АРТУР ЧЕКАТИ НЕ ЛЮБИТЬ
Дзвінок пролунав за третю дня. Надія Петрівна* зняла з апарата слухавку і навіть не встигла й слова промовити.
— Це хто? — грубо запитали, не привітавшись.
— А ви хто? — у тон спитала жінка.
— Я так і думав. Ти — мати Тінки?
Надію Петрівну охопив гнів:
— Ви чого на мене «тикаєте»?
— Значить, так і є, мамаша.
— Що ви собі дозволяєте?! Що вам потрібно?
— Слухай, стара, сюди. Куди Тінку заникала? Ще гірше їй робиш.
— А, це ти, Артуре?
— Впізнала? Тим краще. Але слухай сюди. Про нашу розмову — нікому ані слова. Біду накличеш на себе і свій виводок.
— Чого ти хочеш?
— Боржок за Тінкою чималий. Не говорила?
— Знаю. Ми просили тебе зачекати.
— Строки минули. А я чекатиь не люблю. Даю два дні ще. Не повернете —Тінку пущу «на панель».
Зв’язок роз’єднався.
Надія Петрівна розгубилася. Про Артура ходила недобра слава. Чула, що він займався рекетом і здатен на все. І чому дочка тільки з ним зв’язалася? Але, крім нього, в борг ніхто не дав. Ох і життя… Обізвав старою… Яка ж стара? Ще й сорока немає. Як бути з боргом? Брати ще один кредит? Але хто дасть непрацюючим? Чи тепер дають? Але якщо і дають, то ще глибше можна влізти в боргове болото...
ТИНЯЙЛО ПОГРОЖУЄ ТІНІ
Тіна і гадки не мала, в яку халепу вскочить, коли позичала кругленьку суму у місцевого грошовитого крутелика Артура Тиняйла. Ці гроші їй потрібні були для того, щоби негайно погасити кредит. І, як це тепер часто трапляється, дівчина втратила роботу. Разом з тим підійшов час повертати борг. А як? Мати не працює, дітей повна хата. Проблем, як мовиться, лопатою не розгребеш.
Артур Тиняйло побачив Тіну, коли та вийшла з рейсового автобуса.
Відкривши дверцята свого «Вольво», кивнув, щоб дівчина підійшла до нього.
— Сідай у машину!
Тіна стала, мов укопана.
— Я кому сказав? Сідай!
Артур відкрив передні дверцята.
Дівчина обійшла авто і сіла в салон.
Він із притиском спитав:
— Бігаєш від мене?
Дівчина почала запинатися:
— Чому… Я… Просто була у родичів.
Артур пильно подивився Тіні в очі.
— Яких?
— У двоюрідної сестри. В місті.
Тиняйло ошкірився:
— Щось не чув про таку.
Вона промовчала.
Він погрозливо попередив:
— Якщо збрехала, — пошкодуєш. Коли борг повернеш?
— Мені обіцяють роботу.
Артур зареготав. Відтак роздратовано сказав:
— Запам’ятай, курко. Я включив лічильник. Проценти капають. Дзвонив твоїй мамаші. Дав вам строку два дні.
— Але…
— Ніяких але! Не віддасте — підеш «на панель». Зрештою, можеш і зараз починати відпрацьовувати.
Він свою руку поклав Тіні на коліно. Потягнувся до неї.
— Ну?!
Вона подалася до вікна.
— Не треба.
— Все одно бабок не знайдеш.
— Я постараюся.
— Ось і постарайся. Зараз.
Раптом хтось постукав у віконце з боку водія. Артур закусив губу. Спересердя хитнув головою, а потім зневажливо кинув дівчині:
— Вважай, ми недоговорили. Вали звідси!
Тіна кулею вилетіла з авто і побігла в найближчу вуличку.
У салон до Тиняйла сіла вдягнена за останнім писком моди молода шатенка. Глипнувши на Артура, мов рись на кота, вона фиркнула:
— Ну, і що то за шльондра?
— Заспокойся, — обійняв даму Артур. — Це не те, що ти подумала.
— А що я повинна думати? — дратівливо-образливо відказала жінка. — Не встигла відійти на кілька хвилин, як у машині вже сидить якась лахудра!
— Поїхали. Дорогою все поясню.
ХТО НАПАВ НА ПЕНСІОНЕРА?
Пенсіонер Павло Харитонович уже збирався лягати спати. Аж раптом хтось постукав у шибку. Підчовгав до вікна, придивився. В рисах обличчя впізнав сусідку. Засмикнув занавіску й ступив до дверей. Відчинив.
Костюкова була чимось стривожена.
— Чого так пізно бігаєш? — спитав старий. — Сідай.
Жінка сіла на табуретку.
