Якийсь час Володимир, Євген і Петро (імена в матеріалі змінено) поводили себе сумирно. Працювали на будівництві, бувало, підробляли на ремонті квартир. Гроші, нехай і невеликі, але водилися.
Два роки тому друзі засиділися в кафешці, відзначали шлюборозлучний процес Володимира. Справа наближалася до закриття, а гуляння поки не виходило — мало випили, та й гроші закінчувалися.
Прихопивши залишки спиртного, приятелі влаштувалися на пеньку у невеликому скверику.
У той же час, щоби скоротити шлях, стежкою йшов немолодий чоловік.
Євгену захотілося закурити, а цигарки закінчилися.
— Ей, дядь! — хлопець гукнув перехожого. — Дай закурить!
— Не маю, — спокійно відказав незнайомець.
— От, гад, зажав!
Євген скочив, догнав чоловіка. Підтягнувся і Володимир. Петро здалеку спостерігав, як дружки молотять бідолаху. Зробивши з нього «котлету», мерзотники перетягли тіло під дерево.
— Треба кишені перевірити…
Євген знайшов цигарки, а ще — гроші, мобільний телефон, з пальця стягнув обручку.
— Бачиш, гад, — просичав Євген, — були в нього цигарки!..
Щоб не «погоріти», мобільник грабіжник викинув, обручку «заникав», перерахував гроші. Вийшло майже дві тисячі гривень, котрі він розділив між приятелями.
Не зовсім розумний Петро телефон підібрав. У нього був такий же. Більше того, в чужий апарат вставив свою сім-карту.
В ту ніч вони на таксі змоталися у цілодобовий магазин, прикупили дорогого спиртного, гуляли ще до ранку. А назавтра, ближче до вечора, Петра доставили у відділення — він зробив лише один дзвінок з чужого телефону.
Дивно, але тоді вдалося викрутитися, навіть незважаючи на те, що на взутті затриманого виявили кров.
— Ага, — тримаючись за чоло, ніби пригадав Петро, — я дійсно минулої ночі повертався додому по тій самій стежці. Там і знайшов той телефон. Збирався його занести до міліції, та було вже пізно, а прокинувся перед обідом, ще не встиг. Там же, на стежці, мабуть, і наступив на кров.
Провели очну ставку, але потерпілий у Євгенові грабіжника не впізнав. Ті були здоровими, а цей — худий, малий. На цьому справа і закінчилася. Петро лише добу провів у камері, після чого його відпустили.
На якийсь час хлопці притихли — нікому не хотілося за грати, особливо Володимиру.

Наступний свій вихід бандити-початківці зробили рівно через рік — минулої весни. Володимирові терміново потрібні були гроші. Проблема виникла, коли він, не маючи водійських прав, та до того ж нетверезий, на батьківському «Опелі» скоїв ДТП.
«Полюбовно» домовитися на місці не вдалося, справу передали до суду, за якою винуватець повинен був повернути збитки у розмірі півтори тисячі доларів, та потрібно було ще п’ятсот для ремонту батькового авто. Таких грошей у Володимира не було. У друзів також. Тому виник план.
Якщо раніше хлопці діяли спонтанно, так би мовити, експромтом, то цього разу операція була добре продумана.
— Пам’ятаєте чувака, якому ми хату ремонтували? — спитав Володимир. — Він ще премію по сотці виписав. Дзвонив, просив гараж зафуфлить.
— І що? — тугувато доходило до Петра.
— А то! Я особисто йому сейф у стінку монтував. Думаєш, він там обгортки від цукерок триматиме?
— Так його ще відкрити треба.
— Сам і відкриє.
— Це як?
— Слухайте мене. Все дуже просто. Вламуємось у рукавичках і в масках. Усіх мордами вкладаємо на підлогу і зв’язуємо. Господар з переляку відкриває сейф, видає готівку.
— А якщо не дасть?
— Куди він дінеться? Це бачив?
Володимир продемонстрував пістолет. Точніше, його макет. Однак дуже схожий на справжній, що й професіонал не відрізнить.
— А якщо грошей у сейфі таки не буде?
— Буде. Коли він зі мною розраховувався, то вони там пачками валялися. І взагалі, не хочете — сам піду.
Погодилися. Петро відшукав стару шапку, прорізав дірки для очей. У Євгена такої не було, довелося купити.

