Чому наші люди повертаються з-за кордону,

Чому наші люди повертаються з-за кордону,

АБО ЯК УКРАЇНЦІ СУМУЮТЬ ЗА БАТЬКІВЩИНОЮ, ЯКА ВІДПРАВЛЯЄ ЇХ У СВІТ
Коли хтось із наших людей їде жити за кордон, — це звична і зрозуміла для багатьох обставина. Їдуть, бо не знайшли себе на Батьківщині, а ще мають намір побачити світ, відчути себе людиною і зрозуміти, чому «добре там, де нас нема…» Натомість, коли наші повертаються назад в Україну, після багатьох років за кордоном, — це вже дивина. Хоча, згідно з останніми тенденціями, все більше наших земляків приймають таке рішення.
35-річна звягельчанка Світлана Серякова (Комар), разом із чоловіком і донькою, поїхали жити в Іспанію (м.Гранада) ще одинадцять років тому. За кордоном влаштувалися на роботу з пристойним заробітком, придбали житло, народили другу дитину, а тепер… планують повертатися додому, у Новоград-Волинський. Ймовірно, станеться це влітку, коли діти закінчать школу, а наше он-лайн інтерв’ю зі Світланою розпочалося із мого здивованого запитання: чому ж вирішили повернутися?

— У нас багато знайомих повернулися на Батьківщину, і у жодному разі не шкодують. Не знаю чому, але у людей склалося враження про «шоколадне» життя за кордоном. Повірте, тут можна чудово відпочити влітку, а жити не завжди комфортно з багатьох питань. Взяти хоча б вартість якісної, але дуже дорогої медицини… Шкільна освіта тут кульгає — із нашою не порівняти. Хоча подача інформації у дитсадках і початковій школі дуже класна і цікава. Звісно, плюси у закордонному житті є.
— Чому поїхали з України?
— Причина банальна, як у всіх. Роботи у чоловіка не було, я народила доньку. Знайома порадила, допомогла з візою, і чоловік поїхав до її сина працювати. А коли в Іспанії вийшов закон про легалізацію іноземців, зробив документи і покликав мене до себе. Тут багато часу займає оформлення документів — спочатку робили для доньки, потім для сина…
— Світлано, а чи думали ви, що доведеться колись повертатися назад?
— Ми одразу знали, що навряд чи назавжди залишимося в Іспанії, що рано чи пізно повернемося — поїхали, щоб при­дбати житло. Якось закрутило нас, заробітки були непогані, стабільна робота. Зараз — криза, заробітки закінчилися три роки тому. Ціни ростуть, комунальні послуги дуже дорогі. А вдома — рідні, друзі…
— Відчувається ностальгія у цих словах. Сумуєте за Україною?
— Сумуємо дуже. Навідуємося до рідних щоліта, але на свята дуже додому хочеться, особливо, на Великдень і Різдво, хоч вовком вий. Перших два роки я на календарі закреслювала дні до відпустки, адже спочатку там донька залишилася. Коли її забрали, то стало легше, якийсь час не хотіла навіть чути про повернення в Україну. Але роки йдуть, батьки старіють, ми мудрішаємо, додому тягне все сильніше.
— Часто люди, маючи українські дипломи, змушені працювати за кордоном у значно нижчому статусі, але за більші гроші. Чим ви займаєтеся в Іспанії?
— Це і є найбільша проблема для нас — те, що тут наші дипломи належно не цінуються. Я — економіст за освітою, мій чоловік — залізничник з червоним дипломом. Десять років він працював на оливкових плантаціях, а шість років тому отримав права на водіння фури і возив півтора роки овочі у Францію. Додому приїжджав на два дні… Зараз перевозить ліс, менше отримує грошей, проте він завжди вдома на свята і вихідні. З нового року обіцяють зміни на гірше у роботі, тож це ще одна причина, чому ми вирішили повертатися….
