Цей невеликий будинок у Слободі Романівській з ранньої весни до пізньої осені неначе потопає у квітах — так, ніби душа його господарів повсякчас розквітає до людей красою та добром.
Вже 55 років прожили разом, виростили чотирьох дітей, мають семеро внуків та правнучку, Михайло Климович та Ольга Андріївна Литвини: 14 листопада вся велика, дружна родина святкуватиме ювілей їх сімейного життя. З цієї нагоди ми і завітали на обійстя Литвинів, аби поспілкуватися про те, якими запам’яталися їм ці роки.
Це подружжя надзвичайно гармонійно доповнює один одного: обоє світяться доброзичливими посмішками, душевною щирістю та життєвою мудрістю. Ольга Андріївна більш говірка, і саме вона першою приєдналася до нашої бесіди.
— Як познайомилися? Та ми ж в одному класі вчилися. Закінчили до війни чотири класи, а тоді — війна, школу закрили. Після війни я продовжила навчання, а Михайло Климович пішов працювати в колгосп до коней. Ми обоє — з багатодітних родин: в нашій сім’ї було восьмеро дітей, а в чоловіковій — четверо. На той час всі жили небагато, бідували, недоїдали, а роботи вистачало з раннього ранку до пізнього вечора — залучали до неї тоді дітвору змалечку.
— Як же виникла між вами симпатія, чому звернули увагу один на одного?
— Михайло Климович у натовпі, як то кажуть, не загубився б — він був хлопець показний, високий, чорнявий, танцював гарно. За характером — мовчазний, розсудливий, відчувалася в ньому така чоловіча витримка, впевненість. Та й я дівчиною така собі нівроку була. (Гарна-гарна, — посміхається Михайло Климович і зустрічає вдячний погляд дружини, що сяє радістю йому назустріч)… Сподобалися один одному, почали зустрічатися. З армії свого милого три роки чекала.
— Як же розпочиналося ваше подружнє життя?
— У чоловіковій родині жили — в невеликій «шевченковій» хатині на одну кімнату та сіни. Мій Михайло з дітей найстаршим був, а за ним — ще троє. В тій хатині у нас ще своїх двійко діток народилося — Надія та Володя. Гамірно завжди було, тісно, але якось радісно, весело.
— Ольго Андріївно, зараз часто доводиться спостерігати за тим, що молоді сім’ї, маючи власне житло і статки, ніяк не можуть помиритися і розлучаються. Як же вам жилося тоді в таких непростих умовах?
— Добре жилося — молоді були, щасливі, любили один одного — через те і негаразди десь відходили, раділи тому, що мали. Проте мріяли про власне житло і через декілька років зібралися, та й побудували собі невелику, але свою хату — скільки радощів було — господарювати у власній оселі! Тут у нас народилося ще двійко менших дітей — Микола та Петро. Як згадаю, як нам тоді доводилося — і дітей на ноги ставили, і в колгоспі обоє працювали, і своє господарство велике тримали, то, думаю, якби отак разом дружно один до одного не горнулися, то б і не витримали. А те, що молодь нині так просто розлучається, то те все від розкоші. Ми своїх дітей змалку до праці привчали — у кожного були свої обов’язки. В кого по господарству, в кого в хаті, кому їсти зварити. Пам’ятаю, не могла відійти від Миколиної колиски (був немовлям такий неспокійний), і посилала п’ятирічного Володю піти грядки на щавель скопати. А ще ж та лопата більша за дитину була!
— Ким ви працювали в колгоспі?
— Була ланковою, нянечкою в яслах, помічником кухаря, механізаторам їсти варила. А ще ж доводилося і норми буряків сапати. А Микола Климович працював завфермою, комірником. Він уже школу вечірню закінчував, після того, як женився. Пізніше — Рогачівський технікум. Так що і працював, і освіту здобував.
— Ольго Андріївно, а моменти відпочинку, — якими вони пригадуються?
— Відвідували клуб — тоді сім’ями ходили до клубу, кіно дивилися, бо телевізорів по хатах не було. А якось одного разу зібрали всю дітвору, посадили на віз і повезли в місто у зоопарк. Але це були рідкісні моменти. Я нині навіть жалкую за тим, що ми були такими строгими і вимогливими до своїх дітей, що вони у нас змалечку так тяжко працювали. Але тоді життя таке було — інакше б не вижили.
— Варто зазначити, що ваша мудра мамина та батькова педагогіка принесла свої плоди: сини ваші стали кожен людиною з великої літери, відомими на всю Україну, дочка Надія разом з онучкою Наталкою та правнучкою Настусею допомагають вам по господарству, щиро люблять і оберігають, а Володимир Михайлович Литвин, нині — один з найперспективніших українських політиків, лідер Народної Партії, зробив своє рідне село найкращим в районі — газ підвів, школу побудував, церкву, дороги. Тож не забувають ваші діти стежку до рідного дому?
— Так, дійсно не забувають. При можливості приїжджають частенько, кожного разу гостинці привозять, на добрі та теплі слова не скупі вони у мене. А ще мене радує те, що Володя залишився такою ж простою і щирою людиною — кожного разу, як приїздить, спілкується з односельчанами, радиться з ними з багатьох питань. До прикладу, згадаю, що перед будівництвом церкви він довго розмовляв з однією з найстарших жительок нашого села, нашою сусідкою, — Яриною Прохорівною Осадчук — радився щиро і довірливо.
Ми радіємо і гордимося з того, що виросли наші діти гарними людьми: Микола з Петром обрали собі в житті професію військових, обидва мають справжній чоловічий характер, який допоміг їм багато чого досягти в житті, зробити гарну професійну кар’єру, при цьому вони не забувають і за нас, батьків, часто навідуються до рідного дому. А ще, дуже важливо те, що за ці п’ятдесят п’ять років нам вдалося зберегти мир і любов у домівці.
— Ольго Андріївно, Михайле Климовичу, то в чому ж секрети успіху щасливого подружнього життя та виховання дітей такими, щоб потім можна було ними гордитися?
— Особливих секретів немає, але і в подружні стосунки, і у виховання дітей насамперед потрібно вкладати душу, терпіння, самовідданість та ще велику життєву працю і мудрість.
— Маючи нагоду, щиро вітаємо вас із 55-річчям подружнього життя та бажаємо вашій родині всіляких гараздів, вашим дітям, онукам і правнукам — успіхів, життєвої наснаги, міцного здоров’я і ще багато-багато сонячних днів вам на спільній життєвій ниві!
— Дякуємо.