(Початок у №44, 45 «ЗІ»)
7.
Господар квартири, Віктор Станіславович, обхопивши голову руками, непорушно сидів на дивані.
— Прошу вибачення, — сказав майор Ващенко. — Розумію ваше горе. Прийміть мої співчуття. Але я мушу задати кілька запитань.— Так, так, я вас слухаю, — чоловік зрештою прибрав руки з обличчя, вмостив їх на колінах. — Сьогодні у нас річниця, — продовжив він. — Цю подію домовилися з друзями відсвяткувати в барі. Риточку, мою дружину… — Віктор Станіславович враз замовк. Покусуючи губи, спрямував погляд убік вітальні, де біля бездиханного тіла його Рити метушилися працівники міліції.
Майор Ващенко порушив хвилинну мовчанку:
— Я вас слухаю.
— Так, так, —зібрався духом потерпілий. — Дружину я мав забрати о третій дня, але додому приїхав на півгодини раніше. Приїхав, а тут… А вона… За що? За що вони її?
— Чому ви думаєте, що «вони»? Ви когось підозрюєте?
— Ні, ні, що ви!
— А чому ви сказали у множині, а не «він», «вона»? І чому ви додому приїхали на півгодини раніше?
— Ви що — підозрюєте мене?! — вирячився чоловік загиблої, різко підвівшись з дивана
— Не підозрюю, — підвищивши тон, відказав майор Ващенко, — а співставляю факти.
Віктор Станіславович попрохав:
— Можна я присяду?
— Будь ласка! — кивнув оперативник і також сів (на стілець навпроти потерпілого).
— Чому я сказав «вони»… — замислено проказав господар квартири. — З під’їзду, коли я до нього підходив, вискочило троє чоловіків. Раніше я їх тут ніколи не бачив.
— Троє?
— Так, троє.
— А чому ви гадаєте, що вони причетні до вбивства вашої дружини?
— Вони дуже поспішали. Я подумав… Уже, правда, пізніше, коли побачив Риточку… Розкидані речі.
— Що саме зникло з квартири?
— Я не знаю. Ще не дивився. Не до того було.
— Але це необхідно зробити. Щоб знати мотив убивства.
— Мабуть, забрали ювелірні вироби.
— То ви дивилися?
— Ні. Просто ось, на підлозі, валяються коробочки і скриньки, де вони зберігалися.
— Коштовності?
— Так.
Віктор Станіславович підвівся й підійшов до однієї із секцій меблевої стінки (її дверцята були відчинені). Зазирнув до середини. Покопирсався на полицях, відтак мовив:
— Тут ми зберігали велику суму готівки. У валюті і в гривнях.
Майор Ващенко, ледь посміхнувшись, неоднозначно зауважив:
— Велику суму треба зберігати в банках.
— Ми мали придбати нове авто. А ось тут, — господар квартири показав на трюмо, — лежав мій перстень. Золотий. Він також зник.
— Ви когось із тих чоловіків, що вибігали з під’їзду, запам’ятали?
— Ні.
— Вони що — були в масках?
— Без них. Але…
— То повинні були б запа-м’ятати. Принаймні, зріст, якісь особливі прикмети, в чому одягнені тощо.
— Але це так сталося несподівано. Хіба що одного, можливо, впізнав би. Він з під’їзду вибігав останній.
— Спробуєте скласти його словесний портрет?
Віктор Станіславович замислився. За хвилю кивнув головою:
— Спробую… Худорлявий такий, дратівливий. Щось на підвищених тонах говорив своїм приятелям, емоційно жестикулював руками.
— А що саме говорив? Не пам’ятаєте?
— Важко тепер пригадати.
— Вікторе Станіславовичу, це дуже важливо. Подумайте добре. Напружте пам’ять.
— Якщо відверто, то я й не дуже прислуховувався до них. Про інше думав: як відсвяткувати нашу річницю, щоб усі запрошені лишилися задоволеними. Щось про психів…
— Що ви сказали?
— Той другий… Я чув, як він кричав до того дратівливого: чи то замовкни псих, чи то психопат.
— Псих… Психопат, — замислено проказав Ващенко. А відтак запитав. — Може, ще щось чули?
Господар квартири, наче винувато, захитав головою:
— Ні, більше нічого.
— Зрозуміло. А куди вони бігли?
— Здається, до автомобіля.
— Сірої «Лади»?
— Так, до сірої «Лади».
— Здається, чи справді бігли до цієї машини?
— До неї, точно. Бо за кілька секунд запрацював двигун, а інших автівок у цей час у дворі не було.
— Номер, звичайно, не запам’ятали? Не до нього…
— Ну, чому не запам’ятав? Запам’ятав!
Ващенкові аж заціпило.
Віктор Станіславович назвав номер легковика, чим викликав у майора ще більший подив.
— А чому ви звернули увагу на номер сірої «Лади»? — примружившись, спитав Ващенко.
— Ну, я складаю до купи два числа номера того чи того авто і вираховую загальну суму.