А до мене робота прийшла сама — у домі, де ми знімали квартиру, був цех з пошиття виробів із мережива. Це дуже делікатна робота, є машинна в’язка та ручна. Я люблю вишивати, тому на цю роботу погодилася залюбки. Але зараз кількість замовлень зменшилася, заробити виходить все менше. Над кожним виробом трудиться щонайменше три людини, ручна робота дуже дорога. Найдешевша фата для нареченої у нашому цеху коштує 600 євро (зроблена на машинці), а ручної роботи — до півтори тисячі може коштувати.
— Скажіть, а чим іспанці відрізняються від українців?
— Зовні низькорослі, повненькі, смугляві жінки-пампушки, чоловіки теж, практично усі з животиками… Родинні цінності тут дуже поважають, більше, ніж у нас. Іспанці лінивіші за українців, ніколи не перепрацюють, особливо молодь. Жодної корупції — якщо сказали чекати документи, отже треба чекати.
Дітей вони виховують по-іншому. Більшість дотримується правила, що дитина може робити усе, що захоче. Є такі «екземп­ляри» серед дітей — іноземців, що нам залишається лише дивуватися.
Приємне враження — життя іспанських пенсіонерів. Оце дійсно, що на заслуженому відпочинку! Бабульки з перукарень не виходять, дідусі у парках сидять, спілкуються. Є спеціальний комплекс, де люди похилого віку проводять дозвілля, а у свята наряджаються і йдуть під руки до церкви. На вулиці ніколи не зустрінеш п’яну людину, жодної бродячої кицьки чи собаки, поліція чергує постійно.
А ще іспанці дуже люблять золоті прикраси, одягають на себе усе, що мають. Молодь без комплексів взагалі, жодних заборон, головне — щоб без наслідків. Цьому їх навчають у школі. Дуже багато прав мають жінки під час розлучення, особливо, коли в сім’ї є діти — чоловік лишається практично без нічого. Стільки їжі на свята, як українці, вони не готують — для них куди кращим варіантом є піти з родиною у ресторан. Вони взагалі стільки не готують, як ми.
— Коли потрапили за кордон, то гостро відчували різницю у менталітеті, нормах життя?
— Нам з чоловіком пощастило, адже на нашому шляху зустрічалися хороші люди, котрі допомагали в усьому. Особливо це було важливо на перших порах, коли усе було новим і незрозумілим. А в принципі, тут живуть такі самі люди, зі своїми настроями, проблемами і «мухами» в голові.
— Повернення вашої сім’ї — це питання часу, я так розумію. Для рідних, безумовно, — це велике щастя. Зізнайтеся, а вам не страшно знову кардинально міняти життя? До того ж, для дітей — це рішучі зміни у житті.
— Звісно, страшно, до того ж, на 100% ми ще не визначилися. Але, приїжджаючи додому, щоразу для себе відзначаю: ті, хто хоче працювати і заробляти, живуть нормально. Головне — бажання зробити своє життя кращим і не лінуватися, а ми, українці, цьому навчені.
Щодо дітей, то за них ми переживаємо у першу чергу. Але я переконана, що якщо дитина хоче вчитися, вона вчитиметься у будь-якій точці світу. Моїй доньці зараз дванадцять років, і вона хоче бути перукарем, а сину лише чотири роки, він ще про це не замислюється… Чомусь іспанська мова йому дуже важко дається, хоч він тут народився. А можливості є скрізь, до них треба прагнути.
— Гадаю, Світланко, після вашої історії, можливо, хтось більше цінуватиме рідне місто. Звісно, є різні історії, але кожен обирає краще для себе. Тож правильного вам рішення і всього найкращого!
— Дуже дякую за підтримку, спілкування і передаю привіт з Гранади у рідний Новоград-Волинський!
Інтерв’ю вела Юлія КЛИМЧУК
Гранада, Іспанія — Новоград-Волинський, Україна