Сергій Ласута і справді не бідував. У свій час піднявся на поставках м’ясо-молочної продукції. Коли «прикрутили гайки», перекинувся на добрива, а коли і там притиснули, то почав возити побутову техніку і мобільні телефони. Іншими словами, тримав ніс за вітром. Йому дійсно постійно потрібна була готівка, котру підприємець тримав у замаскованому сейфі.
Років зо п’ять тому Ласута розлучився. Нову пасію шукав довго, ніби як знайшов, але приводити її в будинок не поспішав. Тимчасово мешкав один. Інколи залишався на ніч син від першого шлюбу. Проте, не в той роковий вечір.
Ще давно у спадок Ласута отримав невеликий будинок, ремонтував його, розширював. Роботи вели ті самі приятелі. Тепер потрібно було облаштувати гараж. Сергій знову звернувся до давніх знайомих.

— Рукавиці взяли? — біля хвіртки спитав Володимир.
— Забули, — Петро схопився за голову.
— Ну, гаразд, все одно там наших відбитків повно. Пішли. Якщо через хвіртку не ­пройдемо, — переліземо через загорожу.
Вони підійшли до хвіртки, натиснули дзвінок домофона. І тут на грабіжників чекав перший конфуз. Замість домофона на хвірточці красувався новенький відеофон. Зрештою, хлопці цього не помітили, зате господар міг бачити.
— Хто? — коротко поцікавились із динаміка.
— Свої, — змінив голос Володимир.
— Ясно, заходьте.
Ласута очікував, що прийшли будівельники. Та не вгадав. Опинившись у дворі і обдивившись, чи немає собаки, приятелі натягли на голови шапки, перехопили на ганку підприємця, котрий вийшов зустрічати гостей. Заштовхали його в приміщення.
— Хто ще є в домі? — тицьнувши в лоба підприємцю пістолет, прохрипів Володимир.
— Один я, — відказав Ласута, гадаючи, що це порожній жарт. — Ти що, Володю, зовсім здурів?
Грабіжника заціпило. Як його могли впізнати у масці, і голос змінював? Мабуть, треба «мочити».
— Який я тобі Володя?
— Досить придурюватися. Я ж вас усіх на екрані бачив. — Сергій показав на куток, де на стінці кріпився відеофон.
Це можна було списати на жарт. Хай і невдалий. Але Володимира було вже не спинити. Він ударив підприємця по голові свинцевим муляжем пістолета. Хлинула кров. Ласута закрив голову руками. Закричав, що не входило у плани грабіжників. І мерзотник знову вдарив. На цей раз у скроню. Господар упав на підлогу.
— Чого стали, як на виставці?! — рявкнув Володимир. — Бабки шукайте!
Молодики кинулися на пошуки грошей. Євген дістався до сейфу, але коду не знав.
— Треба господаря привести до тями, — запропонував Володимир.
Усі повернулися до Сергія, набрали у відро води, почали обливати тіло.
— Він, здається, того… — ледь вимовив Петро.
Ласута і справді відійшов у світ інший. Бандити розгубилися. Поспіхом похапавши найцінніше, вони поспішили до виходу, так і не діставшись до грошей.

Злочинців шукали недовго: на місці злочину вони лишили відбитки пальців.
— Ми цей будинок будували, чого дивуватися, — в один голос запевняли затримані.
Може, і так, але тільки будівельні роботи були завершені два роки тому, а сліди свіжі. Отже, виходить, що всі троє нещодавно були в будинку. Навіщо і чому, вони пояснити так і не змогли.
Дружба закінчилася. Опинившись у камері, кожний відповідав сам за себе. Першим почав давати свідчення Петро, Це судом було взято до уваги — в колонії він проведе десять років. Євген на волю вийде через дванадцять. Володимир, як організатор і безпосередній виконавець убивства, за грати відправиться на п’ятнадцять років.