби ображено озвався лейтенант Квашня. — Самі знаєте, що справа надто складна. Професіонали. Діють, наче невидимки. Ото хіба що «Ладу» свою засвітили.
— Отож, що засвітили! — майор Ващенко кинув ручку на стіл. — А коли засвітились, значить, до професіоналів недотягують! Між тим, обікрадено три квартири. За тиждень. Не сьогодні-завтра чекай чергового сюрпризу.
Старший лейтенант Коцюба аж підскочив:
— Тіпун вам на язик, Сергійовичу!
— Сам знаю! — майор Ващенко знову взяв до рук кулькову ручку. — Припустимо, — повів він далі, — як до цього схиляється більшість наших співпрацівників, — що це зальотні хлопці. А коли так, то вони мусять у когось зупинятися.
— У того, кого вони добре знають! — блиснув думкою старший лейтенант Коцюба.
— Правильно, — підтримав підлеглого керівник «убозівців». — Але…
— Але не треба відкидати й інші версії, — перебив начальника лейтенант Квашня.
— А їх ніхто й не відкидає, — зауважив майор Ващенко. — І не лізь поперед батька в пекло!
— Зрозумів. Вибачте. Більше такого не повториться.
— Перестань блазнювати!
— Слухаюсь!
Саме в цю мить до кабінету ввійшов капітан Довговус.
Усі привітно «заоокали», «зауукали»!
— Щось ти ранувато з відпустки, — майор Ващенко потис руку кремезному капітану.
— Тут відпочинеш, — скривився новоприбулець. — Татуньо де хочеш віднайде. Відкликав. Мовляв, давай, пане-капітане, рятуй нас! Без тебе жодна справа не рухається вперед! Бандюки на голову насідають!
— Від скромності ти не помреш, — старший лейтенант Коцюба відкинувся на спинку стільця. Відтак додав: — Побачимо, як ти тих бандюків з наших голів познімаєш! Рятівничок! Коли виставлятимеся за відпустку?
— Перестань балаганити! — присварив підлеглого їхній керівник. І звернувся до Довговуса. — Це добре, що ти вийшов на роботу. Приєднуйся до нас. Зі свіжою головою добре справи вирішуються. А то зграя квартирних крадіїв уже й справді на голову сіла.
— Чув, чув, — зітхнув капітан. — Усе місто гуде.
— Може, з цього приводу маєш якісь думки?
Довговус стенув плечима.
— Думки? А що ви хоч накопали?
— Практично нічого. Знаємо, що…
Задзвенів телефон. Ващенко зняв трубку, приклав до вуха і враз побілів.
Усі це помітили, напружилися.
— Що там Сергійовичу?
— Що?
— Ну ось, — майор кинув слухавку на важіль апарата, — наврочив. Чергова квартирна крадіжка. — Головний «убозівець» застукав пальцями по столу. А відтак несподівано гримнув. — Ну, чого сидимо? Мерщій до машини!
5.
Телефонував до міліції такий собі пенсіонер Павлов. Він повідомив, що кілька хвилин тому якісь невідомі хлопці зламали вхідний замок дверей у сусідів по поверху і проникли у їхню квартиру.
На місце злочину працівники УБОЗу прибули практично за лічені хвилини. Крадії саме напихали сумки чужим майном. На гарячому їх і схопили, доправили до відділку й одразу вчинили допит.
— Ну що там? — нетерпляче поцікавився полковник Яновський у майора Ващенка, ввійшовши до нього в кабінет.
Той пригнічено захитав головою:
— Не вони.
— Чому така впевненість?
— Хлопаки швидко розкололися. Вирішили підіграти справжнім злочинцям. Точніше, скористалися моментом, що в місті діє банда «домушників». Ось під їхню дудочку й зіграли. Всі троє підлітки. Мешкають у сусідньому під’їзді з потерпілими. Як з’ясувалося, один з крадіїв з неблагополучної сім’ї і стоїть у нас на обліку.
