Копирсаючись у старих паперах, натрапив на свою публікацію десятилітньої давності. Точніше, цей газетний матеріал акуратно вирізав мешканець міста (ім’я з етичних міркувань не називатиму) і приклеїв його до написаного від руки листа, а потім надіслав мені поштою.
Цей чоловік на конверті підписався одним прізвищем, а на листі — іншим, додавши, що він є вчителем однієї зі шкіл Звягеля.
На той лист тоді особливої уваги не звернув, мовляв, що візьмеш з людини, котра заблукала у трьох соснах? До того ж багато хто в ті часи не сприймав становлення української державності, її незалежності.
Десять років тому до редакції надійшов лист від жителя міста, котрий піднімав питання перейменування вулиць, названих на честь радянських вождів, які в тридцятих роках (та й інших!) минулого століття нищили все українське: людей, мову, культуру, традиції... Не обійшов увагою той автор і пам’ятник Леніну, від якого нині шарахаються гості-іноземці, приїжджаючи на свято «Лесині джерела».
Саме тоді про зняття пам’ятника Володимиру Ульянову і перейменування вулиць говорили демократичні сили міста, вони зустрічалися із владою, точилися дискусії.
Все це було висвітлено в міській газеті, в матеріалі «Що в назві твоїй?». Проте дуже вже цей матеріал не сподобався вищезгаданому читачеві. Вирізавши його, він перекреслив кульковою ручкою навхрест текст і дописав на ньому: «Бандеровец ты, Марасюк! Крах тебе, сука!!! Смерть беспощадная всем бандеровцам и тебе, Марасюк, в первую очередь!».
У часи десятирічної давнини грізний писака ще й не здогадувався, що Степанові Бандері передостаннім президентом буде присвоєно звання Герой України. Щоправда, його наступник це звання скасує.
Але суть в іншому. Чому вирішив оприлюднити сьогодні цього листа і прокоментувати деякі його моменти? Та тому, що на 21 році нашої незалежності є ще багато «індивідів», котрі й далі продовжують ненавидіти все українське і досі мислять так, як вищезгаданий автор листа.
Щодо постаті Степана Бандери. Ставлення до нього тепер не таке, як було в радянські часи. Але ворогом він був своєму народові чи патріотом, — визначить час.
У перших рядках свого листа автор пише (подається без змін): «Марасюк, за твоими статьями я наблюдаю, вырезаю и храню в отдельной папке. В случае, если изменится власть, напомним и спросим, почему ты так ненавидишь Советский Союз и советскую власть. Недальновидный человек, не обеспечиваешь себе тыл, то есть, будущее. Коммунистическое движение усиливается во всем мире, и рано или поздно советская власть будет и на Украине. Вот тогда попляшешь, паскуда бандеровская…»
Мої тили, шановний недоброзичливцю, — моя країна, українці, моє повітря, мої поля і ріки, а ось ваші тили похитнулися. Ще такого в історії не траплялося, щоб імперія знову відроджувалася. Можуть прийти інші режими правління, жорстокіші, ось тоді й скористаєтеся своєю папочкою, як у тридцятих, пишучи анонімки на сусідів, знайомих і, навіть, своїх рідних, прах котрих загубився в далеких сибірах.
«…Ты же — бандеровец, а бандеровцев уничтожали и будут уничтожать, — пише вчитель. — Сколько горя и слез они пролили не только украинскому народу, но и народам советских республик…».
Сьогодні відкриті архіви, і ми вже знаємо «сколько горя и слез пролили» українці у радянські часи, як у них вигрібали з хати останню зернину, як прикладами автоматів штовхали в спини, заганяючи, як худобу, у вагони, і назавжди вивозили з рідних домівок у чужі краї — на муки, на злиденність, на поневіряння, на голод і смерть.
«... Вся твоя статья «Що у назві твоїй», — даже придумать заглавие свое не можешь, — чужое использовал. Ты что, Марасюк, исписался уже. Что тебя улицы и Ленин волнуют. Неужели не найдешь более благородной темы, кроме темы ненависти и разрушения. Что же ты за людина разнесчастная. Гадина ты паскудная. А газету вашу я больше не выписываю, потому что она бандеровская...».
І слава Богу! Не виписуйте! Для вашого світогляду є інша газета. Ви знаєте яка. А Ленін мене хвилюватиме доти, доки стоятиме у моєму місті. Бо саме він посилав озброєні московські загони в Україну для «усмирения» українців, котрі забажали бути самостійними і ні від кого не залежними. Це Ленін віддавав накази заливати українцям до рота розпечену олію, якщо ті не підкорятимуться. А щодо вулиць, то перейменування їх поступово відбувається. Маємо вулиці наших класиків — ­Тараса Шевченка, Олени Пчілки, є вулиці, названі на честь наших земляків — Юрія Ковальського, Івана Мамайчука, і нікого це не дратує, навпаки, надає честь новоград-волинцям, що пам’ятають своїх митців.
«…А эта власть умертвила почти 5 миллионов своих украинцев, уничтожила экономику (Радянську). Ей никогда не достигнуть такого расцвета и благополучия народа, который был при советской власти. Не переименуешь название улиц. Что жизнь станет лучше, подешевеют продукты, квартплата и так далее…».
Ви блефуєте, шановний читачу. Саме «советская» власть і потурбувалася, щоб нас стало на п’ять мільйонів менше, бо саме та «власть» і лишилася далі при «власті». І через таких, як ви, Україна й не може вийти на європейський рівень життя, але вона обов’язково вийде, це зробить нове покоління, якому своїми утопічними ідеями голову вже не задурманити. До того ж добре пам’ятаємо той «расцвет» — буденний одяг (в основному) простої людини — кирзові чоботи і ф­уфайка, постійний дефіцит гречки, згущеного молока, пшона, закаточних кришок тощо.
Ось якими словами автор закінчує свій лист: «С большой ненавистью к вам, бандеровцам, преподаватель шк. №…»
Навмисно прізвище не пишу, бо може бути вигадане. Слово «бандеровцы» слід розуміти «українці». То чому ж той автор грізного листа і йому подібні, так ненавидять землю, на якій живуть? Чому вони їдять «ненависний» український хліб? Чому дихають «ненависним» українським повітрям? Якщо воно вам таке осоружне, то, може, їдьте туди, де всього цього немає?