На лавці під крислатим каштаном сиділи баба Люба і баба Нюра.
Баба Нюра питає в баби Люби:
— Хто це в тебе на балконі скиглить?
— Гусеня, — відказує сусідка.
— Хто? — не второпала баба Нюра.
— Гусеня.
— Живе?
— А яке ж! На базарі знайшла. Дивлюсь, чалапкає саменьке. Взяла й підібрала. Шкода стало. Додому принесла, лапки помила.
— Кому?
— Ну, в мене ж не лапи!
— А-аа. І що?
— Нагодувала.
— Чим?
— Горохом. Вареним. І яєчком.
— А звідки знаєш, яка йому кухня треба?
— Я ж не з неба впала! В селі росла. Правда, трохи запахи нехороші.
— У кого?
— У птиці.
— Ще не те буде…

На ніч баба Люба гусеня з балкону забирала в кімнату. Ночі ж бо холодні. Стелила йому у ванній. А на день, коли сонечко пригріє, — знову на балкон. В картонну коробку садовила. Через кожні дві години пернатого годувала, вигулювала. На свіжому повітрі п’ятого поверху.

Наступного дня зустрілися під тією ж кучерявою кроною каштана.
Баба Нюра:
— Як там гусь?
— Гусеня!
— Ну, гусеня.
— Плаває!
— Де?
— У ванній!
— Де-де??!
— У ванній, кажу! Йому вода треба.
— А коропи там не плавають?
— Коропи? — замислено перепитала баба Люба. — Цікава ідея…

У неділю баба Люба пішла на базар. Купила дещо з продуктів. Потім підійшла до машини із живністю. Поцікавилася:
— По чому гусенята?
— Сорок гривень.
— Одне чи що?
— Ну не десяток же!
— Дорогувато.
— То не беріть!

На лавці.
Баба Нюра:
— Здоров!
Баба Люба:
— І тобі не кашляти!
— Як там гусь?
— На балконі. Гуля-ають!
— Гуляють?
— Еге! Купила ще чотирьох.
— Навіщо?
— Одному скучно. Лапки їм помила. Крильця. Поплавали трохи. Зараз на балконі. Гуляють! Ех-хе-хе-е…
— Чого зітхаєш?
— Що з ними робитиму, коли виростуть?
— Сину віддаси. У нього є де тримати.
— Шкода.
— Сина?
— Гусенят. Звикла до них.
— Підростуть — пасти треба.
— Хіба нема де?
— Де?
— На газонах.
— А як вони з п’ятого поверху ходитимуть на ті газони?
— Вчити треба.
— Не підуть. Ноги замалі. Сходинку не переступлять. Це не курка — скік-скок.
— У мене коляска є. ­Возитиму.
— Не дозволять.
— Що?
— Пасти гусей на газонах.
— І це правда. Ех-хе-хе-е…
— Не стогни. Віддаси синові.
— Шкода.
— Шкода-а їй! Збігай ще десяток купи!
— О-о!
— Що?
— Звуть!
— Хто?!
— Та гусенята!
— Тьху-ти!
— Їсти, певне, хочуть. І лапки треба мити. Плавати.
Баба Люба побігла до під’їзду.
А баба Нюра покрутила ­пальцем біля вилиці:
— Дурнувата! — І за хвилю замислено додала: — Може, це й собі щось купити?..