— Кого намагались обікрасти.
— Свого однокласника. Він їм чимось насолив. Ось і вирішили в такий спосіб помститися. Вони кілька днів поспіль стежили за його квартирою — хто коли йде, хто коли приходить. Не можна сказати, що потерпілі заможні, але комп’ютер мали. На нього хлопці і поклали око. Техніку впакували в сумки, прихопили ще дещо. Та винести не встигли. Дякуючи пенсіонерові, котрий подзвонив до відділення.
— Добре. Спрацювали оперативно. Але мене це поки що не тішить.
— Я розумію, що ви маєте на увазі, Григорію Бояновичу. Працюємо. Своїм розслаблятися не дав. Послав на ті ж адреси, де сталися крадіжки, щоб ще раз опитали потерпілих. Може, ще щось накопають. Сподіваюся, що рано чи пізно на слід злочинців вийдемо.
— Хотілося б, щоб це сталося якнайшвидше. Я підключив дільничних інспекторів. Тримайте з ними зв’язок.
— Зрозуміло.
— Довговус приступив до роботи?
— Так, працює. Але…
— Що ще?
Ващенко посміхнувся:
— Відпустку чоловік зіпсував.
— Ще нарибалиться! — Яновський ступив до дверей. Однак зупинився, додав: — Візьмете головних фігурантів — і піде ваш капітан ловити своїх карасиків.
— Він короп’ятник.
— Яка в біса різниця!
— Майор промовчав.
Полковник же послабив тон:
— І копайте, пане майоре, копайте. Шукайте свідків. Не може такого бути, щоб їх ніхто не помітив. Розумієте, не може такого бути!
Ващенко згідливо кивнув.
6.
У кімнаті було накурено, хоч сокиру вішай.
Вони чекали на господаря квартири, колишнього зека Фоми Психопата (таке прізвисько отримав за неврівноважений характер), у котрого спинилися півтора тижні тому.
Денис наповнив чергову чарку.
— Тобі налить? — спитав у Артема Кряка.
Той, дивлячись у вікно, гиркнув?
— Я ж буду за кермом. Та й ти перестань хлебтати! Приклався, наче віл до браги! На діло ж ідемо.
— Мені, щоб нажраться, знаєш яку дозу треба прийняти? — Він випив. Закусив копченою ковбасою. Гортаючи «Плейбой», тицьнув пальцем на одну із сторінок. — Диви, яка фифочка! Сюди б її!
Кряк пробурмотів:
— Ще встигнеш. Будуть ще фифочки тобі.
У двері постукали умовним сигналом.
— Стули пельку, — Кряк приклав пальця до губ. Тихо ступив у коридор. Подивився у вічко. Відтак клацнув замком. Упустив Фому Психопата.
— Ну? — прикипів поглядом до нього.
— Все нормальок. Хазяїв на хаті немає. Можна чистити.
Психопат зиркнув на стіл. Налив собі горілки. Перехилив.
Це розізлило Кряка:
— Киньте глушить водяру, мужики!
— Та не метушися ти, — нервово кинув Психопат. — Одна не завадить. — І, загигикавши, додав: — Я так краще працюю!
Денис також потягнувся до пляшки. Але Кряк перехопив оковиту.
— Це вже зайве! — зикнув він. — Не в кабак збираємося.
Денис насупився:
— Щось я недоганяю. Ти чо? Накрапай одну.
— Охолонь! Після діла — хоч залийся!
Психопат сунув до кишені курточки викидний ніж. Усміхнувся:
— З ним надійніше!

Під’їхали впритул до під’їзду. Швидко піднялися на третій поверх. Аби переконатися, що господарів і справді немає вдома, натисли кнопку дзвінка.
Тиша. Подзвонили ще раз. Те ж саме.
Кряк прошепотів:
— Давай, Психопате, колупай замок.
Десь за хвилину ввійшли до квартири. Ввійшли і остовпіли — з ванни, витираючи рушником волосся, вийшла молода жінка…