Головний оперативник нервово сіпнув головою.
— Навіщо ви це робите?
— Такі в мене розваги… Пам’ять добре тренує.
— Хм. Зрозуміло. Пригадаєте ще щось — обов’язкого повідомте. І складіть перелік зниклих речей, їхню вартість. Словом, зараз мій помічник вам у цьому допоможе. А трохи згодом… ми ще повернемося до нашої розмови. Ви не заперечуєте?
— Ні, що ви! Я завжди готовий вам допомогти.
— От і добре.
8.
Ващенко пройшов у вітальню. За звичай поцікавився:
— Ну що там, Ігоре Кузьмовичу?
— А, це ви, Сергійовичу? — сивочолий експерт мигцем кинув погляд на майора, відтак, продовжуючи обстежувати тіло загиблої, повів далі. — Ну що, що? Смерть наступила недавно, годину-півтори тому. Травма голови. Ось у цьому місці, ближче до скроні. Череп пробитий. Жінку вдарили важким тупим предметом. Швидше за все, битою або чимось схожим на неї. Це був єдиний удар, смертельний.
— Волосся в неї якесь дивне. — сказав Ващенко.
— Очевидно, — підвівся Ігор Кузьмович, — жінка саме ви-йшла з ванни. В її руці затиснутий рушник.
— Ви хочете сказати, що злочинці в той момент були вже в квартирі? Іншими словами, двері вона їм не відчиняла?
— Саме так. Це було для жінки повною несподіванкою. Вона намагалася втекти до іншої кімнати.
— Чому ви так думаєте?
— Ось на халаті жмутики її волосся. Бачите?
— Так. І що?
— А те, що бідолаху схопили ззаду, за волосся. Повалили на підлогу, а вже потім…
— Що ще є? — перебив експерта майор.
— Сліди взуття, кросівок , — втомлено відказав Ігор Кузьмович. — Знайомий відбиток.
— Невже?.. Хоча я одразу здогадався.
— Правильно здогадались. Діяла та ж, добре нам знайома, група.
Ващенко пригнічено похитав головою:
— От негідники.
— Ви про що?
— На мокруху вже пішли.
— Безкарність, Сергійовичу, породжує вседозволеність, — зітхаючи, відказав Ігор Кузьмович. А відтак, знову нахиляючись над тілом жертви, додав: — Якщо їх зараз не зупинити, наслідки можуть бути куди сумнішими.
— Можуть, — замислився Ващенко. Потім кивнув на двері. — Ігоре Кузьмовичу, вхідний замок перевірте.
— Розумію. Але, гадаю, без відмичок не обійшлося.
— Все одно перевірте.
— Та подивлюся, подивлюсь.
Ващенко зробив крок до дверей. Та враз зупинився. Напів-обернувшись, примружено поцікавився:
— Ну, а як щодо пальчиків?
Ігор Кузьмович усміхнувся.
— Думав, не спитаєте. Тут їх безліч! Як у кожній квартирі. Але сумніваюсь, що ці лиходії нам щось залишили.
— Подивись, подивись. Не виключено, що злочинці вперше пішли на мокруху. Мабуть, панікували. Тож, могли й наслідити.
— Могли…
9.
Фома Психопат, мов тигр у клітці, міряв кутки кімнати.
— Та не метушися ти! — рявкнув Артем Кряк. — Мов навіжений! Туди-сюди, туди-сюди!..
— Обло-ом… Повний обло-ом… Кранти, кранти нам, — нервово вичавлював із себе слова Психопат. — Загребуть, точно загребуть. Навіщо було бабу-то мочить, га? Навіщо?! Ми ж злодії, а не мокрушники.
— А ти що хотів, — зіскочив із підвіконня Кряк, — щоб вона нас ментам здала?
— Валить нада, — вклинився Денис Рябий, апетитно закушуючи щойно випите спиртне. — Валить, поки все затихне.
— Що затихне?! — немов упечений, підстрибнув Психопат. — Мокруха затихне? І припини чавкать!
Денис набурмосився:
— Шо за наїзди? Похавать не дадуть.
— Тобі аби пельку набить! Та й ти, Кряк…
— Що — я?
— Хто тебе просив називати мою кликуху? Там, біля під’їзду?
— Ну, вирвалось. Та й ти… Думали, що дах повністю зірвало. Трясти почало, мов навіженого. Та сядь, не метушися. Коротше так. Треба залягти на дно. Я схоронюся на дачі у своєї пасії. Ти, Рябий, додому поки не потикайся. Шукай лежанку. Фома…
— Ну?
— Тобі теж треба знайти нору.
— Знайду. Не питання. А що далі, Кряк?
— А далі будемо ждать. Але якщо, не дай Боже, когось і за-гребуть, то…
— Не вчи, — буркнув Психопат. — Навчені.
— Ну… — далі слів Крякові чомусь забракло. Однак за хвилю додав: — Піду бензину в бак заллю.
— Давай, давай…