Минулої середи йшла вулицями в гарному настрої і міркувала про те, як же я люблю своє рідне містечко, яке воно стало миле і затишне, і що я, всі ми, новоград-волинці, можемо пишатися тим, яким гарним став наш спільний дім. Добротні дороги, школи і садочки сяють новенькими вікнами, вуличне освітлення буде найсучасніше в усій державі… І раптом мою увагу привернув дідусь з паличкою, який старанно відколупував по шматочку якийсь папірець на автобусній зупинці, а навколо нього стривожено гомоніли люди. Підходжу ближче і помічаю, що у старенького від хвилювання тремтять руки, важко йому, проте роботи своєї не полишає. Що сталося? — цікавлюся. Літній чоловік повертається до мене і бачу, як у його очах застигли сльози:
— Знову, дочко, десантники налетіли, макулатуру оцю клеять. Безсоромно і нахабно паплюжать нашого Литвина. Та я за Литвина стіною став би проти цієї брехні, і всі новоградці, хто думає, бачить і розуміє, мене підтримали б. Скільки нахабства набратися, щоб прийти, як хижі стерв’ятники, і розносити містом такі наклепи! Це ж яку чорну душу має той, хто все це написав, грошей не пошкодував — надрукував, найманців оплатив, що з тими папірцями тут бігають, ховаються. Та будь же мужчиною — вийди і скажи людям у очі, хто ти і що ти! Так ні, видно, сказати йому нічого. Може, десь там сидить у кущах, руки злорадно потирає, запроданець! — і дідусь втомлено присів на лавочку, а люди на зупинці підтримали старенького:
— Так, і я сьогодні у нас в «Зелених» зривала. Соромно, щоб отаке висіло, не змогла байдуже пройти, хоч і поспішала. Прийшли в наше місто, скоро, може, вже з тією брехнею до мене в хату ломитися почнуть, ані сорому, ані совісті не мають.
— Бач, муляє їм Литвин! Бо він — наш, він совісний і порядний, що думає — каже в очі, він — робить, а вони — брешуть, як ті собаки. Мабуть, там він тільки один порядний і залишився серед них!
Люди щиросердно обурювалися, обговорюючи всі ці події, а я понесла їх біль далі у своєму серці. Глянувши на злощасну листівку, ще раз переконалася у тому, що її автор особливо не «заморочувався». Скачав з Інтернету без розбору весь бруд та наклепи, які осідають на дні всесвітньої павутини, надрукував на дорогому мелованому папері і закинув усе це сюди, в наше місто, яке власне завдяки Володимиру Литвину оновилося, розквітло. Звісно, люди мудрі, і вони розберуться, що до чого, як розібрався той дідусь на зупинці, проте, чужа злість, ненависть і заздрість, що брудними потоками лилася з тієї листівки, таки не залишили байдужими, сколихнули душу негативом.
Хто за цим стоїть? Невідомо — немає ніяких підписів, звичайна брудна анонімка. Видно, не хоче той автор ­вступати ні в дискусії, ні в полеміки, бо йому таки нічого сказати. Він просто прийшов витерти ноги не лише об Литвина, а й по всіх нас, звягельчанах, пройтись, паплюжачи і наше почуття патріотизму, і любові до рідної землі, і звичайної людської порядності. Бо всі ці почуття тому анонімнику просто невластиві. Вкусив — і, скавулячи та бризкаючи слиною, — в кущі. І грошей не шкода. І почуттів наших, тим більше.
Але новоград-волинці не стоять осторонь — бояться найманці народного гніву, розклеюють свої анонімки таємно і поспіхом, аби за руку не зловили, не запитали. Головне для них — гроші відпрацювати, великі гроші. За такі гроші скільки добрих справ можна було б зробити! І мені хочеться звернутися до всіх новоград-волинців з проханням: давайте об’єднаємося проти таких анонімщиків і не дамо їм робити в нашому рідному місті свої чорні справи.