— Діло до вас є.
— До мене?! — здивувався Павло Харитонович, сідаючи на ліжко. — І яке ж діло?
— Клопіт я маю. Ви… людина одинока…
— Ну, ну, кажи.
— Одне слово, ви отримуєте велику пенсію. Мабуть, і всю не тратите. Займіть мені…
— А чого ти думаєш, що не трачу? В місті у мене є дочка, внук. Є кому підсобити.
— Знаю, що ви їх недолюблюєте. Тому…
— Ніхто не може знати всього про людину, — замислено мовив господар оселі, перебиваючи настирну сусідку. Однак поцікавився: — Для чого гроші?
— Тиняйлу борг треба віддати.
— Тиняйлу?! — здивувався старий. — А що ви з ним маєте, з пройдисвітом?
— Так трапилося. Що вже тут...
— Дивні речі. Багато тобі треба?
— Багато.
— То скільки?
— Три тисячі.
Павло Харитонович якийсь час мовчки дивився на сусідку. Пригадав її оте «все не тратите», «недолюблюєте», незрозумілі справи із Тиняйлом і подумав: «Що ти можеш знати про життя моєї родини? Ти он собі і своїм ради дати не можеш. Хто ж так із людьми розмовляє?»
Відтак твердо сказав:
— Стільки не маю.
Костюкова похопилася:
— А скільки є?
— Взагалі нічого не маю.
— Як??!
Гостя виструнчилася, губи її звузилися до нитки. Вона настільки різко змінилася на обличчі, що господареві домівки аж недобре зробилося.
— Я вам не вірю! — нервово крикнула Костюкова. — Не вірю!
— Це вже, як хочеш, — упівголоса мовив Павло Харитонович і в тому ж тоні додав: — Йди, сусідко, додому. Вже пізно. Відпочивати треба.
І тут Костюкова взагалі втратила контроль. Схопилася з табуретки і зарепетувала, як істеричка:
— Додому?! Мені додому, скупердяй старий! А ви знаєте, якщо я без грошей додому повернуся, — нам не жити! Позичте гроші! Дайте гроші!
— Немає в мене грошей, — Павло Харитонович заперечливо хитнув головою.
Аж раптом сусідка схопила біля пічки металевий совок і вдарила ним по голові старого. Він навіть не встиг і зметикувати, що відбувається. А Костюкова, побачивши, що дід сидить і не падає, знову огріла його по голові совком. Потім ще.
Зрештою Павло Харитонович сповз на підлогу. Якби не заліз під ліжко, то сусідка, мабуть, його б прикінчила.
Проте Костюкова на господаря оселі вже не зважала. Вона, мов ошпарена, металася по хаті, зазираючи в шухляди стола, в шафу тощо. Вона шукала дідову «заначку». І таки її знайшла. Рахувати гроші було ніколи. Це вже вдома. Вдома…
МАТИ І ДОЧКА
Коли Надія Петрівна ввійшла до кімнати і дочка побачила, що та розхристана і налякана, то схвильовано спитала:
— Що з тобою, мамо?
— Та якийсь собака причепився. Відбивалася.
— А де ти так довго була?
— Діти сплять?
— Сплять. То де була?
— Зараз скажу.
Однак Надія Петрівна про­йшла у свою кімнату. Хвилин через п’ять вона повернулася. Поклала на стіл невелику пачечку грошей і загадково мовила:
— Зайняла. Щоб ти повернула борг тому бандитові. Але ще треба десь шукати. Тут майже п’ять тисяч.
Тіна зраділа:
— Так небагато потрібно! Десь тисячу гривень! А хто тобі дав?
Мати втомлено відмахнулася:
— Хіба це важливо? Аби тобі добре було. — І пішла до відпочивальні.
ТІНА ЗАЛИШАЄТЬСЯ БОРЖНИЦЕЮ
Повернути борг Артуру Тиняйлу Тіна не встигла. Вранці до них приїхала міліція і забрала із собою матір. А також оперативники вилучили і ті гроші, які Надія Петрівна ­забрала у пенсіонера Павла Харитоновича, котрого ледь не відправила на той світ.
Часом люди, знаходячись у важкій життєвій ситуації, вважаючи, що в безвиході, вдаються до таких дивовижних вчинків, що ніколи б не подумав, що вони на таке здатні. Хоча мудреці говорили, що безвихідних ситуацій не буває. Просто потрібно з будь-якого становища шукати вихід. Сказано й таке: «Шукайте і ви знайдете, стукайте і вам відчинять…».
За цей злочин, згідно із законом, Надія Петрівна може отримати більше десяти років тюрми. Чи зважить Феміда на її купу дітей? Хтозна. Час покаже.