Жваво й шумно починається торговий день на Хитрому ринку. Продавці готують товари до продажу, відкривають свої ятки, розкладають крам для торгівлі.
У павільйон, в якому торгують продуктами споживання, заходять ранні покупці-відвідувачі — дві жінки й чоловік. Мужчині вчора, вочевидь, було дуже «добре», тому він спішно купує дві сардельки на закуску й зникає.
Продавчиня осудливо хитає головою вслід чолов’язі й заводить розмову з однією із жінок — своєю знайомою:
— Добрий день! Як справи?
— Та нічогенько, нормально. Ось тільки мого вже тиждень вдома немає, десь «шатається». Недоїдки від обіду лишаються, нікому віддати. Ти, часом, не бачила його?
— Чому не бачила. У нас на базарі тиняється. То бабусі сирку кинуть, молочка дадуть, а хто й ковбаскою почастують. От так і крутиться. А в неділю біля церкви бачили — там старцював. Микола твій.
— От гад! Хай тільки прийде додому — на ланцюг «собаку» посаджу!
Жіночка купила ковбаси й сиру, подякувала й пішла, попрощавшись. Інша жіночка, котра мимоволі стала свідком цієї розмови, з докором звернулась до продавщиці:
— Оце то жінка! Чоловіка недоїдками годує, ще й хоче, щоб хати держався. Та ще й на ланцюг, як собаку, посадити! Який не є, а все ж людина — ганьба!
Продавщиці забракло повітря, вона зробила великі очі, ковтнула повітря й розсміялась голосно, аж до сліз. Оговтавшись, пояснила:
— Так вона ж про собаку й говорила. «Ніком» звуть, а ми на ринку «Миколою» кличемо!!!